Сашко і Шурко - Сторінка 12

Він ішов не своєю звичайною неквапливою ходою, як під час прогулянок, а швидкими і рвучкими кроками. Спина його весь час напружено здригалася: нелегко діставався йому кожний швидкий крок.

Дідусь бурмотів собі під носа:

— Адже попереджав, здається… Скільки разів попереджав! Як маленький!.. Як дитина… Зі смертю грається. Так-так…

"Кого це він шпетить?" — не зрозумів я. Ми пройшли мимо зеленого куреня. Але старий шпіц Берген навіть не гавкнув.

— Вартовий! — посміхнувся Сашко. — Пильний страж! Дрихне собі, мов ведмідь у барлозі.

Підганяти пліт до самого берега не було часу. Дідусь, не роздумуючи, присів на камінь, скинув черевики, шкарпетки, закотив штани, Потім він узяв у кожну руку по черевику, палицю засунув під пахву й сміливо пішов по воді. Ми з Сашком квапливо зашльопали позаду. На пліт дідусь теж заліз легко — принаймні швидше, ніж залазив Веник.

Ми посадили дідуся на маленький ящичок, на якому звичайно сиділа Липучка, коли розпалювала вогнище, варила юшку чи картоплю. Я витяг із води якір, і ми з Сашком щосили налягли одразу на дві жердини. "Непереможний" рвонувся з місця.

Посеред річки пролягла золота, ніби піщана, доріжка — це місяць освітлював наш шлях. Береги, які вдень були такі веселі, зелені від трави й різнобарвні від квітів, зараз видавалися похмурими, насупленими. Таким же похмурим, таємничим громаддям здіймався наш пагорб. Здавалося, що якесь велетенське чудовисько розляглося на березі й задрало вгору свою гостру морду. Немов двоє очей, світилися десь угорі двоє вікон.

— Напевно, там хворі, — сказав я. Мені завжди здавалося, що за вікнами, які не гасли вночі, страждають хворі люди.

Дідусь сидів згорбившись, спершись на палицю. Кишені штанів і піджака стовбурчилися від всіляких каламарчиків та інструментів. Трохи збоку стояли черевики. Почувши мої слова, дідусь отямився, підвів голову.

— Ні, це не хворі, — сказав він, — Праворуч — відділення міліції, а ліворуч… Не знаю… Може, хтось до екзаменів в інститут готується.

"Або до переекзаменовки", — одразу подумав я. Мені здалося, що й Сашко подумав те ж саме. Сперечатися з дідусем було марно: адже він знав усіх хворих у місті.

Околиця, що називалася Хвостиком, спала мертвим сном: ні шелесту, ні звуку, ні скрипу. На всьому березі світилося одне-єдине вікно.

— Там він лежить, — впевнено сказав дідусь. Підвівся і вказав палицею на немиготливий вогник, що неначе кликав нас.

По дорозі, орудуючи жердиною, я фантазував, ніби золотава доріжка посеред річки прокладена кимось навмисне від моста до Хвостика. Але вона не звертала до нього, а, тремтячи й переливаючись, бігла вперед, кудись далеко-далеко…

Я кинув якір, і ми на чолі з дідусем зашльопали до берега.

Я зрозумів, що вночі по вогниках не можна визначити відстань. Здалеку здавалося, що вогник на березі. А насправді він світився на самому кінці Хвостика. "А взагалі, яка чудова, хороша річ — ці нічні вогники! — думав я. — Адже вони, мабуть, так полегшують далеку дорогу: весь час здається, що мета вже близько, і крокувати веселіше".

Біля маленького одноповерхового будиночка, що своїм шпилястим дахом нагадував капличку, на нас чекав невисокий, кремезний чоловік у білій сорочці, яка, здається, не сходилася у нього на грудях. Обличчя в темряві не розгледів.

— А-а, приїхали!.. Приїхали!.. — схвильовано заговорив басом чоловік. Голос у нього тремтів, і мені було дивно, що такий здоровань може так хвилюватися. — 3 братом у мене погано… Дуже погано, лікарю, — сказав чоловік. — Адже ви вже його якось дивилися…

— Так, дуже уважно вивчав вашого братика. І навіть прописував йому дещо. Так, уявіть собі, прописував! Та він, мабуть, рецепти мої за вітром розвіяв: не вірить у медицину. Га? Адже не вірить? — дідусь говорив із заспокійливою жартівливістю в голосі. Він ніби навіть і не поспішав у кімнату до хворого, даючи цим зрозуміти, що нічого загрозливого немає.

