Серафіта - Сторінка 4

- Оноре де Бальзак -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Тож чи наше земне хистке щастя не свідчить про існування іншого повного щастя, так само, як земля, ця часточка світу, свідчить про існування Всесвіту? Ми не можемо осягнути велетенську орбіту божественної думки, бо нам доступна лише така мала її крихітка, яким великим є сам Господь, але ми можемо завдяки цьому відчути всю її неосяжність, уклякнути навколішки, зачудуватися й чекати. Люди завжди помиляються в своїх науках, не бачачи, що все на земній кулі відносне й узгоджується із загальним розвитком, постійним творенням, що неодмінно веде до поступу і його кінця. Сама людина не є завершеним створінням, інакше не існувало б Бога!

— Коли ти встиг дізнатися стільки? — спитала дівчина.

— Я просто згадую, — відповів він.

— Ти здаєшся мені гарнішим за все те, що я бачу довкола.

— Ми одні з найдосконаліших Божих створінь. Хіба не він наділив нас здатністю обмірковувати природу, охоплювати її своїми думками, робити з цієї природи східці, по яких ми йдемо до неї? Ми любимо одні одних завдяки більшій чи меншій часточці неба, яку кожен з нас має у своїй душі. Але будь справедливою. Мінно, поглянь на краєвид, що простягся під твоїми ногами, правда, він невеликий? Під твоїми ногами океан стелиться, мов килим, гори скидаються на мури цирку, ефір — на округлу завісу цього театру, і ти тут убираєш у себе думки Божі, мов пахощі. Бачиш? Шторми, що трощать кораблі з людьми, тут здаються нам лише слабким кипінням, і якщо ти підведеш голову вгору, то побачиш, що все там голубе. Ось перед твоїми очима мовби зоряна діадема. А тут зникають усі земні відтінки. Милуючись цією природою розрідженого простору, чи ти не відчуваєш у собі більше душевної глибини, ніж самого духу, більше величі, ніж захоплення, більше енергії, ніж волі? Чи не переймаєшся почуттями, що їх ми неспроможні збагнути, чи не відчуваєш, що в тебе виросли крила? Молімося.

Серафітус укляк навколішки, схрестив руки на грудях, і Мінна й собі впала на коліна, заплакавши. Так вони стояли кілька хвилин, і весь цей час голубий ореол, що мерехтів у небі над їхніми головами, розростався, і їх осявало яскраве проміння, якого вони не помічали.

— Чому ти не плачеш, коли я плачу? — спитала його Мінна уривчастим голосом.

— Ті, хто цілком перетворюється на дух, не плачуть, — відповів Серафітус, підводячись. — Навіщо мені плакати? Я більше не бачу людського горя. Тут добро виявляє себе в усій своїй величі; внизу я чую благання й голосіння арфи болів, що бринить під пальцями поневоленого духу. Тут же я чую концерт мелодійних арф. Унизу ви несете в собі надію, цей прекрасний початок віри; а тут уже панує віра, яка є здійсненою надією!

— Ти ніколи мене не покохаєш, я надто недосконала, ти зневажаєш мене, — сказала дівчина.

— Мінно, фіалка, що сховалася біля підніжжя дуба, думає: "Сонце не любить мене, бо воно не проникає до мене". Сонце ж думає собі: "Якщо я осяю її, вона, ця бідолашна квітка, зів’яне!" Будучи другом квітки, воно цідить своє проміння крізь листя дуба, щоб забарвити чашечку своєї улюблениці. Мене ще огортає пелена, і я боюся, що ти ще не дуже добре мене бачиш: ти вся затремтіла б, коли б краще пізнала мене. Послухай, я не маю смаку до плодів землі; я надто добре зрозумів ваші радощі; і, мов розбещені імператори з неуцького Риму, я відчув огиду до всього на світі, бо володію даром всевидця. Покинь мене, — сказав з болем Серафітус.

Відтак він відійшов на край скелі, опустивши голову собі на груди.

— Навіщо ти доводиш мене до розпачу? — спитала Мінна.

