Сасекський вампір - Сторінка 2

Що це в неї, містере Холмсе, — божевілля? Чи, може, щось у крові? Чи траплялись вам коли-небудь подібні випадки? На Бога благаю вас, порадьте мені щось, бо я вже далі не можу!

— Цілком природно, містере Ферґюсоне. Сідайте, заспокойтесь і дайте мені чітку відповідь на кілька запитань. Можу вас запевнити, що я дуже далекий від того, аби впадати у відчай, і сподіваюся, що нам усе ж таки вдасться знайти якийсь шлях до розв’язання вашої проблеми. Передусім розкажіть мені, які заходи ви вжили? Чи ваша дружина й надалі залишається з дитиною?

— Між нами відбулася жахлива сцена. Вона — надзвичайно любляча, лагідна жінка, містере Холмсе. Вона кохає мене всім серцем і душею. То був удар для неї, коли я розкрив її страшну, неймовірну таємницю. Вона нічого мені не сказала. Не відповіла ні слова на мої докори, лише подивилася на мене диким, розпачливим поглядом своїх очей. Відтак кинулася до своєї кімнати й зачинилася там. Відтоді вона не хоче мене й бачити. У неї є покоївка на ім’я Долорес, що служила їй ще до нашого шлюбу, — радше подруга, ніж служниця. Ця Долорес і носить їй харчі.

— То дитині більше не загрожує небезпека?

— Місіс Мейсон, няня, заприсягалася, що не покине її ні вдень, ні вночі. До неї я маю цілковиту довіру. Я більше хвилююся за бідолашного Джека, бо дружина, як я вам розповів у своєму листі, двічі нападала на нього.

— Але ніяких пошкоджень не завдала?

— Ні, хоча вдарила його, як справжня дикунка. Це тим жахливіше, що хлопчик — нещасний каліка. — Гострі риси Ферґюсонового обличчя пом’якшали, коли він заговорив про свого сина. — Здавалося б, горе мого любого хлопчика могло б розчулити будь-кого. В дитинстві Джек упав і пошкодив собі хребет, містере Холмсе. Але серце в нього золоте.

Холмс узяв учорашній лист і почав його перечитувати.

— Хто ще мешкає у вашому будинку, містере Ферґюсоне?

— Дві служниці, що живуть у нас віднедавна. Один конюх, Майкл, — він теж ночує в будинку. Далі моя дружина, я сам, Джек, немовля, Долорес і місіс Мейсон. Оце і все.

— Як я зрозумів, ви не дуже добре знали свою дружину до шлюбу?

— Ні, ми були знайомі лише кілька тижнів.

— А чи давно ця Долорес служить у неї?

— Кілька років.

— То характер вашої дружини краще відомий Долорес, ніж вам?

— Так, звичайно.

Холмс щось занотував для себе.

— Гадаю, — мовив він, — що в Лемберлі з мене буде більше користі, ніж тут. Ця справа, безперечно, потребує розсліду на місці. Якщо ваша дружина ніколи не залишає своєї кімнати, то наше перебування в домі не завдасть їй ніяких турбот чи прикрощів. Зупинимось ми, звичайно ж, у готелі.

Ферґюсон полегшено зітхнув:

— Саме на це я й сподівався, містере Холмсе. З вокзалу Вікторія якраз о другій годині вирушає потяг.

— Дякую. У наших справах зараз штиль. Я можу цілком присвятити себе вашій проблемі. Ватсон, зрозуміло, поїде з нами. Але перш ніж ми виїдемо, я хотів би з’ясувати ще одну-дві деталі. Ваша нещасна дружина, як я бачу, нападала на обох дітей — і на немовля, й на вашого хлопчика?

— Так.

— Але ж ці напади були різні, хіба не так? Вашого сина вона лише побила.

— Так, одного разу — палицею, іншим разом — голими руками, по-дикому.

— Вона пояснила вам, чому так розгнівалася на нього?

— Ні, лише сказала, що ненавидить його. Увесь час це повторювала.

