Серед дикунів Нової Гвінеї - Сторінка 52

Ундель сказав мені, що Лако прогнав свою дружину, яка живе тепер в хатині Калеу; при цьому він голосно зареготав.

Проте такі випадки трапляються не часто; це тільки третій, про який я дізнався.

БУЛУ-РИБУТ

Січень 1877 року

Мої спостереження з антропології посуваються. Я розглядав волосся щойно народжених; вони не кучеряві. Досі я зміряв 102 голови чоловіків, 31 жінок та 14 – дітей. Розглядав також ноги, руки й нігті тубільців.

Лютий

Перебування в Айру та екскурсія на архіпелаг Задоволених людей і в селище Epeмпі. Через те що Каїн не знав дороги в Еремпі, ми заїхали на острів Сегу й забрали там двох людей як провідників. З бухти ми увійшли в річку Аюн-Монгун. Проїхавши невелику протоку її, ми опинилися в невеликому, майже круглому, оточеному лісом озерці, що зветься Моут-Монгун. Тут довелося лишити пірогу й піти вузькою стежкою, дуже незручною через масу ротангу, що пересікає її і чіпляється за одяг. Надзвичайно високий дикий бананник привернув до себе мою увагу; плоди йог" були маленькі, зелені, повні зернят. Їх не можна було їсти. Листя також проти інших видів дуже вузьке. Ми йшли далі на захід і десь через годину дісталися до селища Еремпі. Жителі його були дуже налякані моєю раптовою появою і, мабуть, моїм виглядом, бо вони, як сказав мені Каїн, не бачили ще білих.

Кілька протяжних ударів у барум скликали жителів селища, що працювали на плантаціях та в довколишніх селищах. (Люди Еремпі живуть у невеликих розкиданих у лісі хатинах, час від часу приходячи до головного селища).

Хатини в Еремпі були майже всі на палях, але люди зовнішністю нічим не відрізнялися від папуасів берега Маклая. Я зміряв кілька голів та записав, дещо з слів їхнього діалекту.

Хоч люди тут, як оповідають, людожери, але в своїх прикрасах вони не мають жодного людського зуба або кістки й ніколи не використовують їх як знаряддя. Каїн мені сказав, що-рештки кісток вони викидають у море. Тут я бачив щити іншої форми, ніж на островах Задоволених людей, – вони не круглі, а довгасті.

Повертаючись другого дня вранці додому, я здивовано почув дуже гучний голос, якого я не міг віднести ні до якої відомої мені тварини; в усякім разі можна було гадати, що тварина ця має бути неабиякого розміру. Я був дуже здивований, дізнавшись, що це був голос дорослого казуара. Каїн запевняв, що їх тут, у цьому лісі, особливо багато і що він часто чув їх.

Тривога людей Бонгу внаслідок булу-рибут коло моєї хатини. Мені якось не спалося, і я подумав, що добре було б послухати музику, яка завжди звільняє від усяких причепливих думок. Низка міркувань наштовхнула мене на думку про те, що, мандруючи по Малайському півострову, я не раз у селищах і навіть у лісі засинав під звуки своєрідної тягучої музики малайських булу-рибут.

Сподіваючись, що Сале зуміє їх зробити, я заснув, дуже задоволений з своєї ідеї. Дізнавшись другого дня, що Сале справді вміє робити булу-рибут, я наказав йому заходитися коло них і зробити мені чотири-п'ять штук різного розміру.

Поясню двома словами, що таке булу-рибут, принаймні та форма, якої вживають малайці Іохора та Яви. Вони складаються з стовбурів бамбука різного розміру (до шістдесяти футів і більше), внутрішні перетинки яких вилучено й у різних місцях на різному віддаленні одна від одної зроблено подовжні щілини, широкі та вуз-ькі. Такі бамбуки приладнують коло хатин і на деревах у селищі, а іноді й у лісі. Вітер, проходячи в щілини, робить вельми оригінальні звуки; через те, що отвори розміщено з різних боків бамбука, будь-який вітер приводить у дію ці оригінальні еолові арфи. Від того, яка завдовжки й завгрубшки стінка бамбука, в якій мірі сухий він та де саме приладнано булу-рибут (тобто чи він посередині дерева, чи на верхівці його) залежить характер звуків.

Днів за три Сале показав мені п'ять штук булу-рибут, які він зробив; два з них були понад сорок п'ять футів заввишки. За допомогою моїх людей я розподілив їх на верхівках дерев коло моєї хатини, приладнавши одного з них і на самій веранді мого дому. Через те що треба, як пояснив Сале, щоб булу-рибут стояв вертикально, нам^ коштувало великої праці прикріпити їх до дерева належним способом, тим більше що треба було прив'язати їх у багатьох місцях для того, щоб їх не здуло вітром. Я нетерпляче чекав вечора, щоб переконатися, чи поталанило Сале з його булу-рибут. Удень вітер був надто великий, тому шелест листя довколишнього лісу та шум прибою на рифі біля мису приглушували звуки малайської арфи. Клопоти й усяка робота протягом дня зовсім відтягнули мене від думки про бамбуки, і тільки коли я вже ліг і почав засинати, я почув якісь протяжні, меланхолійні звуки, а потім мене спантеличив різкий свист, який пролунав коло самого дому; свист цей повторився кілька разів. Деякі інші, що їх важко було визначити, звуки – чи то скиглення, чи то плач – чулися коло дому. Я почув голоси Сале й Меблі, які розмовляли про булу-рибут, і пригадав нашу ранкову роботу.

Протягом ночі мене двічі будив різкий свист на веранді; також виразно чулися й звуки інших бамбуків. Уся околиця, здавалось, ожила від цих звуків, що перегукувались, як різноголосі вартові на своїх чатах.

