Селяни - Сторінка 27

Вчора, йдучи берегом Туни, я чув, як хлопчиська кричали: "Он іде Оббивальник!" і тікали від мене.

– Це мав би Сібіле вам відповідати; він був би у своїй ролі, бо він любить бачити вас у гніві,– засмучено відповів Мішо! – Але раз ви мене запитали про це… Ну, то це прізвисько, яким нагородили вас тутешні розбійники, мій генерале.

– А чому?

– Але, мій генерале, тому… що ваш батько…

– Ах, підлота!.. – бліднучи, вигукнув граф. – Так, Мішо, мій батько був меблярем, червонодеревцем; графиня нічого про це не знає… О! Якщо тільки хтось… Ет, незважаючи на все, я кружляв у вальсі королев, імператриць!.. Усе скажу їй сьогодні ввечері! – вигукнув він після паузи.

– Вони твердять, що ви боягуз, – продовжував Мішо.

– Ах!

– Вони запитують, як ви змогли врятуватися під Еслінгом, там, де мало не всі ваші товариші загинули…

Це обвинувачення викликало в генерала усміх.

– Мішо, я їду в префектуру! – майже шалено вигукнув він, – хоч би тільки для того, щоб замовити страхові поліси. Попередь пані графиню про мій від’їзд. А, вони хочуть війни – вони її матимуть! І вже тоді я досхочу посмикаю і суланжських городян і їхніх селян… Ми в ворожій країні,– будьмо обережні! Попередь сторожів, щоб вони трималися в межах законності. Бідолаха Ватель, подбай за нього. Графиня налякана, треба все від неї приховати, інакше вона сюди більше не приїде!..

Ні генерал, ні навіть Мішо не розуміли всієї небезпечності свого становища. Мішо, занадто недавно з’явившись у цій бургундській долині, не мав уявлення про силу ворога, хоч і бачив його дії. Генерал, зі свого боку, вірив у могутність закону.

Закон, у тому вигляді, яким його виготовляє теперішній законодавець, не має всіх властивостей, що передбачаються для нього. Він не з однаковою силою охоплює країну, він зазнає на практиці низки змін, аж до повного відкидання його основної суті. Це більш або менш виразно виявляється в усі епохи. Чи десь буде історик, до такої міри нетямущий, щоб припустити, ніби накази навіть найрішучішої влади були чинні по всій Франції! Ніби реквізиції людей, продуктів, грошей, оголошені Конвентом, здійснювалися в Провансі, у глуші Нормандії і в прикордонній смузі Бретані, як виконувалися вони по великих центрах громадського життя? Який філософ насмілиться заперечувати, що сьогодні падає з пліч голова в одному департаменті, між тим як у сусідньому інша голова лишається на своєму місці, хоч винна буквально в тому ж, а часто в жахливішому злочині? Хочуть рівності в житті, а нерівність панує в законі, в застосуванні смертної кари!

Коли якесь місто стоїть нижче за певну норму чисельності населення, адміністративні заходи вже не ті. У Франції є до ста міст, де закони застосовуються в усій своїй силі, де розумовий рівень громадян підвищується до розуміння загального блага або майбутнього, за яке дбає закон; але в усій іншій частині Франції, де беруться на увагу тільки безпосередні життєві інтереси, намагаються уникнути всього, що може їх зачепити. Отже, приблизно в половині Франції діє якась сила інерції, об яку розбивається усяке законодавче, адміністративне або урядове починання. Ми розуміємо, опір цей не поширюється на істотні потреби державного життя. Надходження податків, призов, покарання великих злочинів, звичайно, відбуваються; але поза цими певними загальновизнаними потребами, всі законодавчі постанови, що торкаються місцевих звичаїв, інтересів; або деяких усталених зловживань, цілком паралізуються загальною недоброзичливістю. І тепер, коли виходить у світ наша повість, легко побачити цю вперту силу опору, з якою колись стикнувся в Бретані Людовік XVI; бачачи сумні результати законів про полювання, коли щороку приноситься в жертву чоловік із двадцять або тридцять заради врятування життя кільком тваринам.

У Франції для двадцяти мільйонів населення закон не що інше, як білий папір, вивішений на церковних дверях або в мерії. Звідси слово "папери", використане Мушем як визначення поняття "влада". Багато мерів кантонів (ще не йдеться про мерів звичайних сільських громад) робить пакети для винограду або крупів з номерів "Вісника законів". Що ж до звичайних мерів сільських громад, можна просто-таки жахнутися числа тих серед них, хто не вміє ні читати, ні писати, і того порядку, в якому ведуться у них записи громадянського стану. Трудність такого становища, яку прекрасно розуміють серйозні адміністратори, безперечно, зменшиться, але те, чого централізація, проти якої у нас так воюють, як взагалі воюють у Франції проти всього видатного, корисного й міцного, ніяк не переможе, але та сила, об яку вона завжди розіб’ється, – це та сама сила, з якою мав стикнутися генерал і яку слід назвати медіократією.

Багато галасували про тиранію дворянства; тепер галасують про тиранію капіталістів і про зловживання влади, що, може становлять не що інше, як неминучі синці від суспільного ярма, яке Руссо зве договором, ці – конституцією, а ті – хартією; тут – царем, там – королем, в Англії – парламентом; проте зрівнювання, що почалося в 1793 році й продовжилось у 1830 році, підготувало двозначне владарювання буржуазії і віддало їй Францію. Поневолення якогось містечка, кантону або супрефектури однією родиною – явище в наш час, на нещастя, дуже поширене; зрештою, картина могутності, яку завоював Гобертен у самий розпал Реставрації, більше виявить це суспільне зло, ніж усякі догматичні лозунги. Багато пригноблених місцевостей впізнає у ній себе, багато потай роздавлених людей знайде тут невеличкий, але загальний надгробний напис, який, може, дасть утіху у великому особистому нещасті.

