Сашко і Шурко - Сторінка 4

- Анатолій Алексін -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Це мене один мій товариш по школі навчив: коли, каже, не хочеш говорити ні так, ні сяк, то стени плечима — всі подумають, що хотів сказати "так", але поскромничав. Липучка і справді сприйняла мій жест як ствердження.

— Ой! — зраділа вона. — Значить, наввипередки плавати будемо! До того берега й назад. Згода?

Я знову невизначено стенув плечима, бо вмів плавати тільки по-собачому, а всілякі там браси й кролі ще не вивчив: давно збирався, та все відкладав з року в рік.

Річка називалася Білогіркою тому, що в ній віддзеркалювалися і зелений пагорб, і білі будиночки. Липучка навіть запевняла, що вона свій будиночок у воді бачить. Але Сашко не вірив і кепкував з неї:

— А розкладачку свою часом не розгледіла? Чи ти її вдень за шафу ховаєш?

Білогірка досить широка й на вигляд дуже сумирна річка; вона петляє поміж зеленими пагорбами, ніби, втікаючи від когось, хоче замести свої сліди. Над берегом нависла піщана брила іржавого кольору, немов величезний собака простягнув до річки свою кудлату морду. А під брилою (щоб дощ не намочив) лежали акуратно складені чудернацькі розлогі корчі, балки, дошки і колоди різних кольорів: білі — березові, руді — соснові, зеленувато-сірі — осикові.

Тут же валялася стара хвіртка непевного кольору зі зламаними перекладинами.

— Наш будівельний матеріал! — гордо мовив Сашко. — Для нашого флоту.

— Не флоту, а плоту, — уточнив я. Липучка засміялася:

— В риму сказав! В риму!

І почала примовляти: "Не флоту, а плоту! Не плоту, а флоту!.."

Трохи віддалік стояв зелений намет з хвойних і березових гілок.

— А це склад інструменту й сторожова будка, — пояснив Сашко.

Він обережно, навшпиньках, підійшов до намету, дістав звідти пилку, сокиру, молоток, бляшанку з цвяхами. Потім витяг з намету за передні лапи білого пухнастого пса й почав суворо шпетити його:

— Цілісінький день хропеш, га? Ех, Бергене, Бергене! Та у воєнний час тебе б розстріляли на місці. Одразу б до стінки приставили: заснув на посту! Оце-то сторож! Я всі інструменти забрав, а тобі хоч би що!

Вислухавши все це, пес солодко, із завиваннячком позіхнув, чмихнув, струсив з морди пісок, а тоді підхопився на лапи й ну відважно дзявкати.

— Краще пізно, ніж ніколи, — посміхнувся Сашко. — Ех, Бергене, тільки за старість тобі дарую! Та й артист ти вельми талановитий. — Обернувшись до мене, Сашко пояснив: — Він у нас у "Капітанці" головну роль виконував. Та ще й як! Три рази розкланюватися виходив.

— Як звати собаку? — здивовано перепитав я. — Берген?

— Ой, правда, гарне ім'я? Це Сашко придумав. Незвичне ім'я, правда? — заторохтіла Липучка.

— А що це означає — Берген? — запитав я. — Краще б уже назвали просто Бобиком чи Тузиком. А то Берген якийсь… Мало не "гут морген"!

— Сам ти "гут морген"! — розсердився Сашко. — Ми зі смислом назвали.

— З яким же смислом?

— Не розумієш, ні? Ех, і повільно у тебе казанок варить! Якої породи собака?

— Шпіц, — упевнено відповів я, тому що цю породу не можна було переплутати ні з якою іншою.

— Ясне діло, шпіц. А тепер промов за один раз назву породи і ім'я. Що вийде?

— Шпіц Берген… Шпіц Берген…

Так, певно, Сашко, як і я, марив мандрівками і далекими землями, коли навіть собаку в острів перехрестив. Сашко витяг із намету великий фанерний ящик.

— А це що? — поцікавився я. Він знову спохмурнів:

— Не бачиш, чи що? Ящик з-під цукру. Ми його до плоту приб'ємо — і вийде капітанський місток, з якого я вами командуватиму. Зрозумів?

