Серед дикунів Нової Гвінеї - Сторінка 39

О третій годині в нього був приступ, тоді як у попередні дні він був зовсім здоровий.

20 жовтня

Повертаючись ранком з полювання, я почув майже коло дому голос невідомого птаха. Роздивившись його в кущах, я звів курок, та потім роздумав стріляти – шкода було пістона, їх у мене лишилося дуже мало. На сніданок і обід живності було вдосталь. Я роздумав турбувати маленького пташка й опустив рушницю. Мою увагу привернув дуже кумедний павук з наростами на всьому тілі. Правою рукою я тримав дуло так, що шкіра між великим і вказівним пальцями перегиналася через край ствола. Я піймав павука й, ступивши крок уперед, підняв, не міняючи положення руки, рушницю. Вдарив постріл, і біль змусив мене випустити рушницю з руки. Правда, біль був невеликий, дарма що крові з невеликих ранок витекло чимало. Кілька шротин пробило шкіру. Дуже шкодую, що постраждала права рука, бо, через те що я нею більше роблю, ці невеличкі ранки не загояться швидко.

21 жовтня

Вчора ввечері й усю ніч було чути барум у Богатім. У нього били зрідка й одноманітно. Від Саула, який прийшов оце, я дізнався, що в Богатім був небіжчик, якого сьогодні ранком поховали. Я спитав, чи не приходив хтось із Богатім і не казав йому про це? Саул сказав, що ні; він тільки чув барум і через те знає, що вмерла людина, але хто саме, йому невідомо. Стежачи за вдарами барума, він зрозумів, що покійника вже поховали.

25 жовтня

Заночувавши в Бонгу, я дуже рано зібрався в дорогу до Мале. Сонце ще не сходило, і тільки небагато тубільців було вже на ногах і грілося біля вогнищ. Один з них надумав, що і йому треба йти в Мале, й запропонував рушити туди разом. Пішли. Ми рано прийшли в селище, де мене привели у велику буамбрамру й просили неодмінно лишитися ночувати. Один з тубільців прийшов до мене скаржитись на "тамо рус" (офіцерів або матросів корвета "Витязь"). Він пояснив, що хатина його була замкнута й зав'язана, але "тамо рус" відчинили двері, вдерлися в хатину й забрали його "окам"[47], і тепер у нього нема окаму, бо їх роблять тільки "тамо Рай-Мана". Він просив мене повернути окам або принаймні заплатити за нього. Другий також причепився, запевняючи, що "тамо рус" підняли його "не-нір" (кошик, щоб ловити рибу), вийняли рибу, а може, взяли й ненір або опустили його в недобре місце, бо після цього він ніде не міг його знайти. Третій заявив, що з його хатини "тамо рус" узяли дуже доброго списа.

Будучи певним, що це не вигадки, я зважив за справедливе задовольнити їхні скарги й обіцяв винагородити за речі, які взяли "тамо рус". Знаючи, що оками тубільці дуже цінять, я обіцяв дати за нього сокиру; за ненір я запропонував ножа, а за списа мені здалося достатнім дати три великих цвяхи. Всі ці речі вони можуть одержати в Гарагасі. Моя ухвала, якої вони, здається, ніяк не сподівалися, викликала величезне захоплення, і вони закричали: "Маклай – хороший, хороший чоловік!". Проте мене неабияк здивувало, що після чотирнадцяти місяців тубільці ще не забули всього, що сталося під час відвідин корвета "Витязь".

Два великі табіри з вареним аяном для мене й Калеу принесено й поставлено проти нас, і це стало за знак, щоб уся юрба навколо нас негайно розійшлася, лишивши нас самих. Коли ми поїли, всі повернулися назад, і деякі запропонували мені приготувати для мене кеу, та я відмовився.

