Селище - Сторінка 17

Один — місцевий, він визначається зміною днів, початком зими та літа. Другий — земний, формальний. Як закон, який ніхто не виконує.

Давно, майже дев'ятнадцять років тому, за земним відліком і шість років за місцевим, коли решта тих, хто врятувався після катастрофи "Полюса", досягли лісу, Сергіїв зробив перший карб на стовпі, вкопаному за крайньою хатиною. Один карб — земний день. Тридцять карбів чи тридцять один — земний місяць.

Поступово календар перетворився у суцільний ліс стовпів із карбами. Над ними зробили дах від дощу та снігу. Карби були різними. Одні більшими, інші меншими. Біля деяких — допоміжні знаки. Знаки смерті і знаки народження. Знаки епідемії і знаки сильних морозів.

Коли Олег був маленький, ці стовпи видавалися йому живими і мудрими. Вони все пам'ятали. Вони пам'ятали, що він погано вивчив біографію або посварився з мамою. Якось Мар'яна зізналася Олегу, що теж боїться тих стовпів. А Дік розсміявся і розповів, що хотів зрізати зі стовпа поганий карб, але Старий упіймав його на гарячому і висварив.

Календар Сергіїва обманював. Усі про це знали. Він обманював двічі. По-перше, доба тут на дві години довша, аніж на Землі. По-друге, таких діб на рік більше тисячі. Коротке літо, довга дощова осінь, чотириста днів зими і холодна, також довга, весна. Уся ця довга арифметика і стала своєрідним вододілом поміж старшими, які вийшли з корабля, і молодцю. Старші роблять вигляд, що вірять стовпам під дахами і рахують земні роки. Молодші сприйняли місцевий рік, як він є. Бо як зрозуміти, коли осінь — це рік, а зима — теж рік.

Отож, відлига затягнулася на два тижні. Сніг потемнів, потоншав. Схил цвинтарного пагорбу, повернутий до селища, став рудим — вилізли і заворушилися, повіривши, що настала весна, молоді пагони лишайника. Єдина вулиця селища стала суцільною смугою болота. За будиночками смуга ділилася навпіл — вузький потічок вів до воріт і частоколу, широкий завершувався біля майстерень та хлівів. Праворуч від майстерні, перед хлівами кіз, утворилася глибока зелена калюжа. Вранці козенята розбивали в ній лід гострими кігтями і бавилися в болоті, розшукуючи хробаків. Потім починали битися і здіймати бризки, падали в болото, дриґали ногами — також вітали подобу весни. Лише коза, її величність Коза, матір цього сімейства, чудово розуміла, що до весни ще далеко. Вона годинами тупцювала біля майстерні, звідки йшло тепло, а коли їй обридало, починала тертися панциром до стіни. Майстерня розкачувалася. Олег вибігав надвір і відганяв козу палицею. Побачивши Олега, коза вставала на задні ноги, розмахувала передніми, нависала над Олегом і тоненько мекала від радості. Вона була впевнена, що її улюбленець жартує. Тоді Олег кликав на допомогу Сергіїва. Його коза побоювалася. "А ну, — грізно казав Сергіїв, — повертайтесь, мадам, до материнських обов'язків. Ваші діти — безпритульні!" Коза не поспішала відходити, високо закидала зелений зад. До козенят не поверталася, а йшла поволі до частоколу і завмирала там, маючи надію, що з'явиться її друг, солідний козел, заввишки три метри, з кістяними гребенями.

Інколи козел з'являвся на галявині і тонким голосом кликав козу на прогулянку. Близько до огорожі він не підходив, боявся людей. Коза бігла до воріт і, якщо там нікого не було, сама відчиняла браму і зникала на кілька днів. Від таких прогулянок уже тричі були приплоди, і тому в стайні жило семеро козенят різного віку.

Користі від кіз було мало, але вони стали частиною життя, доказом живучості селища, забавкою для дітей, які їздили на них верхи, хоча козенятам це не подобалося і такі ігри закінчувалися синцями. Можна було, звичайно, їх зарізати і з'їсти — вбивали ж мисливці диких кіз. Взимку, коли стало зовсім сутужно з їжею, Дік запропонував сам все це владнати. Але Мар'яна протестувала і її підтримав Старий. Дік стенув плечима, він не любив сперечатися і пішов в ліс, незважаючи на завірюху. Повернувся пізно ввечері, відморозив пальці на лівій руці, але приніс маленького ведмедика.

Одна перевага від існування кози все ж була. Вона виявилася чудовим охоронцем. І навчила сторожувати козенят. Варто було чужому підійти до огорожі, як козяча сім'я знімала такий рейвах, що прокидалося усе селище. Правда, потім, якщо козі здавалося, що небезпека серйозна, вона втікала у найближчу оселю ховатися. Тут вона розтрощувала усе, що не так лежало, і спустошувала, якщо вчасно не отямитися, усі миски і каструлі.

Коза, істота добра і товариська, ненавиділа тільки Чистоплюя. Напевно, вона колись з ним зустрічалася. До його клітки вона підходити не наважувалася. Але здалеку тупотіла ногами і погрожувала. Мекала і вимагала, щоби селище звільнили від такого огидного мешканця.

Найпершим познайомився з Чистоплюєм приймак тітки Луїзи — Казик.

Навесні Казику виповнилося тринадцять років, хоча на вигляд не даси і десяти. Маленький, сухий, темна шкіра, уся в синіх цятках від перекотиполя, руки подряпані, шрам через усе чоло, навскіс. Казика називали ще й "Мауглі", бо ліс був для нього рідним домом. Якщо інші підлітки ходили до лісу, навіть ночували там, знали, як заховатися від хижаків посеред хащів білої сосни, то Мауглі міг жити в лісі цілими тижнями. У лісі він був господарем. І це знали всі. Дерева слухняно прибирали гілки з його дороги, гриби закопувалися в землю, ліани-хижаки підтискали хвости. Його запаху боялися навіть шакали. Мауглі ніколи не брав у ліс арбалет. Він кидав ніж так сильно і влучно, що міг пришпилити комара до стовбура з відстані п'ятдесяти метрів.