І це подіяло на чоловіка. Голос його перестав тремтіти.

— Як же ви добралися? Дружина зустрічати вас пішла на дорогу. Невже прогледіла?

— Уявіть собі, я сам винен, — розвів руками дідусь. — Сказав: приїду, а на чому саме, спросоння не повідомив. Хлопці ось на плоту мене доставили.

Чоловік хотів на знак подяки потиснути йому руку, але обидві руки в дідуся були зайняті черевиками. Він так і увійшов до кімнати, тримаючи їх поперед себе. Це було смішно, незвично і якось одразу підняло настрій.

Ми з Сашком також увійшли в будиночок — і я завмер на порозі. Біля стіни на вузькому ліжку, не вміщаючись на ньому (одне плече звисало), лежав Андрій Микитович. Обличчя у нього було сіре, з якимось синюватим відтінком, як тоді, в поїзді, хоч тут і не було синьої лампи. Так от як він близько від нас! Зовсім близько…

— Андрій Микитович! — не втримавшись, прошепотів я.

Андрій Микитович не почув мене. А дідусь рвучко обернувся. Обличчя у нього було вже не спокійне, а сердите, зосереджене.

— На вулиці зачекайте, молоді люди, — сказав він так, ніби не знав наших імен і взагалі не знайомий з нами.

Потім він поставив свої черевики біля ліжка, ніби вони належали тому, хто лежав на ньому. І, немов бажаючи поздоровкатися з Андрієм Микитовичем, узяв його за руку. Але не поздоровкався, а дуже зосереджено, ворушачи губами, почав лічити пульс.

Ми з Сашком вийшли на вулицю. Дідусь тієї ночі здавався нам наймогутнішою людиною на Землі, від якої залежали життя і смерть, горе і радість.

Ми так боялися завадити дідусеві й з таким нетерпінням чекали, коли він вийде, що Сашко навіть не поцікавився, хто такий Андрій Микитович і звідки я його знаю.

А я вирішив про це не розповідати.

Я пригадав, як Андрій Микитович, стоячи біля відчиненого вікна в коридорі вагона, сказав: "Лікарі радять лікуватися, у санаторій їхати. А я на полювання та на риболовлю більше покладаюся. Ось і їду… Якщо не вилікуюся, перекреслять мої бойові погони срібною личкою — і у відставку. А не хочеться мені, Сашко, у відставку, дуже не хочеться…" Я пригадав ці слова Андрія Микитовича достоту, і голос його пригадав, і важку, задумливу ходу…

"Чому ж ви не повірили лікарям, Андрію Микитовичу? Чому?" — подумав я.

Коли хвилюєшся або чогось чекаєш, час минає дуже повільно, бо думаєш тільки про одне, не відволікаєшся, нічого навколо не помічаєш — і кожна секунда лічена.

Дідусь вийшов на ганок тихо, так само тримаючи в руках свої черевики. Тихо вийшов з кімнати і брат Андрія Микитовича.

Звідкись з темряви з'явилася жінка в сарафані, з розкуйовдженими косами, які безладно спадали їй на плечі.

— Ну, як він? Як він? — чи то заговорила, чи то заридала вона. — А я стою на дорозі, стою… Всі очі видивилась. Ну, як він, лікарю?

Дідусь знову спокійно і навіть ледь-ледь насмішкувато відповів:

— З ним, лежачим, тепер легше буде. Тепер уже він зобов'язаний підкорятися. Інакше ж з ним не впораєшся! Артилерія, каже, медицині не підвладна… — Раптом дідусів голос змінився — став натягнутим, сухим: — А могло бути погано. Зовсім погано. Якби ось не їхній пліт!

І дідусь кивнув у наш бік.

