Сендер Бланк та його сімейка - Сторінка 4

Але що то за гроші? Награбовані, видурені, силоміць вирвані. Може, скажеш, що Рувн Карбач або Сімхе Дуля також мені рівня? Га? Як тобі здається? Ото файна річ! Сендер Бланк і Сімхе Дуля — одного тіста книш?

— А я знаю? Мені здається, що реб Сімхе... нібито... порядна людина...

— Порядна людина, кажеш? Ну, а реб Йойлик Злидар? А реб Айзик Хустина? А Залмен Криворотько? Також порядні люди? Га? І з ними я маю породичатись? Як ти гадаєш?

— Хіба я кажу, Сендере, що...

— Що саме? Хай бог боронить! Ти лише хочеш, щоб я на схилі віку віддав отаку грошву казна-кому — якимсь свистунам, злодюжкам, злидарям!

— Злидарям?

— Звісно, злидарям! Знай, що це злидарі, капцани, собаки, шарлатани, вітрогони, жодного путящого серед них нема, боргів ніколи не сплачують,— все на чужі гроші, навіть шикарні виїзди! Всі вони — гультяї, кровопивці, куле-спати... кулеспатарники... Як це тепер називається, Маркусе, в твоїх книжках?

— Експлуататори,— виправляє його Маркус.

— Експлуатачники, мерзотники, сволоцюги, і край!

І ще хочуть породичатись зі мною! Щоб вони так дихали, не діждуть цього!

— їж, Сендере. Ти нічого не їси.

— Та я їм, їм, а що ж я роблю? Тепер я скажу тобі про того Герша, Герша Мірмельштейна — він таки порядна людина, спокійна й солідна людина, це справжня людина, одним словом — людина!.. Як ти гадаєш, Міріам-Хає, коли б я надумав з ним породичатись, що сказав би він, га?

— Хіба я знаю? Що може він сказати? Не знаю.

— Все-таки як ти гадаєш? Я хотів би знати твою думку!

— Мою думку? Я думаю, що... Я нічого не думаю.

В нас є чимало таких жінок, котрі нічого не думають, а думають лише так, як їхні чоловіки хочуть і вимагають. Міріам-Хая належала до тих жінок, що благоговіють перед своїми чоловіками — не з палкої любові, а з поштивості.

Всі Сендерові домочадці, ба навіть дружина та розпещений синок, побоювались його. Висловлюючись мовою "страшенно захоплюючих" романів, він був деспотом, тираном... Я додав би ще слово "мучитель", але про Сендера цього ніяк не можна сказати. Просто він нічим не відрізнявся від тих, хто в своєму домі визнає лише власний авторитет. Коли ми вже про це заговорили,— коротенько розповімо його біографію. Колись Сендер був людиною незначною, зовсім незначною. То було вже давно, дуже давно, перш ніж у нього з'явилися брязкачі, коли його ще називали Сендер-міняйло (нащо нам це приховувати? Він був міняйлом). Скільки він тоді натерпівся від поважних хазяїнів, від усіляких витончених молодиків, багатійських синків! Ох, натерпівся! Мусив плазувати і принижуватись перед ними. Ох, як він їм заздрив і як їх ненавидів! І от настав час, коли міняйло зробився лихварем, після того почав торгувати шкірою, а потім — грабарювати, з грабаря перетворився на галантерійника, з галантерійника — на комісіонера, з комісіонера — на самостійного комерсанта, торговця цукром, неабиякого комерсанта, багатого комерсанта... Нарешті, доп'явся аж до банкіра. Отак простуючи вгору, він дедалі більше виростав в очах своїх знайомих і, наче птах, що скидає з себе поодинці старі пір'їни, так само позбавлявся попередніх прізвиськ, набуваючи нові: Сендер Грабар, Сендер Галантерійник, Сендер Гуртівник.

