Селище - Сторінка 37

— У тебе ж повинна бути!

— Звичайно, — відповіла Мар'яна, — як же я не згадала. У мене є.

— Давай!

— А де вона?

— В гаманці на шиї, — підказав Казик.

Мар'яна швидко розв'язала лікувальний мішечок, який висів у неї на грудях, і дістала звідти запальничку.

Казик вихопив її, і відштовхнувши Діка, почав висікати вогонь.

Але пальник не запалювався.

— Відкрути його! — закричав Казик Дікові. — Ти ж його закрутив!

Кошик знову хитнуло, Дік втратив рівновагу і заледве встиг

схопитися за борт кошика.

Казик сам, ледве не поламавши коліщатко, відкрутив пальник і з насолодою вдихнув огидний запах газу, що виходив з трубки.

Запальничка, на щастя, не погасла, і в кінці трубки запалав фіолетовий вогник. Казик одразу додав вогню, і полум'я на секунду зникло, потім загорілося яскраво і впевнено.

Казик зазирнув в отвір кулі — тепле повітря пішло туди, у напівтемряву.

В цей момент вони вивалися вниз із хмар.

— Ми все ще пацаємо, — сказала Мар'яна тихо.

Вітер був слабкий, але поривчастий, куля поштовхами рухалася донизу.

— Пізно, — сказав Дік. — Тепер тримайтеся!

Він заспокоївся. Ліс був йому знайомий, а повірити в силу удару об дерева, уявити те, чого ніколи не відчував, він не міг. Йому здавалося, що ліс прийме їх і не вб'є.

— Мішки! — закричала Мар'яна, перериваючи зачаровану паузу очікування.

Вона сама кинулася до мішка, який лежав біля її ніг, і насилу перекинула його через борт кошика, ледве не випавши разом з ним.

У цю мить куля саме досягла верхівок дерев — це був момент, коли можна було розгледіти кожен листок на деревах, і Казик, який згадав про баласт тільки після вигуку Мар'яни, дивився, ніби зачарований, на наближення землі. Він не боявся загинути, йому було жаль такої гарної кулі, яка мала ось-ось розірватися.

Верхівки дерев, такі близькі, раптом рвучко пішли вниз, і земля з неохотою відпустила кулю.

І в наступну мить всі ожили. Дік теж підхопив мішок. Третій мішок пхав Казик, але він не викинув його, як Мар'яна, а, отямившись, висипав пісок з мішка і був дуже задоволений тим, що подумав про це навіть у такий момент, і сказав:

— Мішки треба берегти.

Але його ніхто не чув. Мар'яна і Дік дивилися вниз, на верхівки дерев, що поволі зникали в тумані. Вони продовжували дивитися навіть тоді, коли Казик вже спокійно зайнявся справами. Адже нікому не було потрібно, щоб куля знову здійнялася до хмар, тим паче, що баласту більше не залишилося. Він підкрутив пальник і дивився, щоби куля більше не піднімалася. Це було важко зробити, оскільки вже вирувала гроза і вітер ніяк не міг заспокоїтися. Куля продовжувала баламкатися мильною бульбашкою між хмарами і лісом.

— Ну ось, — сказав Дік. — А ви боялися.

У кошику було незручно стояти. Через те, що він став легшим без баласту, і його кидало з боку на бік. Хмара виплюнула з себе короткий шквал, куля помчала, нахиливши кошик, наче хотіла викинути з нього людей, і вони притулилися до дна кошика, схопившись за мотузки і вичікуючи, поки шквал не припиниться і не рине, як знак закінчення безумств, сильний і рівний дощ.

— Не пощастило, — сказав Дік, піднімаючись з підлоги і поглядаючи донизу. — Тепер вже зовсім невідомо, куди нас занесло.

— Спочатку ми летіли правильно, — промовив Казик. — До того моменту, як піднялися нагору. Ми летіли правильно майже годину, а потім нас кидало хвилин десять.

У селищі не було годинника, але поняття години, хвилини і навіть секунди у людей залишилося. У Казика було добре відчуття часу, і йому вірили.