Дарма що тубільці, які зібралися, бажали й далі проводити спільну розмову, я волів відпочити й, сказавши, що хочу спати, розтягнувся на барлі, звикнувши вже давно ні в чому не соромитися при цій публіці. Тубільці, бачачи, що я заплющив очі, розмовляли й далі пошепки. Багато розійшлося. Відпочивши понад годину, я прогулявся в ліс у супроводі десятка мовчазних тубільців. Помітив у лісі багато птахів, які не траплялися мені перше. Повернувшись у селище, я заявив, що бажаю мати кілька телумів і людських черепів. Мені принесли кілька обламаних дерев'яних фігур. Жодна нікуди не годилася, що дуже засмутило господарів. На ціпку мені принесли два людські черепи. Я спитав, де щелепи. Виявилось, як звичайно: "Марем арен". Коли я відмовився від черепів, тубільці кинули їх у кущі, кажучи: "Борле, дігор" (недобрий, сміття). Це був новий доказ того, як мало поважають тубільці черепи й кістки своїх родичів, зберігаючи тільки їхні щелепи.

Кілька молодих, папуасів, що сиділи насупроти мене, захопились оригінальною операцією, а саме: викручуванням собі волосинок з підборіддя, щік, губ та брів тонким, міцним, удвоє складеним шнуром. Вони тримали шнурки дуже близько до шкіри, причому волосинки вкручувалися в них обома шнурками і невеликим рухом руки висмикувалися з коренем. Незважаючи на неймовірний біль при цій операції, тубільці спокійно робили її далі протягом двох або трьох годин.

Кілька тубільців старанно їли, облизуючи собі пальці, солоний попіл зотлілого великого стовбура.

Дуже смішно було бачити, як досить великий хлопчик, понад три роки, з'ївши кілька шматків ямсу з табіру своєї матері, поруч якої він сидів, перемінив собі позу, поклавши голову на коліна матері, й, схопивши жирні, одвислі груди її (а вона годувала ще й другого), почав ссати. Мати спокійно їла далі, а син її, нассавшись молока, знову взявся за ямс. Увечері, крім вареного аяну та бананів, мені зварили достиглий плід панданусу; ця страва не має особливого смаку, і її їстівна частина невелика, але вона дуже запашна.

Я записав кілька слів діалекту Мале, що відрізняється від мови Бонгу. Придбав тут два черепи тіболя, але без нижньої щелепи, а також один – невеликого крокодила, якого тубільці нещодавно з'їли за одним заходом.

28 жовтня

Самотність дуже дивно впливає на Улсона. Я часом думаю, що його мозок розладнується: він цілими годинами щось мурмотить, раптом до чогось прислухається, потім знову заговорить. Нема чого мені гаяти час, даючи йому раду взятися за щось, бо він переконаний, що ми незабаром помремо, нас заб'ють або ще якимось чином загинемо. Єдине, чим він цікавився й що іноді робив, було готування страви; інколи ж він валявся цілий день, удаючи з себе хворого. Мені цей ледачий боягуз був бридкий, я майже не розмовляв з ним і не удостоював його навіть наказами; було досить з мого боку, що я терпів його присутність, годував і поїв його, коли з лінощів чи через хворобу він не хотів або не міг ворухнутися з місця.

Мені багато разів траплялося довго прислухатися: вдалині немовби чуються людські голоси. Слухаєш, слухаєш, звуки наближаються, і що ж виявляється? Виявляється, муха дзижчить (а може й не муха, бо я її не бачив, але дзижчить, утворюючи звуки, дуже подібні до людського голосу). Не тільки я й Улсон помилялися багато разів, але й самі тубільці бувають введені в оману.

30 жовтня

Дощ і знову дощ… Тече на стіл, на постіль і на книжки… Становище" моє тепер таке: харч вийшов, хіни залишилося обмаль, капсулів лишається близько сотні, тож ходити полювати щодня – нераціонально; беру по два капсулі щодня, але не завжди приношу два птахи. Багато препаратів доводиться викинути, а нових не можу зберігати, бо нема спирту; доношую останню пару черевиків. Пропасниця дуже виснажує. Як на те хатина руйнується і набирає дуже сумного вигляду.

