Селище - Сторінка 5

Про діток. Коли я дивлюся на Діка чи на Мар'янку, у мене з'являється надія. Ти їх називаєш дикунами, а я думаю, що вони змогли пристосуватися. І якщо вони зараз загинуть — ми всі загинемо. Надто великий ризик.

— А я, отже, не пристосувався? — запитав Олег.

— Ти менше за інших пристосувався.

— Ти просто боїшся за мене, — сказав Олег. — І не хочеш, аби я йшов у гори. А я з арбалета стріляю краще за Діка.

— Я боюсь за тебе, звичайно, боюся. Ти в мене один. Ти все, що в мене залишилося. А ти з кожним днем усе більше від мене віддаляєшся, йдеш кудись, стаєш чужим.

Старий повільно походжав по кімнаті, так бувало, коли він сердився на лінивих учнів. Він підняв з табуретки глобус. Старий зробив його з гриба-гіганта, який минулої зими виріс біля сараю. Вони тоді з Олегом терли фарби з кольорової глини, яку Мар'яна та Ліз відшукали біля потічка, тієї ж, з якої тепер роблять мило. Її висушили, вийшло два кольори — білий та сірий. А сам гриб — бузковий. І Старий по пам'яті намалював усі материки та океани Землі.

Глобус чомусь побліднув, а за два роки зробився ще блідішим. Став схожий на кругле яблуко.

Олег побачив на столі маленьку цятку рожевої цвілі. Це не жовта, це була отруйна цвіль. Він обережно стер цятку рукавом. Нерозумно, коли рідна мати віддає перевагу комусь іншому, а не тобі. Взагалі, це зрада. Справжня зрада.

— Ми з тобою помремо, — сказав Старий.

— Ну й чудесно! Пожили достатньо, — відрізала мати.

— Тим не менше, не поспішаймо вмирати, тримаймося за це життя.

— Ми боягузи, — не вгавала мати.

— У тебе завжди був Олег.

— Я жила заради нього.

— Ми з тобою помремо, — продовжував Старий, — але селище повинно жити. Інакше немає сенсу і в нашому існуванні.

— Більше шансів вижити у селища мисливців, — сказала мати.

— Більше шансів вижити у селища таких, як Олег, — заперечив Старий. — Якщо керувати нами будуть Дік і такі як він, то через сто років ніхто не згадає, хто ми такі, звідки прийшли. Переможуть право сильного, закони дикунів.

— І будуть вони плодитися і розмножуватися, — сказала мати. — І стане їх багато. І придумають вони колесо, а ще через тисячу років — парову машину. — Мати засміялася крізь сльози.

— Ти жартуєш? — запитав Олег.

— Ірина права, — сказав Старий. — Елементарна боротьба за існування приведе до безнадійного регресу. Вижити ціною простого вживання в природу, прийняти її закони — означає здатися.

— Але все ж вижити, — не погоджувалася мати.

— Вона так не думає, — відказав Олег.

— Звичайно, вона так не думає, — погодився Старий. — Я знайомий з Іриною вже двадцять років. І знаю, що вона так не думає.

— Я взагалі не люблю багато думати, — сказала мати.

— Брешеш, — заперечив Старий. — Ми всі думаємо про майбутнє, боїмося та сподіваємося. Інакше перестанемо бути людьми. Саме знання, яким не перевантажує себе Дік, замінюючи його простими законами лісу, може нас врятувати. І поки є альтернатива, ми будемо сподіватися.

— Заради тієї альтернативи ти женеш Олега в гори?

— Заради збереження знань, заради нас з тобою. Заради боротьби із дурістю, невже не зрозуміло?

— Ти завжди був егоїстом, — зітхнула мати.

— Твій сліпий материнський егоїзм не зараховується?

— Для чого тобі Олег? Він не витримає такої подорожі. Він слабкий.

Цього не варто було казати. Мати збагнула це сама і глянула на Олега, наче вмовляла його очима не ображатися.