— Отже, ми там, де треба? — запитала Мар'яна.

— Тільки не точно, — сказав Казик.

Вони змокли і замерзли. Навіть куртки і чоботи з риб'ячої шкіри не рятували. Але вони тільки зараз зрозуміли, як замерзли — досі вони думали, щоб не розбитися.

— Будемо дивитися униз, — сказала Мар'яна. — Ви мисливці.

— Ми повинні побачити ріку, — промовив Казик. — І болота перед нею.

— Якщо ми не перелетіли її, коли були нагорі, — докинув Дік.

— Ні, такої швидкості вітер не мав. До ріки п'ять днів шляху, якщо йти пішки.

Куля тепер пливла повільно.

— Дощ закінчиться, — сказав Казик, — і ми піднімемося нагору.

— Навіщо? — запитав Дік.

— Подивимося на сонце, — відповів Казик, — і дізнаємося про напрямок. Зараз тіней немає, нічого немає.

— Краще спуститися і пошукати на землі, — сказав Дік невпевнено.

Він розумів, що це не найкраще рішення, оскільки вони опиняться у незнайомому місці, а із землі знайти напрямок ще важче. Але підніматися нагору не хотілося.

— Ви голодні? — запитала Мар'яна.

— Ні, — відповів Казик.

Проте Мар'яна дістала з мішка сухарі, намастила їх грибним паштетом, і хлопці взялися хрускотіти, поглядаючи униз, сподіваючись побачити щось знайоме.

Одного разу Дікові здалося, що він упізнає пагорб у лісі, але Казик сказав, що той помилився. Час минав. Дощ все не вщухав, хоча грім вже долинав здалеку. Минуло ще години півтори. Мар'яна, аби зігрітися, присідала в кошику, поки не втомилася. Не зігрілася, а тільки захекалася. Дік всівся на дно кошика і взявся протирати арбалет. Казик грів руки біля вогню пальника, потім запропонував Мар'яні теж погрітися. Усі дуже втомилися від невідомості. Здавалося, що вони відлетіли так далеко від селища, що ніколи вже не повернуться назад.

Дощ припинився. Одразу стало тихіше, бо краплини перестали стукотіти по оболонці. Від теплої кулі піднімалася пара.

Казик довго дивився вперед і раптом вигукнув:

— Гляньте!

В ранніх сутінках попереду виднілася світла смуга.

Дік уважно подивився туди і сказав, що це, напевно, ріка.

— А може, закінчується ліс? — запитала Мар'яна.

Вона стояла з іншого боку кошика і також побачила світлу смугу на горизонті. Це було незрозуміло. Виходило, що вони бачать дві ріки.

Ще через півгодини повільного польоту вони переконалися, що попереду насправді ріка — з'явився й інший темний берег. Світла смуга праворуч була дуже широка і губилася за горизонтом, а ріка з нею з'єднувалася.

Дік сказав, що це інша, дуже велика ріка.

А Казик припустив:

— Добре, якби це було море.

— Море? — Мар'яна знала це слово, але не уявляла собі, що на цій планеті теж може бути море, і до того ж, так близько від селища.

— Або дуже велике озеро, — сказав Казик. — Але все-таки краще море. Тоді ми побудуємо корабель і вирушимо у плавання.

— Тільки б кулю не віднесло в це море, — додав Дік.

Він усе ще пильно вдивлявся уперед, намагаючись вгадати, чи це та ріка, яка їм була потрібна. Колись, здається, минулого року, він доходив до ріки, але не зміг із-за боліт, у яких кишіла різна гадина, вийти на берег. У нього закінчилася їжа, а полювання було невдале. Довелося повернутися. Він пам'ятав пагорби біля ріки, але тут таких пагорбів не було видно.

Вони вирішили піднятися вище, до хмар, шукаючи погожого вітру. Куля втомилася летіти і піднялася ліниво і неохоче.

Тут вітер був сильніший, але також дув не туди, куди хотілося. До того ж, знову пішов дощ.