— Зрозумів.

— Міг би й сам здогадатися.

Після цього мені, звісно, не дуже хотілося знову Сашка про щось запитувати. Але я таки не стримався:

— А куди ми попливемо? Кудись далеко-далеко? Я давно мріяв…

І ці слова чомусь не дуже сподобалися Сашкові.

— Ач який Христофор Колумб знайшовся! "Попливемо! Далеко-далеко"! Будемо тут, біля пагорба, курсувати — і все.

— У-у!.. — розчаровано протягнув я. — Це нецікаво. Я думав, мандруватимемо…

— Нецікаво-о-о! Не можу я поїхати. Зрозумів?

— Чому не можеш?

— Не можу — та й годі. Таємниця!

— Таємниця? — пошепки перепитав я. Це слово я завжди промовляв пошепки. — Тут, у Білогорську, таємниця?

— Авжеж, уяви собі. Тут, у Білогорську.

— І ти через неї не можеш поїхати?

— Не можу.

Я позаздрив Сашкові: у нього є таємниця! І, мабуть, дуже важлива, якщо через неї він відмовляється від далекої мандрівки. Щоб я більше нічого не вивідував, Сашко одразу ж заговорив про інше.

— Ти, Олімпіадо, годувала Бергена? — з удаваною суворістю запитав він.

Я мимоволі посміхнувся:

— Олімпіада!..

— Чого зуби скалиш? — розізлився Сашко. — Нічого немає смішного. П'єс Островського ніколи не читав? У нього там Олімпіада на кожному кроці.

— Я читав Островського. І навіть у театрі дивився.

— Ой, ти, либонь, щодня до театру ходиш? — вигукнула Липучка, яка зовсім не образилася на мене.

— Не щодня. Але часто…

— Ти й у Великому був?

— Був.

— Ой, який щасливий. Ти, певно, і книжки всі на світі перечитав? Адже у вас там просто на кожній вулиці бібліотеки!

— Так… читаю, звичайно…

Тільки-но до мене почав повертатися гарний настрій, як Липучка все зіпсувала:

— Ой, ти, мабуть, відмінник, га?

І чому їй спливло в голову це дурне запитання? Я тільки й зміг невизначено стенути плечима, як навчив мене товариш у Москві.

— Я так і думала, що ти відмінник!

А Сашко все супився. "Мабуть, хвальком мене вважав, — подумав я. — Але ж я нічого певного не сказав. Я лише стенув плечима. Це ж Липучка розкричалася: "Відмінник, відмінник!" А чому я, справді, маю ганьбити себе і всім про свою двійку доповідати?"

— Ясне діло, у них там відмінником бути нічого не варто, — похмуро сказав Сашко. — Всі книжки перечитаєш, п'єси передивишся — і одразу все знатимеш. Навіть у підручники заглядати не обов'язково.

Від Сашкових слів мені чомусь захотілося нижче нахилити голову й краще роздивлятися камінці під ногами.

— Ну гаразд, — сказав Сашко. — Гайда пліт будувати!

Він пояснив, що ми скріпимо всі балки й колоди поперечними дошками, переплетемо їх дротом, приб'ємо ящик, з якого він, Сашко, нами командуватиме, і спустимо пліт на воду.

— Ти працювати умієш? — сердито, ніби наперед сумніваючись, запитав Сашко.

— А що тут уміти? Подумаєш, хитромудре діло!

Тоді Сашко наказав мені вкоротити дві березові колоди, які були набагато довші від інших.

— Щоб не випирали, — пояснив він і заходився доламувати стару хвіртку.

Я взяв сокиру, закинув її обома руками за праве плече й щосили опустив її на край колоди. Але колода від цього не вкоротилася, а тріснула десь посередині й розкололася.

— Ех, ти! — презирливо кинув Сашко. — Хіба це сокирою роблять? А пилка навіщо? Цілу колоду зіпсував!