— Йди геть! — крикнув Серафітус. — Я не маю анічогісінько з того, чого ти хочеш від мене. Твоє кохання надто грубе для мене. Чому ти не кохаєш Вільфріда? Вільфрід — чоловік, чоловік, випробуваний пристрастями, він зможе тебе стиснути у своїх обіймах, дати відчути тобі свою широку й міцну долоню. В нього гарний чорний чуб, сповнені людських думок очі, серце його запалює вогнем слова, що їх виголошують його вуста. Він щедро обдарує тебе пестощами. То буде твій коханий, твій чоловік. Вільфрід належатиме тобі.

Мінна заплакала гарячими сльозами.

— І ти ще посмієш сказати, що не кохаєш його? — спитав він голосом, який, мов кинджал, вразив в її серце.

— Зглянься, зглянься наді мною, любий Серафітусе!

— Кохай його, сердешна дитино землі, до якої твоя доля нездоланно тебе прикувала, — сказав жорстокий Серафітус, підкорюючи Мінну рухом, який примусив її підійти до краю моріжка, звідки відкривався такий просторий краєвид, що захопленій дівчині могло здатися, ніби вона піднеслася над світом. —

Я бажав мати такого товарина, з яким міг би піти до царства світла, мені захотілось показати тобі той бруд унизу, і я бачу, що ти й далі міцно тримаєшся за нього. Прощавай. Залишайся там, утішайся почуттями, корися своїй натурі, блідни разом з блідими чоловіками, червоній з жінками, грайся з дітьми, молися з грій пиками, підводь у своєму горі очі до неба, тремти, сподівайся, побивайся, ти матимеш товариша, ти знову зможеш сміятись і плакати, давати й отримувати. Я ж, мов вигнанець, далеко від неба й, мов чудовисько, далеко від Землі. Моє серце більше не б’ється, я живу тільки собою й тільки для себе, я відчуваю розумом і дихаю чолом, бачу думками, помираю з нетерпіння й бажання. Ніхто там, унизу, не спроможний вволити мою волю, погамувати мою нетерплячість, і я розучився плакати. Я самотній. Я упокорююсь і чекаю. Серафітус подивився на моріжок, вкритий квітами, куди він привів Мінну, потім обернувся до похмурих гір, верхівки яких огортали густі хмари, до котрих поривалися його останні думки.

— Чуєте, Мінно, цей чудовий концерт? — провадив він голосом горлиці, бо орел уже вдосталь накричався. — Хіба це не музика еолових арф, якою ваші поети сповнюють ліси та гори? Бачите невиразні обличчя, що пропливають у цих хмарах? Помічаєте крилаті ноги тих, хто готує прикраси для неба? Ці звуки освіжають душу; з неба незабаром почнуть падати весняні квіти; з Північного полюса поллється тьмяне світло. Втікаймо звідси, вже час.

Вони вмить знову поприв’язували свої лижви до ніг і спустилися з Фальбергу по крутих схилах, що збігали на долину Сігу. В їхньому бігу або, краще сказати, в їхньому польоті була прекрасна злагодженість. Коли їм на шляху траплялася під снігом розколина, Серафітус підхоплював Мінну й швидко кидався вперед, пролітаючи, наче птах, на тонкому шарі снігу, що прикривав безодню. Часто штовхаючи супутницю, він робив легкий поворот, уникаючи то прірви, то дерева, то скелястої брили, яку, здавалося, бачив під снігом, як моряки, що звикли до океану, розпізнають рифи за кольором, за вируванням і стогоном води. Коли вони спустилися на Сігдалгенську дорогу й тепер без страху могли просуватися по прямій лінії до льоду на Стрьомфіорді, Серафітус зупинив Мінну й мовив:

— Ти нічого більше не кажеш мені.

— Я гадала, — поважно відповіла дівчина, — що вам хочеться побути на самоті.

— Поспішаймо, Міннетто, скоро споночіє, — сказав він.

