Селище - Сторінка 21

Адже мустанг наповнює їх гарячим повітрям зі свого тіла, тому вони його піднімають.

— Правильно, — погодився Олег. — Отже, ми візьмемо багато мустангових міхурів і зшиємо одну велику кулю.

— Нитками?

— Клеєм, — поправив Олег. — У нас є Чистоплюй.

— Добре, — погодився Сергіїв, — приймемо цю попередню версію. Але як ти підвісиш до кулі гондолу?

— Кого? — не зрозумів Олег, який ніколи не чув цього слова.

— Люльку, кошик, в якому сидітимуть люди.

— А як це робили на Землі? — спитав Олег. — Напевно, її можна пришити під кулею. Адже там знизу має бути отвір, у який потраплятиме тепле повітря.

— Ні, — згадав Сергіїв. — Як зараз бачу малюнок у романі Жуля Верна — її накривали сіткою, а до сітки підвішували кошик.

— Ну, сітку ми зробимо,— сказав Олег.

— А як нагріватимемо повітря?

— Як брати Монголф'є, — сказав Олег, відчуваючи, що перемагає. — Зробимо пальник... ну хіба не придумаємо?

— Може і придумаємо, — усміхнувся Сергіїв.

Раптом замекала коза біля воріт — щось сталося. Тихо замекала. Якби загрожувала справжня небезпека, коза би мекала втричі голосніше. Тому ніхто не стривожився. Але перевірити необхідно. Сергіїв очікував реакції Олега. Той сказав:

— Я подивлюся.

— Добре, — сказав Сергіїв, — я сьогодні втомився. А про кулю завтра разом подумаємо.

Олег попрощався і попрямував до воріт. Мар'яна пішла слідом.

— Ти добре придумав, — сказала вона.

Вони обійшли калюжу. Небо ледь-ледь світилося, і тому очі швидко звикли до темряви. Вікна хатин були жовтими — повсюди горіли каганці. Ніхто не вийшов, хоча коза продовжувала мекати. Всі знали, що небезпеки немає.

Мар'яна підковзнулася і взяла Олега за руку. У неї були жорсткі пальці. Олег подивився на її профіль — у неї був точений ніс і повні губи. Олег подумав — чи гарна вона? Мати каже, що Мар'яна — гидке каченя, якому не судилося стати лебедем. Довічний підліток. Мама вважає, що в Ліз є жіночі чари. Може, вона так говорить, бо Ліз зовсім не подобається Олегові, а Мар'яна подобається. Він не міг пояснити, чому йому вона подобається — він відчував це тільки в негативному сенсі. Наприклад, коли Мар'яна йшла до лісу з Діком. Напевно, хоча він не зміг би сформулювати цю думку, це була не ревність, а швидше заздрість до Діка. Тому що Дік був вищий на зріст, сміливіший, сильніший. Він був чудовим мисливцем. Олег заздрив умінню Діка стріляти з арбалета і кидати ніж, його таланту вистежити і убити звіра, навіть дуже сильного, його холодній нерозсудливості і, найголовніше, абсолютній байдужості до досягнень і мрій Олега. Олегові досягнення для Діка були недосяжні, він і не намагався розібратися і довідниках зі зв'язку чи в логарифмах. А це було несправедливо і образливо. Від цього цінність знань і вмінь Олега знижувалась, і йому доводилося вмовляти себе, що колись він доведе Дікові свою перевагу у знаннях та мудрості. Але насправді йому хотілося довести перевагу у поєдинку з шакалом.

Інколи Олег починав скучати за Мар'яною, йому хотілося почути її голос або зустріти сірий наполегливий погляд. Але в останні місяці вони майже не бували разом, бо Олег був дуже заклопотаний і втомлювався за короткий день. Всі в селищі завжди були заклопотані, навіть діти, і дуже втомлювалися, окрім сліпої Христини і Ліз, яка не любила працювати. Олег мусив зрозуміти все, що було написано про зв'язок у книжках, які він приніс з корабля. Він повинен повернутися туди і повідомити Землі, що вони тут.