В той момент, коли генерал уявляв, що відновлює боротьбу, яка по суті ніколи й не припинялася, його колишній управитель дов’язував останні петлі тієї сітки, в якій він держав увесь віль-о-фейський округ. Щоб надалі уникнути відступів, треба тут стисло представити генеалогічне галуззя, з допомогою якого Гобертен охоплював увесь край, наче удав, який з такою майстерністю обвився навколо гігантського дерева, що мандрівник вважає його за природне явище азіатської рослинності.

У 1793 році в Авонській долині жило троє братів, на прізвище Мушони. З 1793 року Егську долину почали звати Авонською з ненависті до колишніх поміщицьких прав.

Старший брат, управитель маєтку де-Ронкеролів, став у Конвенті депутатом від департаменту. За прикладом свого друга, громадського обвинувача Гобертена, який врятував де-Суланжів, він врятував маєток і життя де-Ронкеролів; він мав дві дочки: одну замужем за адвокатом Жандреном, а другу – за Гобертеном-сином. Вмер він у 1804 році.

Другий одержав безплатно, з протекції свого старшого брата, місце поштмейстера в Коншах. У нього була єдина дочка і спадкоємниця, яка вийшла заміж за багатого місцевого фермера Гербе. Він умер у 1817 році.

Останній з Мушонів, ставши священиком, кюре у Віль-о-Фе до революції й кюре після відновленая католицького культу, ще й досі лишався кюре цієї маленької столиці. Він у свій час відмовився від присяги і довго ховався в Егах, живучи в будиночку на острові під потайним покровительством батька й сина Гобертенів. Тепер, у шістдесятисемирічному віці, він користувався загальною повагою та любов’ю завдяки близькості свого характеру до характеру місцевого населення. Бережливий до скупості, він вважався дуже багатим, і ці гадані статки ще більше зміцнювали повагу, яку він збуджував. Монсеньйор єпископ дуже цінив абата Мушона, якого всі звали вельмишановним віль-о-фейським кюре; не менше, як його багатство, підносили кюре Мушона в очах населення загальні, не раз повторювані запевнення про його відмову посісти чудове місце в столиці департаменту, пропоноване йому монсеньйором.

В описуваний час Гобертен, мер міста Віль-о-Фе, мав солідну підтримку у своєму свояку, пану Жандрені, голові суду першої інстанції. Гобертен-син, адвокат при суді з дуже великою практикою і непохитною в окрузі репутацією, попрацювавши п’ять років, уже говорив про продаж своєї контори. Він хотів заступити місце свого дядька Жандрена по судовому відомству, коли той піде у відставку. Єдиний син голови Жандрена служив реєстратором по заставі нерухомого майна.

Судрі-син, що вже два роки займав першу посаду по прокурорському нагляду, був завзятим прибічником Гобертена. Спритна пані Судрі не проминула нагоди зміцнити становище свого пасинка блискучим майбутнім, оженивши його з єдиною дочкою Рігу. Подвійне багатство колишнього ченця й Судрі, що мало перейти до прокурора, робило з цього молодого чоловіка одну з найбагатших і найвидатніших осіб департаменту.

Супрефект Віль-о-Фе, пан де-Люпо, племінник старшого секретаря одного з найвпливовіших міністерств, намічався в чоловіки для мадмуазель Елізи Гобертен, молодшої дочки мера, посаг якої, як і старшої дочки, доходив до двохсот тисяч франків, крім надій! Цей чиновник, сам того не знаючи, виявив свій розум, одразу ж закохавшись в Елізу після свого приїзду у Віль-о-Фе, в 1819 році. Без цих претензій, що здавалися цілком прийнятними, його вже давно примусили б просити переводу, але він належав у майбутньому до складу родини Гобертена, глава якої, погоджуючись на цей шлюб, мав на увазі далеко менше племінника, ніж дядька. Але й дядько в інтересах племінника був радий віддати весь свій вплив до послуг Гобертена.

Отже, церква, суд в обох своїх виглядах, – змінний і незмінний, – муніципалітет і адміністрація, всі чотири ноги влади, крокували за волею мера.

От як ця могутність підкріплювалася зверху й знизу у тій сфері, в якій вона діяла.

Департамент, до якого належав Віль-о-Фе, – один з тих, кількість народонаселення яких дає право обирати п’ятьох депутатів. Округ Віль-о-Фе, з моменту створення лівого центра в палаті, обрав своїм депутатом Леклерка, управителя винних складів, зятя Гобертена, що став членом правління Французького банку. Число виборців, яких посилала ця багата долина у вищу виборчу колегію, було досить значне, щоб забезпечити, хоч би шляхом мирної угоди, обрання відомого покровителя родини Мушонів, пана де-Ронкероля. Виборці Віль-о-Фе віддавали свою підтримку префектові під умовою відстоювання за маркізом де-Ронкеролем його депутатського звання. Ось чому до Гобертена, що перший придумав цю виборну комбінацію, дуже добре ставилися в префектурі, яку він визволяв від багатьох неприємностей.