З легкої руки якогось родича всі стали пестливо називати його Сендерл і нарешті (багато років ніхто не знав його прізвища) — Сендером Бланком. Реб Хаїмке, реб Зямке, реб Меєрл потроху перестали гнути проти нього кирпу і почали крутитись навколо новоспеченого багатія, але спершу не забували натякнути, що він — з "новоспе-чених", приміром, так: "А! Добридень! Ми наче знайомі? Здається, Сендер? Ну, як ся маєте? Подейкують, що вам, нівроку, дуже добре ведеться?" ...А згодом: "Дорогий реб Сендер! Ми зупинились, здається, в одному заїзді? Завітайте до нас увечері!"... "А, реб Сендер! Ви вже цураєтесь нас?"... "Маю до вас невеличке прохання, реб Сендер: кілька тисяч карбованців на два місяці"... "Ах! Кого я бачу? Коли б знаття, що ви тут?"... А потім: "Ми хочемо, ціле місто хоче, жадає обрати вас габе *, гласним, депутатом, директором банку!"... "Пане Бланк! Ми маємо честь звернутися до вас із проханням, тільки не відмовте нам. Будьте такі ласкаві, згляньтеся на наше становище, ви ж у нас, самі розумієте, неабихто!"

Наш Сендер не належав до тих людей, які надто високо заносяться, коли раптом їм поталанить, і починають бундючитись. Ні! Він ставився до всіх цих компліментів спокійно й скромно, наче зовсім не заслуговував на таку честь, і відповідав, що або нездужає, або не схильний до цього, або що є гідніші за нього. Але десь у глибині душі він дуже радів: і з того, що дожив до такої шани, і з того, що всі ці собаки підібгали хвости і підлещуються до нього. І ні при кому іншому, лише при дружині він іноді заливався сміхом:

— Як тобі подобається, Міріам-Хає, оте велике цабе, реб Зямке? Ха-ха-ха! Чи ти пам'ятаєш його, трясця його мамі?..

Ні смачна страва, ні келих доброго вина не завдавали йому такої втіхи, як те, що реб Зямке й іже з ним мусять вдаватись по його допомогу. Дуже привітно і чемно приймав наш Сендер вельмишановного гостя в своєму кабінеті, запрошував сісти, пригощав цигарками, запалював і підносив сірника, питав: "Чого це у вас такий поганий вигляд? — і додавав: — Давненько я вас не бачив". Наче на голках, сидів гість; він уже давно викурив оту цигарку; він давно вже тричі відкашлявся і вісімнадцять разів підводився, витирав піт, ретельно сякався, сам скручував собі цигарки — одну, другу, третю, кілька разів пробував виповісти своє прохання, але осікався на першому-таки слові, а Сендер, й на мить не замовкаючи, розказував про свої справи й позови, про нечесних боржників. Можна було подумати, що гість слізно благав його, мало не навколішках, щоб він розповів геть усе, не проминувши, хай бог боронить, ані рісочки... Але ж усе в світі повинно колись скінчитись, та й у кожної людини терпець може урватися. Гість, реб Зямке чи реб Хаїмке, вибравши слушну хвилину, враз починає говорити, дуже швидко, не переводячи подиху:

— Я хотів вас попросити, реб Сендер, ви ж, мабуть, чули, що я скупив у поміщика, в Шишинського, всю пшеницю, і оскільки...

— Я знаю, чув! — перепиняє його Сендер.— Чув про ваш блискучий ґешефт. Я не дуже вам заздрю, реб Зямке, власне, зовсім не заздрю! А знаєте чому? Розповім вам. Отой Шишинський чотири роки тому хотів позичити в мене п'ятдесят тисяч карбованців. Це дало б мені непоганий зиск, але на той час я мав справу з кашківським поміщиком. Сталося воно так...

І Сендер узявся розповідати новісіньку історію, розтягнувши її годин на шість. Реб Зямке, вже мокрісінький від поту, втирається полою і зітхає, бідолаха, як нещасний в'язень; кінець кінцем він перебиває господаря:

— Не гнівайтесь, реб Сендер, що я перебиваю вас... Ви знаєте, чого я до вас прийшов?

— Ні! Звідки можу я знати?

