Селище - Сторінка 9

Дік пригрозив їй пальцем, і коза зітхнула — пішла за людьми. Інколи вона зупинялася і нудно мекала, наче вмовляла повернутися.

Трохи потепліло, сніг під ногами почав танути, було слизько. За день разів десять довелося переходити потічок, який звивався по долині, від схилу до схилу, і ноги у всіх замерзли.

***

Наступного дня долинка, по якій стікав потічок, поступово звужувалася, кам'яні темні стіни робилися стрімкішими, сходилися докупи, ховаючи потічок у вікову тінь. Шум його став похмурим, глухим, як у діжці. Було незатишно і страшно — ніхто з них, окрім Томаса, не був раніше в горах. Навіть Дік, завжди впевнений у собі, не забігав уперед, весь час поглядав нагору, ніби боявся, що на голову впаде камінь, і щохвилини питав Томаса:

— Ну, скоро вийдемо?

— До вечора вийдемо.

Томас, як і всі, зігрівся, навіть спітнів, майже не кашляв і йшов швидше, ніж вчора, тільки інколи хапався за бік.

— Ви упізнаєте місця? — запитала Мар'яна.

Вона йшла позаду і підганяла козу, якій ця подорож давно обридла. Тварина часто зупинялася, крутила головою, ніби просила Мар'яну відпустити її назад в ліс, на волю.

— Як тобі сказати? — відповів Томас. — Минулого разу ми сюди не дійшли. А коли йшли з перевалу п'ятнадцять років тому, тут був сніг, дні були короткі, і ми майже не розгледіли місцевість. Ми тоді повірили, вперше повірили, що все буде добре, але дуже втомилися. Шлях звідси до селища забрав більше тижня.

Дік, що йшов попереду, раптом заціпенів і підняв руку.

Всі зупинилися. Навіть коза, наче вона зрозуміла наказ.

Дік з арбалетом напоготові поволі вийшов наперед. Зігнувся.

— Подивіться! — крикнув він. — Вони справді тут йшли.

За великим каменем у потічку тьмяно виблискувала чудова річ. Вона була зроблена з білого металу і схожа на сплющену кулю з білим наростом зверху. Знахідка мала ремінець. Її можна було носити через плече.

Дік підняв річ і сказав:

— На неї, напевно, впав камінь.

— Ні, не камінь. Так треба, — сказав Томас, підходячи до Діка. Він узяв цю річ у свої руки. — Тут ми зупинялися. І хтось... Вайткус! Це фляга, баклажка Вайткуса. От він зрадіє, коли ми її принесемо!

— Це називається "фляга"? — запитала Мар'яна.

Томас помахав баклажкою в повітрі, і всі почули, що всередині є вода.

— Зручна річ, — зауважив Дік.

— Її не випадково робили плескатою, — пояснив Томас, обережно відкриваючи флягу, — щоби зручніше носити на боці.

— Гарна річ, — сказала Мар'яна.

— Я ходитиму з нею на полювання, — втрутився Дік. — Вайткусу вона не потрібна. Він все одно хворіє.

Томас підніс флягу до носа і понюхав.

— Чорти б його забрали! — крикнув він. — Здуріти можна!

— Що сталося? — спитав Олег. Йому хотілося потримати в руках баклажку.

— Хлопці, та це ж коньяк! Ви розумієте, це ж коньяк!

Коза відійшла убік і здивовано мекнула, наче кликала до себе.

Олег підійшов до неї. За великим каменем лежали металеві банки і маленькі казанки — такого скарбу він ще не бачив.

— Томас! — покликав він. — Подивися, ви ще щось забули!

— Не забули, — відповів Томас. — Розумієш, ми тоді повірили, що вийдемо до лісу, і востаннє поїли. Це консервні банки, розумієш? Це непотрібні консервні банки.

— Непотрібні?

— Тоді вони здавалися нам непотрібними. — Томас знову підніс флягу до носа і принюхався. — Я здурію. Це мені сниться.

— Отже, правда, — сказав Дік. — Ви тут йшли. Я деколи думав, що ви не йшли, що селище було завжди.

