Серед дикунів Нової Гвінеї - Сторінка 29

Бажаючи придбати маба, я зараз же запропонував за нього ножа й спитав, кому належить тварина. Виявилося, що справжнього власника не було. Ранком два тубільці одночасно помітили звіра, який спускався з дерева майже біля самого селища. Коли вони метнулися ловити його, переляканий маб, не бачачи іншого порятунку, хутко зліз на окрему пальму, після чого в ловах узяло участь усе селище: один вистрілив з лука, злегка поранивши тварину в шию, другий зліз на дерево й скинув його, решта піймала маба вже внизу. Ухвалено з'їсти його спільно, і вже готували багаття, щоб обсмалити його густу шерсть.

Моя пропозиція дуже спантеличила тубільців. Кожному хотілося дістати ножа, але ніхто не смів сказати: "Тварина моя", Мені відповіли, що діти Горенду будуть плакати, якщо їм не дадуть поїсти мабового м'яса. Я знав дуже добре, що, коли я візьму тварину й понесу її додому, ніхто з жителів Горенду не посміє перечити цьому; але мені не хотілося чинити несправедливо й силоміць заволодіти чужою власністю. Тому я сказав тубільцям, які стояли, чекаючи мого вирішення, що хай люди Горенду з'їдять маба, але його голову я беру собі. Зрадівши, що так обернулося діло, кілька чоловік кинулося допомагати мені. Тупим ножем, бо не було іншого, я перепиляв шию нещасній тварині, яка під час цієї варварської операції не випустила жодного звуку. Коли я мив заляпані кров'ю руки, я пригадав, що треба було відрізати передні й задні ноги, та маб уже був на багатті, і я мусив задовольнитися напівзіпсованими кінцівками. Я встиг урятувати ще частину голого хвоста, який дуже скидався на довгий палець і був укритий в різних місцях роговими бородавками.

Змалювавши морду, ноги та хвіст маба, я відпрепарував череп, який відрізнявся від черепів, добутих у Теньгум-мана. Хутро в цієї породи було також чорне з жовтуватими плямами. Вийняв мозок, змалював його і зробив кілька розрізів. Коли я порався з ним, почувся легкий шелест. Велика ящірка, принаймні метра півтора завдовжки, збирала під верандою обрізки мабових м'язів, які я викинув, препаруючи череп. Поки я схопив заряджену рушницю, ящірка швидко перебігла майданчиком перед домом, зникла в лісі. Я ступив кілька кроків, коли мене спинив дивний звук над головою. Високо між листям я помітив гарний гребінь чорного какаду. Він, мабуть, побачив мене і з криком полетів у ліс. У той же час я почув падіння горіха кенгара.

Обійшовши дерево, я побачив другого какаду, який сидів іще вище й мовчки розкушував тверду горіхову шкаралупу. Я ризикнув вистрілити, і великий птах, махаючи одним крилом (друге було прострелене), впав додолу. Кілька шротин пробили череп, око було налите кров'ю. Какаду бився здоровим крилом і рив дзьобом землю. Бамбукова паличка на три сантиметри діаметром, схоплена дзьобом, була перегризена на тріски. Птах упав, нарешті, на спину, відкрив широко дзьоба й часто дихав. Надихавшись, він міг закрити м'ясистим язиком увесь отвір рота, хоч дзьоб був розкритий. Язик, як добре приладнаний клапан, притиснутий до піднебіння, замикає зовсім рот. Ця здібність закривати рот при відкритому дзьобі (що, мабуть, трапляється й у інших птахів), без сумніву, має значення, наприклад, під час льоту птахів.

Какаду недовго змусив дожидати мене, і я незабаром міг почати препарувати кістяк.

Незважаючи на приступ пропасниці, я відпрепарував ретельно кістяк, причому вага відрізаних м'язів дорівнювала приблизно двом фунтам, а вага всього птаха була близько чотирьох з половиною фунтів. М'язи какаду дали нам по горнятку (зробленому з кокосової шкаралупи) доброго бульйону. Я мушу сказати, що наш посуд помалу змінився на примітивний, що не так б'ється, як фарфор та фаянс. Я наробив з десяток горнят із шкаралупи кокосових горіхів, і вони поступово заступили місце розбитих тарілок і тарілів.

У Гумбу троє тубільців плели великий кошик для рибальства. Ця робота дуже ґрунтовна й міцна. Кошик увесь майже з бамбуку й досить мудруватої форми. Кілька дівчат та жінок робили всякі фокуси довгим із зв'язаними кінцями шнурком. Але при цьому вони вживали не тільки пальців рук, але й пальців ніг.

Довелося поспішати вернутись додому, бо я почув наближення приступу пропасниці. Ледве-ледве добрався додому й одразу ж ліг. Приступ був чомусь дужчий за звичайний. Однак він минув на шосту годину, лишивши велику кволість.

25 квітня

Ввечері був знову приступ. Удень, як звичайно, стояла дуже хороша погода; а вночі йшов великий дощ. Зюд-оста все ще нема.

26 квітня

Вчора до Бонгу приїхала пірога з Білі-Білі; сьогодні з самого ранку юрба моїх знайомих розташувалася перед хатиною. Між ними було також чотири чоловіки із селища Рай. Це селище лежить на південно-східному боці затоки за рікою, і я вперше бачу перед собою жителів з того берега. Зовнішністю та прикрасами вони не відрізняються від тутешніх.

Каїн просив вигострити йому маленьку сокиру. Якось я дав йому уламок заліза з поламаної скриньки. Він дуже спритно зробив держално на зразок звичайних топорищ кам'яних сокир, але, замість каменя, він уклав шматок заліза, який я йому дав, і приладнав його зовсім так, як тубільці приладнують камінь. Він спробував гострити залізо на камені, та це йому не вдалося, через те він і приніс свою нову сокиру в Гарагасі. З цього, як і з багатьох інших таких прикладів, видно, що тубільці радісно приймуть і вживатимуть європейські знаряддя при першій слушній нагоді.