— Так, для мачухи це звичайна річ. Запізнілі ревнощі, так би мовити. Чи ревнива вона?

— О, дуже. Ревнощі в неї такі ж пристрасні, як і любов.

— Але ж хлопчик... здається, йому п’ятнадцять років, і якщо він каліка, то, напевно, природа обдарувала його розумовими здібностями, — хіба він ніяк не пояснив вам ці напади?

— Ні, сказав, що він тут ні в чому не винний.

— А чи ладнали вони раніше?

— Ні, вони ніколи не любили одне одного.

— Але ж ви казали, що в хлопчика лагідна вдача?

— Так, у цілому світі важко знайти відданішого сина. Моє життя — це його життя. Він переймається геть усім, що я кажу чи роблю.

Холмс знову щось занотував. Кілька хвилин він замислено мовчав.

— Ви з сином, безперечно, були дуже близькі до вашого другого шлюбу. Увесь час були разом, чи не так?

— Майже повсякчас.

— І хлопчик, що має таку лагідну вдачу, звичайно ж, шанує пам’ять своєї матері?

— Так, він її не забуває.

— Мабуть, дуже цікавий хлопчина. Тепер — ще одне запитання щодо тих жахливих знущань з немовляти та вашого сина. Скажіть, вони відбувалися одного й того самого дня?

— Першого разу — так. На неї немовби найшло божевілля, і всю свою лють вона вилила на обох дітей. Іншим разом постраждав лише Джек. Про немовля місіс Мейсон мені не казала.

— Це дещо ускладнює справу.

— Я не зовсім вас розумію, містере Холмсе.

— Що ж, можливо. Часом будуєш для себе тимчасове припущення стосовно тієї чи іншої справи й вичікуєш, доки додаткові факти примусять тебе цілковито змінити свою думку. Це погана звичка, містере Ферґюсоне, але людська натура завжди має свої ґанджі. Боюся, що ваш давній приятель Ватсон надто вже переоцінює мої наукові методи. Поки що я можу сказати лише те, що ваша загадка видається мені не такою вже й незбагненною. О другій годині ви зможете знайти нас на вокзалі Вікторія.

Був похмурий, туманний листопадовий вечір, коли ми, залишивши свої валізи в готелі "Шахівниця" у Лемберлі, пробиралися через сасекську глину довгою, звивистою дорогою, що нарешті привела нас до самотньої старовинної садиби — Ферґюсонового маєтку. То був розлогий, що немов розлізся на всі боки, будинок із досить давньою середньою частиною, новенькими крилами та гостроверхим, поплямованим лишайником дахом, викладеним горшемським ґонтом; над ним, наче вежі, височіли тюдорівські[37] димарі. Східці ґанку покривились, а на старовинних плитах, якими його було вистелено, видніло зображення сировара — згадка про першого хазяїна садиби. Всередині під стелею тяглися важкі дубові сволоки, майже всю підлогу вкривали глибокі нерівні западини. Від усієї цієї руїни віяло гнилим і вогким духом.

Кімната, до якої Ферґюсон нас завів, була великою вітальнею в середній частині будинку. Тут, у величезному старомодному каміні з залізними ґратцями, на яких стояло: "1670", яскраво палали грубі поліна.

Роззирнувшись довкола, я побачив у кімнаті суміш різних епох та стилів. Наполовину обшиті дубом стіни походили, напевно, з часів фермера-йомена[38], що побудував цю садибу в сімнадцятому столітті. Але їхній горішній край оздоблював ряд підібраних зі смаком сучасних акварелей, а вище, там, де замість дуба був новий жовтий тиньк, розташувалася чудова колекція південноамериканського знаряддя та зброї, — її, безперечно, привезла з собою перуанська леді, що тепер сиділа, зачинившись у кімнаті нагорі. Холмс рвучко підхопивсь і з жвавою цікавістю, що була така притаманна його допитливому розумові, уважно оглянув колекцію. Коли ж він повернувся до нас, очі його були сповнені задуми.

