Сендер Бланк та його сімейка - Сторінка 13

Навколо неї крутиться, заклавши руки в кишені і порипуючи черевиками, її любий чоловік, славнозвісний Йосип Земель; він хоче наблизитись до Ревекки і щось їй сказати, але, очевидно, не наважується...

А де наш Маркус, наймолодший з-поміж спадкоємців?.. Можливо, тільки він сидить тепер у батька в головах? Цілком ймовірно, що Маркус — єдиний, хто в цей момент зовсім забув про себе і не відходить од хворого батька! Всяко буває на світі, і ми зовсім не повинні лізти кожному в душу. Дайте вашу руку, читачу, і вийдімо звідси, бо ніякої втіхи, як ви самі розумієте, ми цієї ночі тут не матимемо... Хай бог пошле нам веселіші й приємніші сцени!

Р О З ДІЛ ДЕСЯТИЙ

Тут наша історія набуває цілком іншого характеру

Чорні хмари насунули на дім Сендера Бланка, запанувала темна, страхітливо темна ніч: то божа кара спостигла Сендера та всіх його домочадців. Але... нащо нам обманюватись? Ви, напевне, прочитали дуже багато всіляких романів, отже, добре обізнані з усіма вигадками та химерами романіста, який веде вас за собою, і ви думаєте, що вже дійшли до завершення! А втім — стоп! Ваші нерви вкрай напружені, і до самого кінця ви відчуваєте трепет і острах. Ні, панове! Романіст з мене поганий, химерувати я не вмію і таємнипь не полюбляю: наш шановний герой Сендер Бланк не помер, хоч я міг би наслідувати приклад інших авторів: у них багато які герої помирають, тонучи в краплині чорнила. Але скажіть: хіба годиться так бавитись чиїмсь життям? Треба мати совість, любі мої друзі, і зважати не тільки на себе. Сендер Бланк написав-таки духівницю, проказав передсмертну молитву, попрощався, як звичай велить, з родиною, але помирати йому хотілось так само, як нам з вами.

— Ну? Що я казав? Чия правда? Хіба я не попереджав, що має настати криза? Aut Caesar, aut nihil{,— або сюди, або туди! Хвалити господа, що сюди! — мовив наш люб'язний доктор Клугер таким спокійним голосом, що тітка Добриш розплакалась, миттю розштовхала всіх і подалася до кабінету хворого.

— Ой, пустіть мене! Пустіть мене! Пустіть мене! Пустіть мене до нього! Хочу побачити його на власні очі! Хочу на нього подивитись! Пустіть мене!

Всі наші знайомі дами ззирнулись, а наш улюблений дотепник Йосип Земель так боляче наступив Маркусові на ногу, що той аж скрикнув.

Вся сім'я зібралася коло хворого Сендера, який воскреснув з мертвих.

— Що ви скажете про мого чоловіка? — дзвонила добра докторша по всьому місту.— Що ви скажете, га? Правда ж, за такого доктора треба дякувати богові? Мертвого воскресив! Може, ні? Самі знаєте, що людина — наче муха! Допіру жила і враз — тьху!

І добра докторша сякається й витирає очі, та й усі інші добрі жінки сякаються й витирають очі.

О, як приємно, любо й втішно спостерігати, бодай здалеку, ідилічну картину, коли вся сім'я упадає біля хворого, котрий, добре попомучившись, здолав тяжку недугу, перебув кризу, а тепер починає поступово оклигувати, щоб знову жити разом з оцими відданими, милими й дорогими істотами, що не зводять з нього очей і ніяк не можуть налюбуватись, немовби не бачили вже двадцять років, немовби він повернувся з якоїсь далекої країни, і кожне квапиться привітати його, і кожне ним захоплюється, і хоч би що він сказав, це здається їм дуже мудрим. Всі клопочуться ним, а найбільше — дружина. Мені здається, що дружин на те й створено, щоб вони плакали, коли ми хворіємо, і раділи й голубили нас, коли ми починаємо видужувати.