— Я не ображаюся, мам, — сказав Олег. — Але я хочу йти. Напевно, навіть більше хочу, аніж решта. Дік із задоволенням залишився би. Зараз олені підуть на випас. Саме почнеться полювання в степу.

— Він незамінний у поході, — сказав Старий. — Як би я не погоджувався з перспективою його влади, сьогодні його навички, його сили можуть нас врятувати.

— Врятувати! — Мати відірвала погляд від Олега. — Ти патякаєш про порятунок. А сам ти в це віриш? Тричі люди ходили в гори — скільки повернулося? З чим?

— Тоді ми були недосвідченими. Ми не знали тутешніх законів. Ми йшли, коли на перевалі був сніг. Тепер ми знаємо, що він тане тільки наприкінці літа. За будь-яке знання треба платити.

— Якби ті не загинули, ми би жили краще. Було би більше мисливців.

— Але все-таки ми би потрапили у владу закону деградації. Або ми частина людства, яка береже його знання, або ми дикуни.

— Ти ідеаліст, Борисе, шматок хліба сьогодні важить більше, аніж абстрактний ананас.

— Але ж ти пам'ятаєш смак ананаса? — Старий повернувся до Олега і додав: — Ананас — це тропічний плід зі специфічним смаком.

— Я зрозумів, — сказав Олег. — Смішне слово.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Папір, — повторив Старий. — Хоча б з десяток аркушів.

— Буде тобі папір, — сказав Томас.

Ті, хто мали йти в гори, зібралися біля воріт частоколу. Мешканці селища прийшли їх провести. Всі робили вигляд, що похід звичайний, як за корінням до болота, але прощалися, ніби назавжди.

Ті, хто йшли, були тепло одягнуті — одяг зібрали з усього селища. Тітка Луїза сама відбирала, ушивала, припасовувала. Напевно, Олег ніколи не був так тепло вдягнутий. Тільки Дік нічого зайвого не взяв. Він сам собі все шив. Дощ майже припинився, у калюжах довкола стовпів пищали, хлюпалися плавунці. На добру погоду.

Томас подивився на плавунців і сказав:

— Дощ ущухне. Треба стовпи закріпити.

— Не думай про це, — сказала тітка Луїза, — без тебе обійдемося.

— А що ти мені принесеш, тату? — запитала руда Рут, дочка Томаса.

— Не треба, — сказала його дружина. — Не треба навіть думати про це. Головне, щоби тато повернувся. Вкутай горло, ти знову кашляєш.

— З перевалу тримайся правіше, — напучував Томаса Вайткус. — Пам'ятаєш?

— Пам'ятаю, — посміхнувся Томас. — Як зараз пам'ятаю. Ти би приліг.

Мати тримала Олега за руку, і він не наважувався забрати руку, хоча йому здавалося, що Дік ледь всміхався, дивлячись на нього. Вона хотіла піти з ними до кладовища, але Сергіїв її не пустив. Він нікого не пустив, крім тітки Луїзи зі Старим.

Олег кілька разів оглянувся. Мати стояла, піднявши руку, ніби хотіла помахати, але забула. Вона намагалася не плакати.

Над частоколом виднілися голови дорослих. Мати, Еглі, Сергіїв, Вайткус, а поміж стовпцями темніли голови дітлахів. Маленька купка людей, за ними — похилі, блискучі під дощем, рожеві дахи маленької купки будиночків.

З пагорба Олег оглянувся востаннє. Усі так і стояли біля частоколу, тільки хтось з малюків відбіг убік і вовтузився в калюжі. Звідси, зверху, було видно вулицю — доріжку поміж будинками. І двері дому Христини. Якась жінка стояла в дверях. Але з пагорба не впізнаєш, Христина чи Ліз. Потім вершина пагорба зовсім заховала селище.

Кладовище теж було оточене частоколом. Дік, перш ніж відсунути двері, зазирнув усередину, аби впевнитися, що там не причаївся якийсь звір. Олег подумав, що сам, напевно, забув би це зробити.

Дивно, міркував він, що надгробків з плит скельної породи набагато більше, аніж людей в селищі. Хоча селищу всього шістнадцять років. Батька тут немає, він залишився за перевалом.