Навіть Липучка дивилася на мене так, що я зрозумів: вона не тільки захоплюватися уміє — і своє знамените "ой" по-різному промовляє:

— Ой! — глузливо вигукнула вона. — Сокиру тримати не вміє! Дрова хіба ніколи не рубав?

— А навіщо йому рубати? — відповів за мене Сашко. — У них там у квартирах і газ, і парове опалення… Що завгодно для душі! А ще лементував: "Мандрувати, мандрувати!" На екскурсії тобі їздити, а не мандрувати!

"Я ПРИЇХАВ! ПРИЇХАВ!"

Коли ми поверталися з річки, пагорб уже не був зелений. Та й усе місто можна було назвати швидше не Білогорськом, а Темногорськом. Дорога здалася мені набагато довшою і крутішою, ніж уранці. Я подумав, що літні дні дуже довгі і коли вже встигло стемніти — значить, зовсім пізно. На додачу до всього у мене щось перекочувалося у животі й неприємно посмоктувало під ложечкою.

За цілий день я з'їв усього два немитих гірких огірки і шматок черствого чорного хліба. Все це зберігалося у Сашка в зеленому наметі. Правда, Сашко збігав у місто і приніс звідти миску гарячого супу, але віддав її шпіцу Бергену. А нам з Липучкою він не дав супу, бо ми, на його думку, повинні були тренувати свої шлунки і загартовуватися, як майбутні моряки.

— Отакої, "загартовуватися"! — скімлив я, заздрісно позираючи на шпіца Бергена, який шумно хлебтав з миски димний, пахучий суп. — Аби далеко попливти, тоді інша справа! А це ж тут, поблизу, будемо крутитися. Навіщо ж нам гарт?

"Сам, либонь, наївся досхочу, коли шпіцу по їжу бігав!" — так я зі зла думав про Сашка, піднімаючись на пагорб і від голоду відчуваючи слабість у ногах. Що б сказала мама, якби довідалася про сьогоднішній день! Адже вона скільки разів повторювала: "Ти повинен поправитися, ти повинен поправитися! І їж в одні й ті ж години — це найголовніше!" Слухаючи мамині слова, я тільки посміхався, а от зараз я відчув, що їсти вчасно — це, може, й не найважливіша справа, але, в усякому разі, дуже важлива.

Згадавши про маму, я з жахом згадав і про те, що досі не надіслав телеграму. А мама ж перед від'їздом наказувала: "Перш за все дай телеграму. Перш за все! Бо ми всі тут збожеволіємо. Пам'ятай, адже у бабусі хворе серце!"

"Мабуть, усі вже давно збожеволіли!" — подумав я і подався на пошту.

У Білогорську все близько, і пошта теж була зовсім поряд із дідусевим будинком.

Напівкруглі віконця на пошті були вже закриті фанерними дощечками, і тільки одне світилося: там приймали телеграми. Біля віконця з бланками в руках стояло кілька чоловік.

Я ще жодного разу в житті не посилав телеграм, але знав, що телеграма повинна бути зовсім короткою. "Це добре, — подумав я, — менше помилок нароблю". До того ж у мене болів середній палець: від пилки на ньому вискочив біленький, ніби гумовий, пухирець.

Текст телеграми я придумав одразу: "Приїхав поправляюсь Шурко". Ніби коротко і ясно? Та виявилося, що не так уже й ясно. Два питання одразу почали мучити мене: "приїхав" чи "пріїхав", "поправляюсь" чи "направляюсь"? Я намагався змінити телеграму, щоб у ній не було жодної ненаголошеної голосної. Але в мене нічого не виходило. Боячись, щоб телеграфістка, як Андрій Микитович, не вліпила мені двійку, я удався до свого старого, випробуваного способу: написав сумнівні літери так, щоб не було зрозуміло: "и" це чи "і", "а" чи "о". "Одне слово, важко бути двієчником з рідної мови, — сумовито подумав я. — Навіть телеграму по-людськи не напишеш!"

В останню мить я раптом згадав, що мама ж ніколи не називала мене Шурком. Закреслив "Шурко" й написав "Сашко". І як це мене за один день уже привчили до нового імені?

Біля віконця залишилося тільки двоє.