Автор цього твору має дуже близького друга. Три тижні він тяжко хворів, а коли вже полегшало, я прийшов його навідати. В передпокої мене зустріла його жінка, вкрай

Або Цезар, або ніщо (лат.).

тендітне створіння; вона була надзвичайно віддана своєму чоловікові, як взагалі хороша, вірна дружина років через три по весіллі.

— Ну, як почуває себе болящий?

— О, він з'їв допіру три ложки супу, повні три ложки супу!..— і молоденька жінка залилась слізьми.

— Чого б це я плакав, коли людина з'їла три ложки супу? Запевняю вас, що через кілька днів він з'їдатиме значно більше, аніж три ложки, і не лише супу, а навіть борщу і ще чогось смачнішого за борщ.

— О, ви навіть не можете собі уявити! Днів зо три тому він мене майже не пізнавав!.. А його мова... Ні, ви не можете собі уявити!

— їй-право, як вам не соромно тепер плакати? Треба сміятись, радіти, співати, танцювати, а не плакати!

— А що, хіба я плачу? — спитала мене дурненька жінка, а сльози лилися з її гарних очей — просто жаль, коли такі оченята червоніють і розпухають від сліз.

— Ой обережно, не так міцно! — гримнула на мене, коли я легенько потиснув руку своєму товаришеві.— Сідайте отут, збоку, щоб, боронь боже, не зачепити його рукою або ногою...— Сама вона стала навколішки у нього в головах і почала балакати з ним, як з немовлям, котре, лежачи в колисці, бавиться своїми ніжками:

— Ну, крихітко? Чого ти хочеш? Як ти себе почуваєш, крихітко?

А "крихітка" лежала, закинувши голову, і маніжилась, і вередувала, наче мале дитя.

Однак він був при доброму здоров'ї, і я думав, що ми поговоримо про наші справи. Ні, ця химерна жіночка поклала одну ручку на чоловікові губи, а другу — на мої і навіть слова не дала нам вимовити.

Коли я завітав до них іншим разом, то, ще не встигнувши скинути калоші, побачив, що господиня біжить мені назустріч із стиснутими кулаками — от-от уб'є на місці...

— Що у вас ста...?

— Ш-ш-ш-ш-ш-ш! Ш-ш-ш! Тих-ше! Тихо! Він спить. Допіру заснув. Тихо!

— Він спить? Хай спить собі на здоров'я! Хай...

— Тих-хо!!! Ой, благаю вас, тихо!..

І на її обличчі був такий жаль і таке благання, що я мусив щезнути, щоб не сполохати солодкий сон мого щасливого друга, якому, правду кажучи, я в цю хвилину страшенно позаздрив!..

Коли наш шановний Сендер Бланк цілком видужав і встав з ліжка, йому судилося зазнати такого самого щастя. Перший, хто навернувся йому на очі, був наш бравий лакей; тремтячими руками почав Фройке вдягати хазяїна, а подавши золотого годинника з масивним ланцюжком, бідолаха тяжко зітхнув.

Дуже урочисто увійшов наш герой до їдальні і сів обідати, оточений усією родиною. Сендер так полагіднів, уздрівши своїх дітей та онуків, що почав сміятись, жартувати, розпитувати й вислухувати кожного зокрема і цим усіх звеселив. Потім кожен розказав, як перелякала і приголомшила його тривожна звістка. А Ревекка, розповідаючи, аж заплакала. Батько почав заспокоювати її:

— Чого ти плачеш, доню? Я вже видужав, дурненька!..

— Еге ж, татку! — відповіла любляча доня.— Але я згадую, в якому тяжкому стані ти був, і мимоволі плачу... Ой татку!..

— Не плач, дурненька! Хвалити бога, я можу сидіти з вами за столом, їсти й пити, як усі люди. Треба за це дякувати господові, дурненька!

— Бодай не наврочити! — докинула слівце тітка Добриш.

— Коли ще зможу я вас побачити, діточки? — розчулено мовив Сендер.— Ви собі поїдете, кожне до свого міста, а я знову зостанусь один! Ох, коли б я міг тримати вас усіх тут! (Сендер обвів навколо себе великими руками, наче квочка, що заховує курчат під крила).

