Селище

Переклад з російської Ярослава Павлюка

ЧАСТИНА ПЕРША. ПЕРЕВАЛ

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

У будинку пахло сирістю, мошка товклася біля каганця, треба було давно його загасити, мама, звичайно, забула, але на вулиці дощ, пітьма. Олег крутився на ліжку — нещодавно прокинувся. Уночі він сторожував селище: відлякував шакалів, які цілою зграєю лізли до сараю, ледве самого не загризли. У тілі була звичайна порожнеча, хоча сам від себе чекав хвилювання, можливо, страху. Це п'ятдесят на п'ятдесят, повернешся чи не повернешся. А п'ятдесят у квадраті? Повинна бути закономірність, повинні бути таблиці, бо знову винайдеш велосипед. До речі, все збирався запитати Старого, що таке велосипед. Парадокс. Велосипеда немає, а Старий дорікає ним, не задумуючись про зміст фрази.

На кухні закашляла мати. Вона, виявляється, була вдома.

— Ти чого не пішла? — запитав він.

— Прокинувся? Супу хочеш? Я підігріла.

— А хто по гриби пішов?

— Мар'яна з Діком.

— І все?

— Можливо, хтось із хлопців ув'язався.

Могли б і розбудити, покликати. Мар'яна не обіцяла, але було би добре, якби покликала.

— Їсти не хочеться.

— Якщо дощі не припиняться, — сказала мати, — до холодів огірки не достигнуть. Все пліснявою заросте.

Мати зайшла у кімнату, розігнала долонею мошку, задула каганець. Олег дивився у стелю. Жовта пляма плісняви збільшилася, змінила форму. Ще вчора вона була схожа на профіль Вайткуса: ніс картоплиною. А сьогодні ніс роздувся, ніби його вжалила оса, і на лобі вискочила гуля. Дікові у лісі нецікаво. Чого б це йому гриби збирати? Він — мисливець, степова людина, сам завжди говорив.

— Мошки багато, — сказала мати, — холодно їй у лісі.

— Знайшла кого жаліти.

Дім був поділений навпіл, у другій половині жив Старий і близнюки Дурови. Він взяв їх до себе, коли старші померли. Близнюки завжди хворіли: один видужає, другий застудиться.

Якби не їхнє нічне скиглення, Олег ніколи би не погодився чергувати ночами. Чути було, як вони хором запхинькали — захотіли їсти. Невиразний, далекий, звичний, як вітер, монолог Старого увірвався, заскрипів ослін. Отже, старий пішов на кухню, і відразу ж загаласували його учні.

— І куди тобі йти? — запитала мати. — Не дійдете! Добре буде, коли цілими повернетеся!

Зараз мати заплаче. Вона тепер часто плаче. Вночі плаче. Бубонить, крутиться, потім починає тихо плакати — можна здогадатися, бо шморгає носом. Або починає шепотіти, як закляття: "Я не можу, я більше не можу! Нехай краще я помру..." Олег, якщо чує, завмирає, бо виказати, що не спить, соромно, ніби побачив те, чого бачити не можна. Олегу соромно зізнатися, що він не жаліє маму. Вона плаче за тим, чого для Олега не існує. Вона плаче за країнами, яких не можна побачити, за людьми, яких тут не було. Олег не пам'ятає маму іншою — тільки такою, як сьогодні. Мізерна, жилава жінка, рябе пряме волосся зібране ззаду у жмут, але завжди вибивається і падає важкими пасмами уздовж щік, і мати дує на них, аби прибрати з обличчя. Обличчя червоне, у віспинках від перекотиполя, під очима темні мішки, а самі очі надто світлі, ніби вицвіли. Мати сидить за столом, звісивши твердими долонями вниз мозолисті руки. Та плач вже, чого ти? Зараз витягне світлину? Справді, підсунула до себе коробку, відкриває, дістає світлину.

За стінкою Старий умовляє близнюків поїсти. Близнюки вередують. Учні гомонять, допомагають Старому годувати малюків. Ніби звичайнісінький день, ніби нічого не трапилося. А що ж вони роблять у лісі? Скоро полудень. В обід виходити. Час би їм повертатися. Мало що може статися з людьми у лісі!