Мої гості сиділи довго, і, нарешті, перед тим як іти, люди Білі-Білі, наслухавшись у Бонгу та в Горенду про мої "табу", що вбивають птахів на високих деревах, а також можуть убивати людей, попросили показати їм "табу" й вистрілити. Люди з Рай-мана дуже боялися і просили не робити цього, тобто не стріляти. Однак інші засоромили їх, і всі почали припрошувати мене задовольнити їхню цікавість. Я погодився.

Коли я виніс рушницю, мої папуаси, як отара баранів, згрудилися близько один одного. Багато хто охопив рукою сусідів, чекаючи страшної події. Коли пролунав постріл, вони всі разом, мов снопи, повалилися на землю; ноги їх так тремтіли, що вони навіть не могли всидіти навпочіпки.

Я вже давно опустив рушницю, коли деякі тубільці наважилися глянути в мій бік, підіймаючи трохи голову й віднімаючи руки від ушей, які вони затулили, тільки-но пролунав постріл. Було цікаво бачити вираз страху на їхніх обличчях: роти були напівроззявлені, язик рухався, але ще не міг виразно вимовляти слова, очі також були розплющені більше, ніж звичайно. Тремтячою рукою багато хто робив знак, щоб я відніс страшну зброю.

Вийшовши знову з хатини, я застав тубільців серед жвавої розмови. Вони передавали одне одному свої враження і, мабуть, дуже хотіли якнайшвидше піти звідси. Я заспокоїв їх, кажучи, що рушниця моя може бути небезпечна тільки для лихих людей, а для добрих, як вони, в мене є тютюн, цвяхи тощо. Коли вони пішли, я подався з рушницею в ліс, де натрапив на трьох тубільців. Один грав на папуаській сопілці із звичайної бамбукової трубки, закритої з двох кінців, але з двома отворами з боків – унизу й угорі. Двоє інших поралися коло грубого гнилого пня, який вони старанно рубали кам'яними сокирами; крихка трухлявина так і летіла на всі боки. З цієї маси випадали білі, жирні личинки, які поточили лежачий стовбур.

Порубавши якийсь час, тубільці спинялись і дуже апетитно жували та ковтали жирні личинки, кладучи їх іноді обома руками в рот. Попоївши вдосталь, вони знову бралися за сопілку, а інші за сокиру. Вони мали дуже веселий вигляд, ласуючи отак і слухаючи музику. Цікаво те, що в різні періоди року тубільці грають на різних музичних інструментах, і це немовби зв'язано з характером вживаної страви, приміром, "тюмбін"[44] вони вживають, коли їдять бау; коли ж їдять аян, тюмбін лежить у них без ужитку, а якщо їдять свиню, то сурмлять у великі бамбукові сурми, б'ють у барум тощо.

29 квітня

Підходячи до Бонгу, побачив витягнуту на берег велику пірогу, зовсім схожу на ті, що їх будують у Білі-Білі. Вона належала жителям Гада-Гада. Побачивши мене, вони попросили посидіти з ними, і хоч бачили мене вперше, але всі знали моє ім'я дуже твердо. Між ними й жителями Мітебог я зустрів людей з дуже симпатичними обличчями. Вираз обличчя деяких молодих папуасів був настільки лагідний і м'який, що такі обличчя, поза кольором шкіри, вирізнялися б навіть між так званими цивілізованими расами.

Мої сусіди мають вигляд далеко суворіший, і поводження їх не таке ввічливе; взагалі вони становлять перехід між остров'янами й жителями гірських селищ. Прикрас у них більше, і зроблені вони далеко ретельніше; мабуть, їхній спосіб життя лишає їм більше вільного часу.

Поки в селищі готували для мене вечерю, я звернув увагу, як виробляли великий бамбуковий гребінь; єдиним знаряддям при цьому була звичайна черепашка. Не можна було не дивуватися терпінню й вправності працівника. Кілька хлопчаків і дівчаток, років восьми й дев'яти, зовсім голі, тягали сухе пальмове гілля, мабуть, на покрівлю.

Коли гості з островів Гада-Гада й Мітебог зібралися в дорогу, я помітив, що між подарунками селища Бонгу, які складалися з великої кількості таро, в кошиках були також порожня пляшка й три цвяхи – як великі коштовності. Отже, речі європейського походження можуть мандрувати далеко й давати, може, привід до неправильних міркувань, припущень тощо.

30 квітня

Після вельми щасливого полювання (мені пощастило забити шість великих птахів за одну годину) я подався до Гумбу, бажаючи спочити й напитися води кокосового горіха; дорогою я помітив кілька дерев з слідами вирізьблених фігур та орнаментів, мабуть, дуже давнього походження.

Прийшовши до Гумбу, я не знайшов жодної душі в цілому селищі, не трапилось навіть жодного собаки.

Улсон дуже зрадів моїй здобичі, запевняючи мене, що він часто почуває голод, але я не дуже здивувався цьому, бо й сам таки частенько почуваю, що недостатньо їм.

2 травня

Насіння кабачків, яке я подарував тубільцям, посіяне місяців два або три тому, дало перші плоди. Туй і Лялу прийшли ранком запросити мене прийти ввечері "попоїсти кабачки"; я був здивований, що вони запам'ятали цю назву, і побачив, що вона увійшла, в загальний ужиток.

Пішовши рано до Горенду, я застав Бонема з іншим тубільцем, який робив паруси до піроги.