Другого дня ніхто з тубільців не прийшов до мене. А коли й наступний день минув без відвідин, я почав дивуватись і думати, що в Бонгу, мабуть, що-небудь скоїлося. Це зовсім суперечило звичкам тубільців, бо рідко минав день, щоб хтось із жителів довколишніх селищ не зайшов посидіти та побалакати зі мною або з моїми слугами. Через те я пішов у селище дізнатися, в чому річ. Я пішов перед заходом сонця, коли тубільці звичайно повертаються з роботи. Застав їх усіх, як того й слід було сподіватися, коли вони готували вечерю. Я підійшов до групи тубільців, які поквапилися звільнити мені місце на барлі.

– Чого це вчора й сьогодні не приходили в таль Маклай?

Тубільці опустили очі, кажучи:

– Ми боялися.

– Чого? – здивовано спитав я.

– Та тамо рус…

– Які тамо рус? Де? – допитувався я, спантеличений – Де ви їх бачили?

– Та ми їх не бачили, але чули.

– Та де ж? – здивувався я.

– Та біля таль Маклай. Ми чули їх учора й сьогодні вночі, їх там багато. Вони так голосно говорять.

Тут мені стало ясно, що булу-рибут коло моєї хатини спричинився до цього непорозуміння, і я мимоволі посміхнувся. Тубільці, які уважно стежили за виразом мого обличчя, подумали, мабуть, що я погоджуюся з ними, й засипали мене запитаннями:

"Коли прибули тамо рус? Як? Таж корвета нема? Чи прилетіли вони? Чи довго лишатимуться? Чи можна прийти подивитись на них?"

Усе це здалося мені до того смішним, що я зареготав. "Ніяких тамо рус у таль Маклай нема. Приходьте подивитесь самі", – сказав я і повернувся додому в супроводі половини селища, яка подалася шукати тамо рус і лишилася дуже спантеличена, не знайшовши нікого. Проте тубільці не були цілком певні, що тамо рус не з'являються, принаймні ночами, якимось способом, щоб радитись з Маклаєм, і дуже боялися приходити до мене, як тільки зайде сонце.

Звуки булу-рибут перший час будили мене, але потім, звикнувши до них, я хоч і прокидався, але враз знову ж засинав. І коли засинав, ця м'яка, тужлива музика під супровід шелесту дерев та плюскоту прибою заколисувала мене.

Квітень

Я сидів коло дому, милуючись вечірнім освітленням далеких гір та навколишнього лісу. Прийшов Саул-боро й сів біля мене, але довго нічого не говорив. Нарешті він зірвався й спитав: "Маклаю, скільки в тебе жінок, дітей, внуків і правнуків?" Я подивився на нього й мимоволі усміхнувся. Він говорив дуже серйозно й дивився на мене запитливо. "Де?" – спитав я. "Я не знаю, – відповів Саул. – У Росії, на місяці", – поправився він. "У мене ні жінок, ні дітей нема", – сказав я. Саул недовірливо засміявся. "Маклай не хоче говорити, – додав він. – Ну так скажи, чи пам'ятаєш ти, коли це дерево було дуже маленьке? – спитав він, показуючи на величезне дерево, яке росло неподалеку і якому було, мабуть, кілька сотень років. – Ти, може, посадив його?"

Подивившись на Саула й щось не довіряючи його серйозності, я забажав знати, чому він думає, що я такий старий? "Та ти ніколи не бігаєш, не хочеш танцювати, коли всі старі в нас танцюють; жінок тут не хочеш брати; сивих волосин на голові багато, а ти не хочеш, щоб їх тобі висмикнули". Цього вечора Саул пішов від мене дуже невдоволений тим, що Маклай нічого не хоче йому сказати.

Екскурсія на острови Білі-Білі, Ямбомбу та деякі острови архіпелагу Задоволених людей. З Білі-Білі я вирушив на острів Ямбомбу. Дорогою туди спинився коло острівця Урему, або Урембу, як інші його називають. Тут власноручно посадив у різних місцях на березі дванадцять кокосових пальм і наказав Каїнові пам'ятати, що тут посадив їх Маклай, додавши, що наступного мого приїзду я збудую собі дім замість Айру в Урембу. На цьому острівці ніхто ніколи не жив; тільки вечорами сюди злітається, як на Білі-Білі, сила голубів, які лишаються тут до наступного ранку, коли вони знову масами летять у ліси. Через це Каїн часто називає Урему Мулікі-амб (дім голубів). "Мулікі" означає діалектом Білі-Білі голуб, а "амб" – дім.

На материку, проти острова Урему, в море впадає річка Іо-Гуму, досить величенька. Невелике селище лежить у верхів'ї її. Урему і Ямбомба захищають невелику гавань, яка може бути Досить зручна для невеликих суден.

В Ямбомбі мене привітно прийняли. Всі, здавалося, були раді моєму приїзду. Бірамор провів мене в свій "дарем" (що означає діалектом Ямбомби – буамбрамра). Бачив у нього сокиру, держак якої був зразком папуаського різьблення. Це був перший єдиний екземпляр, який я бачив на березі Маклая. Помітив також просвердлений плоский, круглий камінь, що висів на шнурку. На мої запитання: "Відкіля, хто зробив?" – тубільці відповідали: "З моря", "Не знаємо", "Це зробили не люди". Однак знайшовся один, який пояснив, що "наме-наме" (давно-давно) людям Ямбомби привезли цей камінь з острова Карагу, який дуже далеко від Ямбомби, що тепер люди Ямбомби не тільки не їздять туди, але навіть не знають, де він. Люди Ямбомби не знали, для чого були ці камені. А цей камінь був не що інше, як кам'яний наконечник палиці; такі палиці вживають на південному березі Нової Гвінеї, а також на деяких островах.