— Знаєш, я й сам інколи так думаю, — усміхнувся Томас.

Він відпив трішки з баклажки, один ковток і зажмурився.

— Буду жити, — сказав Томас. Закашлявся, але не переставав усміхатися.

Мар'яна збирала консервні банки і складала їх у мішок. Коза сопіла, зітхала, банки їй чомусь не подобалися. Вони були чужі.

— Та не треба їх збирати, — засміявся Томас. — Не треба! Вони порожні. Якщо треба, візьмеш їх десятки сотень. Розумієш?

— Не знаю, — сказала Мар'яна. — Я думаю, вони нам знадобляться. Хоча б повернемося не з порожніми руками. З цих банок батько багато чого зможе зробити.

— Тоді забереш на зворотньому шляху, — сказав Олег.

Йому хотілося спробувати коньяку, якому так зрадів Томас.

— А якщо їх заберуть? — запитала Мар'яна.

— Хто? — здивувався Томас. — За шістнадцять років ніхто не взяв. Козам банки не потрібні.

Але Мар'яна зібрала всі банки, навіть діряві.

Дік сказав:

— Дай покуштувати, Томасе. З баклажки.

— Тобі не сподобається, — сказав Томас. — Дітям і дикунам коньяк пити небезпечно.

Проте протягнув Діку флягу.

"Завжди треба просити, — подумав Олег. — Я завжди тільки думаю про щось, а Дік вже діє".

— Тільки обережно, — сказав Томас. — Один маленький ковток.

— Не бійся, — сказав Дік. — Якщо можна тобі, мені тим паче. Я сильніший за тебе.

Томас промовчав. Олегу здалося, що він усміхається.

Дік підняв флягу і зробив один великий ковток. Напевно, цей коньяк був дуже міцний, бо хлопець випустив з рук флягу і страшенно закашлявся, схопившись за горло. Томас ледве встиг схопити баклажку.

— Я тобі що казав? — запитав він без співчуття.

Мар'яна кинулася до бідолашного Діка.

— Все горить! — нарешті видусив з себе Дік.

— Ви навіщо? — злостилася Мар'яна на Томаса.

Вона почала порпатися у своєму мішку. Олег знав, що вона шукає ліки від опіку.

— Зараз минеться, — всміхнувся Томас. — Ти ж дикун, юначе. Ти повинен сприймати незнайому рідину найперше як можливу отруту. Мусив спочатку пробувати язиком.

Дік махнув рукою.

— Я повірив, — сказав він. — Розумієш, повірив! Ти ж пив!

Дік сердився на весь світ. Приниження він не терпів.

— Ось, — сказала Мар'яна, — пожуй траву. Це допоможе.

— Не треба, — відказав Дік.

— Вже минулося, — сказав Томас. — Йому тепер вже тепліше.

— Ні, — відповів Дік. Але збрехав.

— Є ще бажаючі обпектися? — спитав Томас. — Ну як, мої любі сміливці? До речі, індіанці називали це вогняною водою.

— А потім спивалися і віддавали за безцінь маєтки білим колоністам, — згадав Олег урок історії.

— Саме так. Тільки ті напої були низької якості.

Томас повісив флягу через плече. Дік подивився на неї зі співчуттям. Він би із задоволенням вилив звідти клятий коньяк і налив води.

Вони всілися на камінні перепочити. Мар'яна роздала усім по жменьці сушених грибів і по скибці в'яленого м'яса. Козі також дала грибів. Дік подивився сердито, але змовчав. Коза делікатно їла гриби і дивилася на дівчину, чи не дасть та ще трохи. Козі в цій місцевості важко було знаходити їжу, вона весь час була голодна.

— І уся ваша їжа була в цих банках? — запитав Олег.

— Не тільки, — відповів Томас. — Їжа була в ящиках, коробках, контейнерах, пляшках, тюбиках, мішках і багато ще в чому. Їжі було, скажу вам, друзі, багато. А ще там були сигарети, які мені часто сняться.