НЕСПОДІВАНИЙ ЕКЗАМЕН

Зрештою Веник таки засипався. Якось Ангеліна Семенівна, занепокоєна його тривалою відсутністю, зробила наліт на поліклініку і про все довідалася. Вона з'ясувала, що Веник уколів не робив і що зараз їх робити вже пізно, бо якщо собака був скажений, то й Веник у найближчі дні неодмінно має сказитися.

Ангеліна Семенівна вклала Веника у постіль, хоча ніхто їй цього не радив. Вона не випускала його з дому, щоб знову не потрапив під вплив "підозрілої компанії" — так вона називала Сашка, Липучку й мене.

Вважаючи першою і найголовнішою ознакою сказу водобоязнь, Ангеліна Семенівна примушувала Веника випивати в день по десять склянок чаю і з'їдати по три тарілки супу, а коли він відмовлявся, починала заламувати руки й голосити:

— Скажи мені правду, Венику! Скажи мамі правду! Тобі страшно дивитися на суп, га? Страшно? А що ти відчуваєш, коли я наливаю тобі чай?

— Мене нудить, — відповідав Веник.

— Ну от! Звісно! Всі ознаки в наявності! — вигукувала Ангеліна Семенівна.

А Веника нудило просто тому, що вона сипала в чай багато цукру: за її відомостями, це загострювало розумову діяльність.

Та Веник уже не міг без нас. І ось, коли днів через десять дідусь уперше дозволив нам відвідати Андрія Микитовича, Веник утік з дому, прибіг на берег Білогірки й відплив разом із нами на борту "Непереможного".

Цього разу ми пливли до Хвостика вранці. І знову посеред річки виблискувала золотава, ніби піщана, доріжка, та тільки не місячна, а сонячна. І знову вона нікуди не звертала, а бігла собі прямо й прямо, далеко-далеко…

Краса літнього ранку настроїла Липучку на поетичний лад, і вона почала наполягати, щоб я прочитав свої нові вірші, які були в тому самому зошиті під столом. Я відбивався як міг, казав, що вірші ще не закінчені. Мене підтримав Веник. Він авторитетно заявив, що поети ніколи не читають "недопрацьованих творів".

І тоді Липучка одчепилася.

Андрія Микитовича ми знайшли не відразу. Вдень усі будинки були схожі один на одного, а вогника, який тоді, вночі, кликав нас і вказував дорогу, зараз уже не було.

Нам допоміг Сашко. Він пригадав, що тієї ночі сильно забив ногу, наштовхнувшись на колоди, складені біля самого будинку Андрія Микитовича. Зопалу він навіть не відчув болю, а потім палець у нього почервонів, набряк. Сашко й зараз ще трохи накульгував. Ми розшукали колоди й квадратний будиночок, схожий на капличку, Андрій Микитович був один: "жінка з розкуйовдженими косами", яка, виявляється, була дружиною його брата, якраз недавно пішла на базар.

Андрій Микитович нам дуже зрадів. Та дідусь попередив нас, що хворому не можна багато розмовляти, і тому ми всі кричали в чотири голоси: "Не розмовляйте, Андрію Микитовичу! Не розмовляйте! Ми вас не слухаємо, не слухаємо!.." І затуляли вуха. Врешті-решт він скорився і сказав:

— Гаразд, давайте будемо дивитися один на одного.

І ми почали дивитися: він на нас, а ми на нього. Дідусь казав, що він найкраще визначає самопочуття хворих по очах.

В Андрія Микитовича очі були жваві, з лукавинкою — отже, почав одужувати.

Ми помовчали хвилин із п'ять. Потім Андрій Микитович, як учень у класі, підніс руку й очима дав зрозуміти, що просить слова.

— Говоріть! — дозволив Сашко таким тоном, яким він командував нами з капітанського містка.

— У мене ось прохання є до Сашка, — несміливо промовив Андрій Микитович.

— До мене? — Сашко ближче підійшов до ліжка.

— Та ні, не до тебе.

— А мене, Андрію Микитовичу, тут в Шурка перейменували, — сповістив я.

— Перейменували? Хто ж, цікаво?

Я кивнув на Сашка.

— А чому ти його самого не перейменував?

Я невизначено стенув плечима:

— Та не знаю… Він сказав мені: "Будеш два місяці Шурком".