Мати розглядає світлину. Там вона і батько. Олег тисячу разів бачив цю світлину і намагався вловити схожість із батьком. Але не зміг. Батько білявий, кучерявий, губи повні, підборіддя роздвоєне, випнуте. Усміхається. Мати каже, що він завжди усміхався. Ось Олег з мамою більше схожі. Не з сьогоднішньою, а з тією, що на світлині поруч з батьком. Чорне пряме волосся і тонкі губи. Широкі, вигнуті дугами брови, під ними яскраво-голубі очі. І біла шкіра із сильним рум'янцем. Олег теж трохи червоніє. І губи в нього тонкі, і чорне волосся, як у матері на світлині. Батько з матір'ю молоді і дуже веселі. І яскраві. Батько у формі, а мати у сукні без плічок. Називається сарафаном. Тоді, двадцять років тому, Олега ще не було. А п'ятнадцять років тому він уже був.

— Мамо, не варто, чого там, — мовив Олег.

— Я не відпущу тебе, — сказала мати. — Не відпущу, і все. Через мій труп.

— Мамо, — втомлено відказав Олег і сів на ліжко. — Досить, га? Я краще супу з'їм.

— Візьми на кухні, — сказала мати. — Він ще не охолов.

Очі мокрі. Все ж таки вона плакала, ніби ховала Олега. Хоча могла й плакати за батьком. Ця фотографія для неї була живою. А Олег батька зовсім не пам'ятав, хоча намагався згадати.

Він підвівся і пішов на кухню. На кухні був Старий. Він розпалював грубку.

— Я допоможу, — запропонував Олег. — Воду закип'ятити?

— Так, — сказав Старий, — дякую. Зараз у мене урок. Ти до мене потім прийди.

***

Мар'яна набрала повний мішок грибів. Їй пощастило. Щоправда, довелося плентатись аж до провалля. З Олегом вона б ніколи не зважилась піти так далеко, а з Діком почувалася спокійною, тому що й Дік почувався спокійним. Усюди. Навіть у лісі. Хоча більше любив степ. Він був мисливцем, немов народився мисливцем, але насправді він народився раніше, ніж побудували селище.

— А ти в лісі як удома, — сказав Дік.

Він сказав голосно. Йшов спереду і трохи збоку. Куртка хутром назовні сиділа на ньому, ніби власна шкіра. Він сам пошив собі куртку. Мало хто з жінок селища зміг би пошити так, як він.

Ліс був обрідний, кострубатий. Дерева виростали тут трохи вищі за людський зріст і починали схиляти верхівки набік, ніби боялися розлучитися зі своїми сусідами. І правильно. Зимові вітри швидко зламають верхівку. З голок капало. Дощ був холодний, у Мар'яни змерзла рука, в якій вона несла мішок з грибами. Вона переклала мішок у другу руку. Гриби завовтузилися в мішку, заскрипіли. Боліла долоня. Вона випадково загнала в неї скалку, коли відкопувала гриби. Дік витягнув скалку, щоби не було зараження. Невідомо, що то за голка. Мар'яна ковтнула гірку протиотруту з пляшечки, яка завжди висіла на шиї.

Побіля білого товстого слизького коріння сосни Мар'яна запримітила фіолетову плямку.

— Зажди, Діку, — попросили вона, — там квітка, якої я ще не бачила.

— Може обійдешся без квітки? — запитав Дік. — Додому пора. Мені тут щось не подобається.

У Діка був особливий нюх на небезпеку.

— Одну хвилинку, — попросила Мар'яна і підбігла до стовбура.

Порепана м'яка синювата кора сосни ледь пульсувала, витягуючи

воду, і коріння тремтіло, випускало пальці, аби не втратити жодної краплі дощу. Це була квітка. Звичайна квітка, фіалка. Тільки значно фіолетовіша і більша від тих, що росли біля селища. І шпичаки довші. Мар'яна різко висмикнула фіалку із землі, щоби квітка не встигла зачепитися корінням за сосну, і через хвилинку фіалка була вже в мішку з грибами, які завовтузилися і заскрипіли так, що Мар'яна навіть засміялася. І тому не відразу почула крик Діка:

— Лягай!