Коза бігала біля частоколу і меканням намагалася відлякати шакала, який сидів по той бік загорожі. Самотній шакал тільки облизувався, не наважуючись напасти на козу, яка була вдвічі більша і сильніша. Коза тупцювала на місці і лякала шакала. Це був даремний поєдинок.

— Замовкни, — наказав Олег козі, — йди спати.

Мар'яна відігнала козу і замкнула у стайні. А Олег підняв камінь з купи, яка спеціально лежала біля огорожі для відлякування звірів, і запустив у шакала. Шакал зрозумів, що робити йому тут більше нічого, і побіг до лісу.

Було дуже тихо. Сніг сипав ліниво і безмовно. Олег змерз.

— Добраніч, — сказав він Мар'яні, яка зачиняла стайню. — Бо я змерзну.

— Добраніч, — відказала Мар'яна. Голос дівчини був сумний, але Олег не прислуховувався до інтонацій. Ковзаючи болотом, він побіг до своєї хатини винаходити повітроплавання.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Повітряна куля стала яблуком розбрату в селищі. Ідея здавалася химерною і нездійсненною. Вона вимагала, щоб всі мешканці селища жертвували своїм часом, необхідним для щоденних турбот, заради хлопчачої вигадки,

з якої нічого путнього не вийде. Але в Олега були союзники.

Першим став Сергіїв. Він не брав участі в суперечках, він погодився придумати і зробити пальник. На щастя, стеблини дерева каракатиці, якими опалювали будинки, складалися чи не наполовину з жирної смоли. Вони не дуже добре пахли, коли горіли яскравим фіолетовим полум'ям, згораючи майже повністю, та цього ніхто вже не помічав. Сергіїв зробив прес, щоб вичавити зі стеблин смолу — значна економія ваги. А Старий, хоча й з неохотою, віддав їм старий мікроскоп. У нього був новий, який Олег приніс з "Полюса", але він зберігав і старий, без лінзи. Із мікроскопа вийшла трубка для пальника і клапан, щоб регулювати полум'я.

Другим союзником став Казик.

Повітряна куля для нього була великою пригодою. До того ж, земною. Адже тільки на Землі літають на повітряних кулях. Казик попросив, тихо і ввічливо, всіх дорослих по черзі, щоб вони розповіли йому зміст роману Жуля Верна "П'ять тижнів на повітряній кулі". Казик розмірковував, що всі читали цей роман, але давно, в дитинстві, і забули багато деталей. Але коли поговорити з кожним зокрема, і кожен розповість сюжет роману, то вийде більш-менш повна картина. Він навіть зміг витягти з оповідачів імена героїв, а Старий намалював йому повітряну кулю. Старий часто малював своїм учням картинки із життя Землі. Перше покоління учнів — Дік, Ліз, Мар'яна і Олег — були змушені розглядати малюнки на землі чи вугіллям на корі.

В останній рік дітям пощастило — з'явився папір, і Старий, охоплений ейфорією бідняка, який розбагатів за одну ніч, витратив майже весь дорогоцінний запас на малюнки — недолугі, наївні, але найсправжнісінькі малюнки: Ейфелева вежа, Кремль в Москві, слон, місячне небо, перший паровоз, каравела Колумба. Таких картинок назбиралося з півсотні. Їх можна було розглядати після кожного уроку. Тут була і картинка, намальована на прохання Казика, навіть з його доповненнями. Він не вмів малювати, але про повітряну кулю знав більше від Старого. На цьому малюнку повітряна куля приземлялася в африканській савані, а за нею бігли слони та жирафи.

Цю картинку Казик і приніс Олегові, коли той вирішив робити повітряну кулю.

— На,— сказав він, дивлячись на Олега знизу вгору. — Тут все є.