Дік зупинився перед двома однаковими плитами, обтесаними краще інших. Це його батько та мати.

Піднявся нудний холодний вітер. Старий поволі йшов кладовищем. Він усіх їх знав. Скільки їх було шістнадцять років тому? Здається, тридцять шість чоловік дорослих та четверо дітей. А залишилось? Дев'ять дорослих і троє із тих дітей, що прийшли. Троє. Дік, Ліз і Олег. Мар'яна народилася вже тут. Ще живі дванадцять дітей із тих, які народилися у селищі. Отже, сімнадцять років тому тут було сорок чоловік, а зараз — двадцять з хвостиком. Проста арифметика. Ні, не проста. Надгробків значно більше — це ті малюки, які вмерли або загинули. Тутешні.

Над вухом, наче прочитавши його думки, тітка Луїза сказала:

— Найбільше померло в перші п'ять років.

— Так, — погодився Старий, — це плата за досвід.

— Ще дивно, що в перший рік усі не вимерли, — додав Томас.

Вони зупинилися перед надгробками в центрі кладовища. Плити

були необтесані, грубі, криві, вони майже ввійшли в землю, а цупкі, руді нитки моху обвили їх в округлі пагорбки.

Олегу захотілося повернутися, щоби знову глянути на селище, він знав, що мати стоїть біля частоколу і сподівається, що він це зробить. Олег навіть підійшов до дверей частоколу, але Томас сказав:

— Пора йти. Скоро почне темніти, а треба дійти до скель.

— Ой! — сказала Мар'яна. Вона швидко перебирала пальцями торбинку, яка висіла через плече.

— Щось забула? — спитав Дік.

— Ні. Хоча забула... Я на батька подивлюся...

— Пішли, Мар'янко, — попросив Томас. — Швидше підемо — швидше й повернемося.

Олег побачив, що Мар'янині очі повні сліз. Ще мить — і вона заплаче.

Мар'яна відстала від групи. Олег підійшов до неї і сказав:

— Я також хотів повернутися. Хоча б з пагорбка глянути.

Вони йшли поруч і мовчали.

Кроків за тридцять від частоколу, де починалися підступні липкі кущі, зупинилися.

Тітка Луїза всіх поцілувала. Старий попрощався за руку. Останнім був Олег.

— Я дуже на тебе надіюся, — сказав він. — Більше, ніж на Томаса. Томас турбується за побут селища, за сьогоднішній день. А ти повинен думати про майбутнє. Ти мене розумієш?

— Добре, — промовив Олег, — а ви за мамою приглядайте, щоби не скучала. Я принесу мікроскоп.

— Дякую. Повертайтеся скоріше.

Дік перший зайшов в кущі, легко і швидко відвертаючи вістрям спису липкі щупальці.

— Тримайтесь ближче до мене, — сказав він. — Поки вони не спам'яталися.

Олег не озирався. Ніколи було озиратися. Озирнешся, гілка прилипне до чобота, потім не відірвеш, а відірвеш, три тижні смердітиме. Гидкі кущі.

***

Надвечір дійшли до скель. Як Томас і планував.

Ліс не досягав скель, їхні червоні зуби стирчали з голої, вкритої плямами лишайнику долини, хмари пролітали так низько, що вістря скель розпорювали їхні животи і зникали у сірій мряці. Томас сказав, що печера, де він ночував минулого разу, суха і дійти до неї легко. Всі, крім Діка, втомилися. А Дік, якщо і змучився, нікому про це не казав. Тільки хитро посміхався.

— Тоді було холодніше, — сказав Томас. — Ми тоді вирішили, що в холод легше перейти болото. А перевал був закритий. Я пам'ятаю, ми йшли тут і під ногами дзвеніло — заморозки.

Між людьми та скелями лежала білява округла пляма завбільшки метрів двадцять у діаметрі.

— Тут і дзвеніло? — запитав Дік, який йшов перший. Він різко зупинився на краю плями.