У селищі Казик був завжди тихий і мовчазний. Він ніколи не плакав і не бився. І ніхто не хотів битися з ним, бо у будь-якій бійці Казика охоплювала холодна ненависть. Він не вмів бавитися.

Спочатку тітка Луїза боялася, що Казик — недоумок. Але до школи він ходив слухняно. У класі майже завжди мовчав, коли його не запитували і не задавав ніяких запитань, але мав хист до навчання, слухав усіх і все запам'ятовував. Старий стверджував, що у Казика прекрасна фотографічна пам'ять. "На Землі, — казав він, — з нього виріс би визначний чоловік. Але тут для нього замало інтелектуальної їжі. Це талановитий, майже завжди голодний мозок". — "Дай йому все, що можеш, — казала тітка Луїза, — а потім, на Землі, інші додадуть йому решту".

Ідолом, покровителем і вірним другом Казика був Дік. І тому, що Дік був людиною лісу. І тому, що обоє були сиротами. Дік взагалі майже не пам'ятав своїх батьків. Казик втратив їх під час епідемії, коли був зовсім маленьким. Він ніколи не називав Луїзу мамою. Фуміко, інша вихованка Луїзи, кликала її мамою. Казик — тільки Луїзою.

Восени, невдовзі після повернення з гір, де лежав розбитий "Полюс", Казик з Діком були в лісі. Вони пішли на далеке полювання, на схід, кілометрів за двадцять. Туди восени відходять стада мустангів. М'ясо мустангів неїстівне, навіть шакал не чіпає мустанга. Але в мустангів є дивовижний повітряний міхур. Тварина роздуває його, коли рятується від погоні. Тоді мустанг із сухої, жилавої, ледь схожої на коня комахи, перетворюється на яскраву кулю і піднімається в повітря. Його повітряний міхур еластичний і міцний. З нього роблять чудові віконні плівки, мішки, сумки, посудини для води та зерна і багато інших корисних речей. А дівчатка в селищі започаткували моду — райдужні легенькі накидки — і бігають у них, як метелики.

Мисливці вийшли на світанку. Нічого цікавого в лісі вони не зустріли. У ті дні всі ще жили пам'яттю про дивний похід до перевалу, і тому мовчазний Казик був на себе не схожий — він замучив Діка запитаннями. Він тихо і легко крокував поруч, не дивлячись під ноги, перестрибував через живе коріння, інколи нахилявся, щоби накрити твердою долонею солодкий гриб і кинути, не задумуючись, до рота, інколи стрілою кидався убік, аби принюхатися до сліду, але одразу ж повертався з наступним запитанням:

— Він весь із заліза?

— Зі сплаву.

— І більший за наше селище?

— Як наша огорожа. Ні, більший.

— І круглий?

— Мауглі, ти вже питався.

Дік не любив розмовляти в лісі. В лісі далеко чути. В лісі самому потрібно слухати. Казика такі зауваження не бентежили. Він все одно чув краще за будь-якого звіра.

— Я ще спитаю, — вперто казав Казик. — Мені подобається запитувати. Наступного літати візьмеш мене на "Полюс"?

— Обов'язково. Якщо ти будеш добре поводитися.

Казик фиркнув. Він поводився так, як вважав за потрібне.

— Я хочу полетіти до зірок, — признався Казик. — Зірки значно більші, ніж наш ліс, ніж уся ця земля. Ти знаєш, куди я поїду, коли ми повернемося на Землю? Я поїду в Індію.

— Чому? — здивувався Дік.

— Так... — Казик раптом знітився. — Хочу.

Деякий час вони йшли мовчки.

— Я би залишився тут, — несподівано сказав Дік. Він ніколи нікому не казав про це.

Казик мовчав. Раптом він розбігся, вистрибнув на низьку горизонтальну гілляку, дотягнувся до горіхового гнізда і, зірвавши його, кинув у мішок.

— Ввечері підсмажимо, — сказав він, зістрибуючи на землю.

Дік насупився. Він був незадоволений собою. Це він мав побачити гніздо горіхів. Для Діка ліс був полем бою, на якому він завжди намагався перемагати. В лісі чатувала постійна небезпека, яку потрібно було подолати чи обійти, в лісі ховалася здобич, яку треба було наздогнати, хижаки або смертельні тварюки, яких або вб'єш ти, або вони вб'ють тебе. Для Казика ліс був домівкою, навіть більшою домівкою, ніж селище, бо саме існування селища було чужим для цього світу, і ліс примирився з ним лише тому, що люди виявлялися мудрішими і хитрішими. Ліс для Казика був зрозумілий і тому не страшний. Він не боровся з ворогами. Якщо він був сильніший, то відганяв суперника. І уступав дорогу тому, хто був сильніший за нього. Але й особливої любові до лісу він не відчував, як і не відчував будь-яких почуттів до повітря чи води. Всі його почуття, думки, надії були пов'язані з тим світом, який оживав у розповідях дорослих, у пам'яті Луїзи і Старого. Той світ — світ зірок і космічних кораблів, світ, у якому його чекала Земля, був йому формально відомий краще, ніж будь-кому в селищі. Тільки про це ніхто не здогадувався. Тому що Казик запам'ятав все, що говорив про Землю Старий, все, що чув із розмов дорослих. Він знав, яка висота Евересту і коли жив Олександр Македонський, атомну вагу усіх мінералів і довжину Брахмапутри.