Це всім обридло — лінива куля, холод, волога, і тим більше прикро, коли ти вже майже досяг мети, ще трохи — і перелетиш через ріку, а там вже можна приземлитися, переночувати і шукати людей.

Кілька великих птахів, які живуть високо в небі, і тому їх можна побачити тільки здалека, підлетіли до кулі з пронизливими криками і, лопочучи перетинчатими крилами, закружляли довкола. Вони були незадоволені, що хтось порушив кордони їхніх володінь.

Один з них навіть зумів вчепитися кігтями у мотузки і кілька разів ударив гострим дзьобом по оболонці.

— Ось цього я тобі не раджу робити, — сказав Дік, швидко піднімаючи арбалет.

Стріла простромила птахові груди і той повільно забрав кігті, відвалився від кулі і, пролетів зовсім поруч з кошиком, колами падаючи донизу. Дік навіть простягнув руку, сподіваючись схопити птаха. Мар'яна повисла на ньому, бо Дік міг випасти з кошика.

— Жаль, — сказав Дік. — У нього смачне м'ясо.

Він вистрелив в іншого птаха, але промахнувся.

Птахи ще деякий час переслідували кулю, але потім зникли у пелені дощу.

Ріку вже можна було роздивитися. Вона була широка, темно-сіра, під колір хмар, і текла прямо, майже не вигинаючись, не так як струмки, до яких вони звикли.

— Якщо не перелетимо, — сказав Дік, — то складно буде перебратися.

— Може, спустимося на ніч? — запитала Мар'яна. — А вранці почекаємо вітру і полетимо далі.

— Добре було би, — невпевнено відповів Казик. — І баласту ще наберемо. Тільки приземлятися ніде.

Він був правий: внизу не було ні галявини, ні великого відкритого місця, щоби посадити кулю.

Вони замовкли, наслухаючи тишу, що панувала над світом. Стукіт краплинок по кулі лише підкреслював цю тишу.

І раптом попереду виникла сіра стіна.

Мар'яна зойкнула, коли першою побачила, як величезна нерівна стіна піднімається перед кулею. Порив вітру підхопив кулю і поніс її швидше, ніби вона хотіла навмисне помститися людям за те, що вони змусили її так довго летіти.

— Казику! — закричала Мар'яна.

Казик також побачив стіну, що випливала з дощу.

Він на повну потужність відкрутив пальник і крикнув:

— Усе кидайте! Усе кидайте донизу!

Баласту вже майже не залишилося, тільки маленький мішечок. Дік пожбурив його за борт. Мар'яна підняла мішок з їжею, але завагалася.

— Швидше! — крикнув Казик, і Дік вихопив у Мар'яни мішок і кинув його донизу, потім він підхоплював з дна кошика різні речі, не думаючи, що це таке, і жбурляв за борт.

Куля, повагавшись декілька секунд, пішла нагору.

Здивовано завмерши, аеронавти дивилися, як сіра стіна відходить униз.

Це було дерево, немислимо гігантське дерево. Вони побачили, як від головного стовбура відходить гілка товщиною метрів двадцять і тягнеться майже горизонтально. Куля пролетіла поруч з гілкою, ледь не торкнувшись її. Вище гілки розходилися частіше, і тільки дивом куля не наштовхувалася на них.

Ніхто не знав, скільки хвилин продовжувався цей підйом, але раптом стало темно і стовбур зник з поля зору — куля увійшла в хмари.

Дерево було поруч, воно ще не закінчилося, воно тягнуло до кулі свої сірі лапи.

Порив вітру підхопив кулю і пожбурив її у бік дерева.

— Тримайтеся! — крикнув Дік, падаючи на дно кошика і тягнучи за собою Мар'яну. Казик упав зверху.

І вчасно.

Пролунав дуже сильний тріск, кошик кинуло вперед, потім він налетів на перешкоду, заметався, як пташеня у сітці, щось ухнуло з тріском над головами, куля зробила кілька судомних передсмертних рухів.

І настала тиша.