Мінна здригнулася, почувши зовсім інший голос свого проводиря: чистий, наче дівочий, голос, що розвіяв магічні відблиски марення, крізь які вона досі йшла. Серафітус почав поступово втрачати чоловічу силу, а його очі — надмірно розумний вираз. Незабаром ці двоє створінь подалися на Фіорд і дісталися до вкритої снігом луки, що лежала між берегом затоки та першою вервечкою будинків Ярвіса; відтак, відчуваючи наближення вечора, вони швидко, наче збігаючи по приступках довжелезних сходів, стали підійматися до священикового будиночка.

— Мабуть, мій батько хвилюється, — сказала Мінна.

— Ні, — відповів Серафітус.

Тепер вони стояли перед ґанком скромної оселі, де ярвіський пастор пан Бекер щось читав, чекаючи дочку на вечерю.

— Любий пане Бекер, — сказав Серафітус, — повертаю вам вашу дочку живу й здорову.

— Дякую, панно, — відповів старий, поклавши окуляри на книжку. — Ви, мабуть, стомилися.

— Анітрохи, — сказала Мінна, відчувши, як її супутниця дихнула їй на чоло.

— Голубонько, чи не бажаєте позавтра ввечері прийти до мене на чай?

— Охоче, любий.

— Пане Бекер, ви теж прийдіть разом з нею.

— Гаразд, панно.

Серафітус кокетливо опустив голову, вклонившись старому, вийшов і через кілька хвилин опинився на подвір’ї шведського замку. Під величезним навісом з’явився вісімдесятирічний служник з ліхтарем у руці. Серафітус з витонченою жіночою спритністю відв’язав лижі, подався до світлиці замку, впав на накриту хутром канапу й витягся на ній.

— Що ви питимете? — спитав старий служник, запалюючи довжезні свічки, модні в Норвегії.

— Нічого, Давиде, я надто втомлена.

Серафітус скинув із себе шубу, підшиту хутром куниці, загорнувся в неї і заснув. Старий служник залишився якусь мить стояти на місці, з любов’ю дивлячись на дивну істоту, що лежала перед ним, стать якої будь-кому, навіть вченим, важко було встановити. Побачивши її такою загорнутою у звичне вбрання, схоже водночас на жіночий пеньюар та чоловічу шубу, неможливо було припустити, що ці маленькі ніжки, які визирали з-під шуби, ніби для того, щоб показати витонченість, з якою природа їх створила, не належали дівчині, але її чоло, профіль її обличчя, здавалося, виражали небачено могутню чоловічу силу. "Вона занедужала й не хоче про це мені розповісти, — подумав старий, — вона в’яне, наче квітка, осяяна надто пекучим сонячним промінням". І старий заплакав.

II

СЕРАФІТА

Увечері Давид знову прийшов до світлиці.

— Я знаю, про чий прихід ви хочете мені сказати, — мовила Серафіта заспаним голосом. — Вільфрід може зайти.

Почувши ці слова, якийсь чоловік ураз відрекомендувався й сів біля неї.

— Ви занедужали, люба Серафіто? Ви зараз блідіша, ніж звичайно.

Серафіта, схожа на гарненьку жінку, що, змучена мігренню, більше безсила на ш; ось нарікати, закинула назад волосся й повільно повернулася до Вільфріда.

— Я зробила дурницю, — сказала Серафіта, — я перейшла з Мінною через Фіорд і ми піднялися на Фальберг.

— Ви ж могли розбитися! — мовив він із жахом закоханого чоловіка.

— Не бійтеся, добрий Вільфріде, я попіклувалася про вашу Мінну.

Вільфрід сердито вдарив долонею по столі, підвівся, ступив кілька кроків до дверей, вигукнув якісь сповнені болю слова, потім повернувся назад і наготувався в чомусь дорікнути Серафіті.

— Навіщо ви зчиняєте такий гармидер, якщо вважаєте, що я занедужала? — спитала Серафіта.

— Даруйте мені! — відповів Вільфрід, уклякнувши на коліна. — Розмовляйте зі мною суворо, вимагайте від мене всього, що тільки ваша жорстока жіноча фантазія може вигадати, всього найнестерпнішого, але, моя люба, не сумнівайтеся в моєму коханні до вас.