І раптом Олег зрозумів, що знайдена фляга, консервні банки подіяли не тільки на нього і Діка. Найбільше змінився Томас. Наче до цієї миті він і сам не дуже вірив у те, що колись він був за перевалом, де їдять з блискучих банок, а у флязі може бути коньяк. І цей чужий, але бажаний для Олега, чужий, і взагалі непотрібний Дікові, світ віддалив Томаса.

— Пішли, — сказав Томас, підводячись. — Тепер я майже впевнений, що ми дійдемо, хоча найважча ділянка шляху попереду.

Вони пішли далі. Мар'яна трималася ближче до Діка, вона турбувалася про його самопочуття. У Мар'яни є ця риса — усіх жаліти. Інколи Олегу це подобалося, а зараз злостило. Адже видно, що Дік здоровий, тільки очі блищать, і розмовляє голосніше, ніж звичайно.

— Це двері, — сказав Томас, який йшов поруч з Олегом. — Двері, за якими ховаються мої спогади. Ти розумієш?

— Розумію, — кивнув Олег.

— Досі я міг тільки уявляти, — продовжив Томас. — І я зовсім забув про цю місцину, де ми відпочивали. Твоя мати несла тебе на руках. Вона зовсім вибилася із сил, але нікому тебе не віддавала. А ти мовчав. Дік репетував, як і годиться голодному і нещасному немовлятку. А ти вперто мовчав. Еглі усе крутилася біля твоєї матері, вони ж були тоді зовсім молоденькими, років по двадцять п'ять, не більше, і колись дружили. Еглі все хотіла переконатися, чи ти живий, а мати не давала. У неї нічого не залишилося у житті, тільки ти.

Томас раптом закашлявся. Його зігнуло пополам. Він уперся долонями до кам'яної стіни, і Олег помітив, які жовті і тонкі пальці у Томаса. Дік з Мар'яною пішли вперед і зникли за поворотом.

— Давайте, я понесу мішок, — запропонував Олег.

— Ні, — заперечив Томас. — Зараз минеться... — Він тільки посміхнувся. — Здавалося б, я повинен керувати вами, бути прикладом для підлітків. А я тягнуся ледве-ледве... Знаєш, мені здалося, що після коньяку все минеться. Це смішно...

— А ви випийте ще, — сказав Олег.

— Не варто. У мене температура. Дійти би швидше до перевалу. Мені б у лікарню — спокій і процедури, а не сходження у гори.

Години через дві ущелина скінчилася. Потічок маленьким водоспадом спадав з невисокої скелі. Але вилізти на неї було непросто. Томас так стомився, що його довелося майже на руках піднімати нагору. Козу тягнули на мотузці, і перелякана тварина дивом нікого не покалічила, брикаючись копитами.

Було дивне відчуття: два дні вони підіймались вузьким, напівтемним міжгір'ям під шум потічка, і раптом опинилися у полоні простору. Такої краси Олег ще не бачив.

Засніжене величезне плоскогір'я розтягнулося на декілька кілометрів і впиралося у величну стіну гір. З іншого боку йшов нескінченний крутий схил, який переходив на широку долину з поодинокими кущиками і деревами, а далеко на горизонті уже виднілися ліси.

Там, за десятки кілометрів, було їхнє селище. Правда, його звідси не побачиш.

— Ось тут, — сказав Томас, який ніяк не міг віддихатися, — саме тут ми зрозуміли, що врятувалися. Ми йшли від гір, не йшли, а повзли, тягнули хворих, замерзаючи, ні у що вже не вірячи, і несподівано вийшли на край цього плоскогір'я. Воно, як бачите, ледь піднімається, і тому, поки ми не дійшли сюди, ми не знали, що є надія. Йшов сніг, мело... Хто ж був перший? Здається, Борис. Саме так, Борис. Він відірвався вперед і раптом зупинився. Я пам'ятаю, як він чомусь завмер, але я так втомився, що не зрозумів, чому він стоїть, як вкопаний. Коли я підійшов до нього, він плакав. Сльози на його обличчі замерзали просто на очах.

Томас трохи помовчав і продовжив:

— Видимість того дня була погана, але інколи снігова імла розсіювалася і ми бачили далеко внизу дерева.