2 листопада

Сьогодні вночі з тріском завалилася бічна веранда. Гадав, що завалиться вся хатина. Дощ ішов увесь день, тож лагодити веранду годі було й думати. Птахів не було чути.

3 листопада

Ранком приходив Туй, і, через те що йшла злива, я мусив прийняти його під піддашшям. Я помітив його на веранді біля самих дверей моєї кімнати, коло яких я сидів. Він прийшов просити мене припинити дощ, запевняючи, що люди Горенду й Бонгу зробили все, щоб заворожити дощ, але марно. Якщо Маклай це зробить, дощ неодмінно перестане. Туй просив довго, і я дізнався в нього про силу дрібних, але цікавих подробиць папуаського життя. Хоч я досить добре говорю діалектом Бонгу, та все ж мені треба ще кілька років, щоб справді обізнатися з мисленням та побутом цих людей. Протягом п'ятнадцяти місяців я жодного разу не був під час церемонії їхнього вінчання і не бачив ще багато, багато іншого.

4 листопада

Пішов по ямс рано-вранці, нічого не ївши, через ту просту причину, що в Гарагасі не було нічого їстівного. Тільки-но прийшов у селище, як усі жителі настирливо причепилися до мене, щоб я припинив дощ, бо він дуже шкодить їхнім плантаціям. Кожний приніс мені трохи харчу й не хотів нічого брати за нього, просячи дати їм ліки проти дощу. Бажаючи вивідати в них, як вони самі заворожують дощ, я запропонував зробити це при мені. Бугай показав мені, як вони це роблять, але додав, що тепер їхній "онім"[48] не допомагає. Тубільці певні, що я можу, але не хочу задовольнити їхнє прохання.

18 грудня

Я погодився на прохання тубільців і пішов на "ай" у Бонгу. Готування страв, жування кеу, разюча музика – все це відбувалося, як звичайно, і через те що я запізнився, то лишився ночувати в буамбрамрі Саула.

19 грудня

Хоч світло ранкової зорі вже проникло в буамбрамру, та я ще не вставав. Уночі мене часто будили музика й крики, що завжди супроводять тут "ай".

– Біа, біа! (вогонь, вогонь!) – почулося на деякому віддаленні від буамбрамри. Кілька тубільців увійшли дуже стурбовані й заявили, що біля Кар-Кару видно вогонь або дим від вогню.

– То що ж? Люди Кар-Кару палять унан, – сказав я, потягуючись, але все ще не встаючи.

– Ні, не в Кар-Карі видно дим, а з моря він виходить. Скажи, Маклаю, що це таке?

– Я подивлюсь, а потім скажу, – відповів я їм. Кілька чоловік прибігло, кричачи:

– Маклай, о Маклай! Корвета рус гена; біарам боро (Маклаю, о Маклаю, російський корвет іде; дим великий). – Ще не вірячи новині, я вдягнувся й пішов до моря. При першому ж погляді годі було сумніватися: дим належав великому пароплаву, мабуть військовому судну, корпуса якого не було ще видно, та можна було помітити, що судно вже наближається. В усякому разі мені треба було одразу піти до Гарагасі піднести прапора коло хатини, переодягнутись і рушити назустріч судну. Хоч би якої національності воно було, командир судна не відмовиться взяти мої листи, дати мені трохи провізії й перевезти хворого Улсона до ближчого порту, який відвідують європейські судна. Все це я обмірковував, сидячи на платформі піроги, яка везла мене з Бонгу в Гарагасі.

Улсон лежав на своєму ліжку і, як звичайно, охкав, та коли я сказав йому, шо мені треба прапор, бо наближається військове судно, я подумав, що ця людина зовсім збожеволіла.