Сендер Бланк дуже добре знає, що спричинило цей візит, а втім, дивиться на відвідувача з безневинним виразом обличчя.

Реб Зямке, підбадьорившись, каже зовсім весело:

— Розумієте, реб Сендер, річ ось у чім: оту пшеницю я купив не сам, а з компаньйоном, Авромом Зальцвасером...

— З Авромом Зальцвасером? Хай бог вас боронить, реб Зямке! Це ж шахрай, крутій, розбійник, убивця! Уявіть собі, що два роки тому, взимку, чи то на хануки, чи то на пурім *,— не пам'ятаю достеменно,— заходить до мене чоловік. Добридень! Доброго здоров'я! Чудово! І починає мені розказувати...

Реб Зямке гризе нігті, чухає голову під ярмулкою. Вія кашляє, він пристукує ногами, він застебує капоту, дедалі нижче насуває шапку. А Сендер розповідає вже цілком нову історію, приязно і неквапно, присмачену дотепними жартами, але без кінця-краю! Реб Зямке вже втрачає самовладання і, забувши про чемність, перепиняє його:

— То розумієте, реб Сендер? Я хотів попросити, щоб ви позичили мені гроші ненадовго.

— Щоб я позичив? — запитує Сендер так зчудовано, немовби йому розповіли, що комусь припав величезний виграш чи що допіру десь сталося вбивство, пожежа або вибухнула страхітлива пошесть.

— Еге ж, щоб ви позичили,— відповідає реб Зямке, не дуже голосно і не дуже тихо, а звичайнісіньким тоном, не збагнувши, чого такий здивований реб Сендер.— Еге ж, щоб ви позичили, до весни; небагато — тисяч десять.

— Ні, тепер не маю, слово честі, зовсім не маю грошей, щоб я так горя не мав, щоб мене разом з вами бог так визволив від усякої напасті. Чому ви вчора не сказали? Якраз учора в мене були гроші, але прийшов чоловік від Гавриїла Фелькенштейна і запропонував мені одну справу. Оскільки в Тетіївці будують тепер нову фабрику, а Гав-риїл Фелькенштейн уклав угоду з компаньйонами ще торік, а Тетіївський ліс...

І знов почалася нескінченна розповідь, якесь химерне плетиво з безлічі різних історій,— від них голова могла луснути.

І отак сердешний реб Зямке виходить звідси без грошей, знесилений, виснажений, мокрісінький від поту, а на відході мусить терпляче вислухати Сендерове просторікування — мовляв, не можна так провадити справи, щоб хтось потім мусив рятувати, і не можна так бундючитись, і треба стерегтися лихих компаньйонів, і треба знати, як торгувати і з ким торгувати, і коли б раніше порадилися з ним, із Сендером, він заздалегідь розтлумачив би все як слід. Прощаючись, Сендер запрошує його завітати коли-небудь на балачку...

Реб Зямке вискакує прожогом, боячись озирнутись!

Проте минає якийсь час, а гроші все-таки потрібні, що ж вдієш? Він знов іде до реб Сендера,— може, пощастить — чого на світі не буває... І знову така самісінька історія, і знову все повторюється, і не лише з реб Зямке, а й з реб Хаїмом, і з реб Іциком — одним словом, з усіма його давніми знайомими. Отака в нього вдача.

Наш Сендер не кращий і не гірший за всіх інших ново-спечених багатіїв, дрібних людців, котрі найбільшу втіху вбачають у грошві та в шані.

Власне, мені слід було б тут подати, бодай Коротенько, його біографію: хто він такий? Звідки походить? Які в нього батьки? Я зробив би це охоче, з великою радістю, коли б мав якісь відомості. Але ж хіба романісти можуть знати всіх чисто на світі? Та й на якого біса, скажімо одверто, здалися докладні відомості про Сендерових діда й бабу? Нащо нам знати, хто саме був Сендерів батько — меламед, швець, бондар чи маклер? Ми знаємо тільки Сендера; ми пам'ятаємо, як він колись, хай бог милує надалі, бідував, був міняйлом, торгував шкірою, збіжжям, а тепер...