— Хіба ви не можете це здійснити? — наважилась спитати в доброго, м'якосердого свекра мадам Соня Бланк.

— Ні, діти, не можу: в кожного свої звички і власна голова на в'язах, отже, нелегко було б усім нам весь час жити у згоді. Якби господь допоміг мені збутися клопоту і женити мізинчика, тоді не довелося б так перериватись, лишилися б ми вдвох з моєю старенькою, дід та баба. Га? Правда ж,голубко?

— Ну, а гроші куди ви подінете? — мимохіть прохопився Йосип і одразу пожалкував про це, але вже було пізно.

Сендер спалахнув гнівом і відповів ущипливо:

— Куди я подіну гроші? Звісно, тобі віддам, а ти вже, напевне промантачиш їх, розтринькавши на кам'яне вугілля та чудові американські пральні...

Всіх аж в жар кинуло, бо назрівала дуже прикра сцена. Наш милий Йосип похнюпився і почав терти ногу об ногу, інші сиділи як на голках, лише Маркус, котрий сьогодні чомусь був у пречудовому гуморі, раптом вибухнув таким реготом, що всі затремтіли з переляку. Він реготав щонайменше кілька хвилин, і, мало не захлинувшись, побагровів й посинів. Можна було подумати, що хлопець з глузду з'їхав...

— Кам'яне вугілля!.. Ха-ха-ха! Ха-ха-ха-ха!..— ледве вимовляв Маркус і знову надовго заливався сміхом.

— Гроші ти проциндриш,— провадив далі Сендер,— а по тому позиватимеш Файфермана?..

— Фай... Ха-ха-ха! Файф... Хи-хи-хи! Файфер... Хо-хо-хо! Файфермана?..— насилу викрикнув Маркус і знову так зайшовся реготом, що здавалось — він от-от лусне.

Ми не знаємо, що так розсмішило Маркуса: кам'яне вугілля чи прізвище Файферман? Найскорше, до цього спричинився сам пан Земель з його оборудками та судовими процесами, а тут ще й підхльоснули батькові гнівні слова... Тим-то Маркус не міг стриматись, і вперше за весь час вихопилося назовні те, що гнітило його протягом останніх кількох днів.

Пан Земель, звісно, дуже образився, і ми, по совісті кажучи, не можемо поставити йому за провину те, що він підскочив до свого улюбленого швагера і дав йому ляпаса, від якого аж шибки задзвеніли.

Ця несподівана вихватка так приголомшила всіх, що ніхто й слова не міг вимовити. Сендер миттю розсатанів, очі йому налилися кров'ю: це ж нечуване нахабство — за столом у батька, в його домі, при ньому-таки, бити дитину, його плоть і кров!..

Як сповнений люті ведмідь, як роздратований лев, як знавіснілий леопард, підхопився Сендер з місця, показав рукою на двері і рикнув басовито:

— Геть!.. Геть з-за мого столу!.. Геть з мого дому!.. Всі забирайтесь! Всі!.. Ви сподівались, що я помру, і прибули по спадщину?! Забирайтесь!!!

Господи, де б узяти таке перо, щоб якнайкраще зобразити цю сцену? Де б узяти яскраві барви для змалювання такої картини: сидять скам'янілі люди із застиглими очима і роззявленими ротами, а на їхніх обличчях — переляк, острах і розгубленість? Де б узяти такий хист, щоб проникнути в найпотаємніші закутки душі кожного з них і довідатись про їхні почуття й думки в ці тяжкі хвилини?.. Хай наші читачі все це самі собі уявлять, кожен, як уміє, на свій розсуд.

ОСТАННІЙ РОЗДІЛ

Завіса опускається, спектакль закінчено

Галас, метушня, тарарам у хаті! Міріам-Хая цілувалася на прощанні з гістьми. Соня плакала. Збудоражений Йосип Земель ще гучніше, аніж завжди, рипів черевиками, Маркус заховався в своїй кімнаті і, раз у раз виймаючи з кишені якогось конверта, притуляв його то до губів, то до серця.