Олег взяв картинку і довго розглядав її. Він зауважив, що з кошика звисає канат з якорем на кінці і вирішив, що обов'язково потрібно зробити такий якір.

Якби не Казик, доля кулі була б дуже сумнівною. Надходила весна, і мустанги, які й не підозрювали, як Олегові потрібні їхні міхурі, ще не отямилися від сплячки. Знайти їхні гніздовища було нелегко, і Казик з відданою Фуміко разів двадцять ходили до лісу, поки не відшукали, де зимують мустанги. Виявилося, що мустанги на зиму ховалися у великих норах в сосновому лісі. М'яке рухливе коріння прикривало їх від снігу та морозів.

Потім виникла проблема з сіткою, яка вмістила б повітряну кулю і тримала кошик. Водорості для неї збирали Мар'яна з рудою Рут. Їхні руки розпухли від холоду, і нарешті Лінда заборонила дочці лазити по болоті. Олегові довелося закинути всі справи і зайнятися збиранням водоростей. Щоправда, допомагали хлопчаки, близнюки, які жили у Старого, а також діти Вайткуса, але таке заняття їм швидко набридло, і вони розбіглися.

Щоранку на світанку Мар'яна з Олегом йшли за цвинтар до болота уторованою стежкою. З кожним днем доводилося залазити все далі, вони брели грузьким берегом, по коліно в крижаній воді, яка пропікала нестерпним холодом навіть через непромокальні штани з риб'ячої шкіри. Водорості сиділи міцно, їх доводилося зрізати. Вперте біляве водяне волосся виривалося з рук, а підрізати їх слід було під корінь, щоб волокна були якнайдовшими. Ноги ковзали; жадібні, але, на щастя, мляві ще, п'явки совалися, чіпляючись кігтиками до штанів; панічно кидалися вбік, якщо наступиш ненароком, вирячкуваті краби; підпливла цікава праска, і тоді доводилося відступати на берег й чекати, коли вона знову зникне у твані.

Олег намагався зробити більше, ніж Мар'яна, але все ж відставав від неї, і йому здавалося, що вони ніколи вже не назбирають достатньо водоростей для цієї клятої сітки. А їх ще потрібно було віднести в сарай, розкласти на підлозі, щоби висушилися. Сушилися вони погано, адже було ще холодно, а повітря вологе.

Найбільше противилася мати. Перспектива повітряної мандрівки Олега лякала її до смерті.

— Це самогубство, — повторювала вона Сергіїву. — І ви допускаєте це так байдуже. Якби це були ваші діти, ви б ніколи цього не дозволили.

Материні слова тільки дратували Олега.

— Мені скоро двадцять років, — відповідав він втомлено.

Він працював так тяжко, як ніколи раніше, бо Сергіїв не зменшив занять з електроніки, та й роботи в майстерні було достатньо.

А коли Олега почав відмовляти Вайткус, він раптом вибухнув:

— Я що, менше працюю? Я не будую млин? Не роблю борону? Я нікого не примушую. І якщо мені доведеться робити цю кулю самому, я все одно буду її робити. Напевно, братам Монголф'є також всі говорили, що вони дармують час. А не було б їх, не прилетіли б ми сюди на космічному кораблі. Все з чогось починається.

Вайткус засміявся. Сміх вигулькував звідкись з великої рудої бороди.

— Краще б не було братів Монголф'є, — сказав він нарешті. — І ми зараз мирно сиділи б на Землі.

— А я не жартую,— сказав Олег.

— Шкода. Треба вміти пожартувати над самим собою.

— Які вже тут жарти! Мати кричить. Луїза говорить, що не варта справа заходу. Старий торочить, що ризик надто великий. А іншим здається, ніби я граюся в якусь гру. Чому всі не розуміють?

— Взагалі, ти граєшся, — сказав Вайткус, — в хорошу гру, але дуже незвичну для нас, простих смертних.

— Але хіба ви не хочете полетіти звідси?

— Дуже хочемо.