Вона отямилася, стрибнула вперед, впала, втиснулася у тепле пульсуюче коріння сосни. Але трохи спізнилася. Обличчя горіло так, ніби його ошпарило.

— Очі! — кричав Дік. — Очі цілі?

Він смикнув Мар'яну за плечі, відірвав від коріння її судомно стиснуті пальці, посадив.

— Не розплющуй очей, — наказав він і швидко почав витягувати з обличчя тонкі голочки. І сердито бурчав. — Дурепа, тебе в ліс пускати не можна! Слухати треба. Боляче, так?

Несподівано він навалився на Мар'яну і перекинув її на коріння.

— Боляче ж!

— Ще один пролетів, — сказав він, піднімаючись. — Потім подивишся. Він на моїй спині розсипався.

Дві кульки перекотиполя пролетіли приблизно за три метри від них. Тугі, сплетені з насіннєвих голочок, легкі, як повітря, бо порожні всередині, вони будуть літати, поки випадково не розіб'ються об дерево, або не налетять у пориві вітру на скелю. Мільйон кульок загине, але одна знайде свого ведмедя, ввіп'ється голочками у теплу шкіру — і проростуть із голочок пагінці. Вони дуже небезпечні, оті кульки, і в період дозрівання треба бути обережним в лісі, інакше потім на все життя залишаться темні міточки.

— Ну нічого, — сказав Дік, — більше голок не залишилось. І в очі не потрапило. Це головне, щоби в очі не потрапило.

— А багато ранок? — запитала Мар'яна тихо.

— Не пропаде твоя краса, — відповів Дік. — Тепер швидше додому, і нехай Еглі змастить обличчя жиром.

— Так, звичайно. — Мар'яна провела долонею по обличчю.

Дік запримітив, ударив по руці:

— Гриби хапала, квітку зривала. Здуріла чи що? Інфекцію занесеш.

Гриби тим часом вилізли з мішка, розповзлися між коріннями

і деякі вже встигли закопатися в землю до половини. Дік допоміг Мар'яні зібрати їх. А фіалку вони так і не знайшли. Потім Дік віддав Мар'яні мішок, він був легкий, але Дік не хотів займати рук. У лісі все вирішує секунда, тому руки мисливця повинні бути вільними.

— Глянь, — попросила Мар'яна, беручи мішок. Її прохолодна вузенька долонька з обламаними нігтями затрималася на руці Діка. — Я дуже скалічена?

— Смішно, — сказав Дік, — у всіх на обличчі цяточки. І в мене. А я скалічений? Це татуювання нашого племені.

— Татуювання?

— Забула? Старий вчив нас із історії, що дикі племена себе спеціально так прикрашали. Наче нагороджували.

— Дикуни дикунами, а мені боляче, — сказала Мар'яна.

— Ми теж дикуни.

Дік уже пішов уперед. Не оглядався. Але Мар'яна знала, що він чує. У нього був слух мисливця. Мар'яна перестрибнула через сіре стебло ліани-хижака.

— Потім свербітиме, спати неможливо. Головне — не дряпати ранки. Тоді слідів не залишиться. Тільки всі дряпають.

— Я не буду, — сказала Мар'яна.

— У сні забудеш і роздряпаєш.

Дощ пішов сильніше, волосся прилипло до голови і краплі зривалися з вій, заважали дивитися, але щокам було приємно від холодної води. Мар'яна подумала, що Діка треба підстригти, бо волосся аж на плечах, заважає. Погано, що він живе самотою. Відтоді, як його батько помер, так і живе. Звик уже.

— Ти щось відчуваєш? — запитала Мар'яна, бо Дік пішов швидше.

— Так, — сказав він, — звірі. Напевно, шакали. Зграя.

Вони побігли, але в лісі важко швидко бігти.