— Овва! — раптом вигукнув він. — А це що таке?

В кутку лежав у кошику спанієль. Він поволі підвівся й, важко ступаючи, підійшов до господаря. Задні його ноги рухалися якось непевно, а хвіст волочився по підлозі. Собака лизнув Ферґюсонові руку.

— Ви про що, містере Холмсе?

— Та от собака. Що з ним сталося?

— Навіть ветеринар не може зрозуміти. Якийсь параліч. Гадає, що це менінгіт. Але хвороба вже минає. Скоро все буде гаразд, — чи не так, Карло?

Опущений хвіст собаки мляво поворухнувся на знак згоди. Його сумні очі зупинялися то на одному, то на іншому з нас, — він розумів, що йдеться про нього.

— Це сталося несподівано?

— За одну ніч.

— Як давно?

— Місяців чотири тому.

— Дуже дивно. І надзвичайно цікаво.

— Що ви побачили в цьому цікавого, містере Холмсе?

— Підтвердження всіх моїх здогадів.

— Ради Бога, скажіть, що у вас на думці, містере Холмсе! Для вас це, можливо, лише цікава розумова загадка, але для мене — питання життя і смерті! Дружина-вбивця... дитина в небезпеці! Годі гратися зі мною, містере Холмсе. Адже для мене це так серйозно!

Довготелесий регбіст увесь тремтів. Холмс лагідно поклав йому на плече руку.

— Боюся, містере Ферґюсоне, що будь-яке закінчення цієї справи завдасть вам болю, — мовив він. — Намагатимуся щадити вас, наскільки зможу. Поки що нічого не можу сказати, але сподіваюся, що перш ніж залишу цей дім, повідомлю вам дещо певне.

— Дай Боже! Вибачте, джентльмени, але я піду нагору до дружини й подивлюся, чи там усе без змін.

Його не було кілька хвилин, і Холмс тим часом знову заходився оглядати рідкісні речі на стіні. Коли наш господар повернувся, з обличчя його було видно, що нагорі все залишилося, як було. З собою він привів худорляву, високу, смагляву дівчину.

— Чай готовий, Долорес, — мовив Ферґюсон. — Простеж за тим, щоб господині нічого не бракувало.

— Господиня хворий! — вигукнула дівчина, позирнувши повними обурення очима на господаря. — Вона не просити їсти. Вона хворий. Вона потрібний лікар. Я боялася бути сам з господиня без лікар.

Ферґюсон запитально глянув на мене.

— Дуже радий стати вам у пригоді, — сказав я.

— Чи прийме твоя господиня доктора Ватсона?

— Я вести доктор. Я не питати можна. Вона потрібний доктор.

— Тоді я негайно піду з вами.

Я пішов за дівчиною, що аж тремтіла з хвилювання, піднявся сходами й опинився в старому коридорі. В кінці його видніли важкі, окуті залізом двері. Мені спало на думку, що якби Ферґюсон забажав проникнути до дружини силоміць, йому це не вдалося б із першої спроби. Дівчина вийняла з кишені ключ, і грубі дубові двері рипнули на старих завісах. Я опинився в кімнаті, й дівчина, швидко увійшовши слідом, замкнула за собою двері.

В ліжку лежала жінка, — безперечно, в сильній гарячці. Вона була майже непритомна, та тільки-но я увійшов, розплющила свої втомлені очі й зі страхом поглянула на мене. Побачивши чужого, вона неначе заспокоїлась і, зітхнувши, знов поклала голову на подушку. Я підійшов ближче, сказав кілька заспокійливих слів; вона лежала нерухомо, поки я лічив їй пульс і міряв температуру. І те, й те було в неї вище норми, але, як на мене, все це спричинив нервовий струс, а не якась хвороба.

— Вона лежати так один день, два день. Я боюся, вона вмерти, — мовила дівчина.

Жінка обернула до мене своє розпашіле обличчя:

— Де мій чоловік?

— Він унизу й хотів би зайти до вас.

— Я не хочу його бачити. Не хочу його бачити...