Сестра Керрі - Сторінка 51

Бродвей хизується втіхами

Нью-Йорк і нові умови життя мали певний вплив не тільки на Герствуда, а й на Керрі. З спокійним серцем прийняла вона все, уготоване їй долею. Хоч як вона осудила Нью-Йорк з першого погляду, нове місто незабаром захопило її. Прозоре повітря, жвавий вуличний рух, а надто відчутна байдужість людей вражали її. Їй ще ніколи не доводилося бачити таких маленьких кімнаток, як в її квартирі, проте вона скоро полюбила їх. Новісінька обстава виглядала прегарно. Буфет, на якому Герствуд сам усе розставив, так і виблискував. Кожна з кімнат була обставлена як належить, а у вітальні стояло фортепіано, бо Керрі забаглося вчитися грати. Вона мала служницю і дуже хутко навчилась господарювати. Уперше в житті вона почувала себе влаштованою і, в її розумінні, виправданою в очах суспільства. На душі в неї було легко і безхмарно. Довгий час її думки були зайняті особливостями нью-йоркських помешкань. Її вражало те, що тут десять родин живуть в одному будинку і ніхто нікого не знає, ніхто ніким не цікавиться. Її захоплювали гудки сотень суден у порту, це протягле, гучне ревіння поромів і пароплавів у затоці з настанням туману. Уже те, що ці звуки долітали з моря, робило їх незвичайними. Вона часто задивлялася на смужку вод Гуздону, видну з її західних вікон, на будівництво величезного міста, що кипіло навкруги. Тут було про що замислитись; нових, свіжих вражень вистачило б на цілий рік.

До того ж Герствуд палко любив її, і це теж займало її уяву. Незважаючи на всі свої турботи, він ніколи не ділився ними з Керрі. Він тримався із звичною гідністю, мирився з новим становищем і тішився своєю Керрі, її новими нахилами й успіхами. Щовечора він поспішав, щоб не спізнитись на обід, і маленька чепурна їдальня зустрічала ного затишком. Від мініатюрності вона тільки вигравала і була справді, як повна чаша. На столі, накритому білою скатертиною і заставленому гарним посудом, сяяв канделябр з чотирма ріжками, затемненими кожний окремим червоним дашком. З допомогою служниці Керрі щастило впоратися з біфштексами й котлетами, в усьому іншому їй ставали у великій пригоді консервовані продукти. Керрі навчилася пекти і скоро вже могла подавати на стіл пухке й смачне печиво власного виробу.

Так минув другий місяць, за ним третій і четвертий. Прийшла зима, а з нею відчуття, що найкраще сидіти вдома і нікуди не виходити, отже, про відвідування театрів майже не було розмов. Герствуд докладав усіх зусиль до того, щоб оплачувати домашні витрати, не даючи взнаки свого невдоволення. Він казав, що весь час укладає в діло додаткові суми, щоб мати більші бариші в майбутньому. Сам він задовольнявся дуже скромним гардеробом і дуже рідко пропонував Керрі щось придбати. Так минула перша зима.

На другий рік торгівля в керованому Герствудом барі трохи пожвавилася, і він тепер щомісяця одержував сподівані сто п'ятдесят доларів. На жаль, Керрі доти уже встигла зробити певні висновки, а Герствуд завів деяких знайомих.

Вдача у Керрі була швидше пасивна і сприйнятлива, ніж активна і наступальна, а тому вона мирилась із життям, яке здавалось їй загалом цілком пристойним. Вони зрідка ходили вдвох у театр, влітку виїжджали часом на узбережжя океану, в різні місця Нью-Йорка, однак ще не мали знайомих. У стосунках з нею Герствуд, природно, втратив давню підкреслену вишуканість манер і тримався просто і щиро. Непорозумінь між ними не виникало, не було й помітних розходжень у поглядах. Не маючи вільних грошей, не буваючи ні в кого, він не давав їй підстав ні до ревнощів, ні взагалі до незадоволення. Керрі тішило його завзяття в справах, і вона не зважала на брак розваг, якими було наповнене її життя в Чікаго. Нью-Йорк загалом та її квартира задовольняли її.

Проте в міру пожвавлення в барі Герствуд, як уже згадано, почав заводити знайомих. Він почав також витрачати більше грошей на одяг. Він переконував себе, що дуже дорожить сімейним життям, проте міг часом не прийти додому на обід. Коли це трапилося вперше, він повідомив Керрі через посланця, що затримається. Керрі пообідала сама, щиро бажаючи, щоб це більше не повторилось. Удруге він теж попередив її, але вже в останню хвилину. Утретє він зовсім забув це зробити і виправдався лише тоді, коли повернувся. Щоправда, між цими випадками минули цілі місяці.

— Де ти був, Джордже? — спитала Керрі, коли він уперше не прийшов.

— Я був зайнятий у барі,— відповів він невимушено. — Треба було упорядкувати деякі рахунки,

— Яка шкода, що ти не міг прийти, — промовила вона ласкаво. — А я приготувала такий чудовий обід!

Удруге в нього було готове таке ж пояснення, але коли де трапилось утретє, Керрі сприйняла те вже трохи не так спокійно.

— Я ніяк не міг прийти, — виправдовувався Герствуд, повернувшись пізно ввечері,— я був дуже зайнятий.

— Невже ж ти не міг мене повідомити? — спитала Керрі.

— Я хотів, — сказав він, — та, знаєш, потім якось зовсім забув і згадав, коли однаково було вже пізно.

— А в мене був такий смачний обід! — промовила Керрі.

Склалося так, що Герствуд, спостерігаючи Керрі, вирішив, що вона належить до тих жінок, для яких свій дім — це все. Проживши з нею рік, він був переконаний, що вона знайшла сенс життя в сімейних клопотах і обов'язках. Він прийшов до цього дивного висновку, незважаючи на те, що бачив її на сцені в Чікаго і що весь цей рік їй мимохіть доводилось обмежуватися домашнім господарством і його товариством через ті умови, які він сам створив для неї, і що весь цей час вона була позбавлена друзів і будь-якого іншого товариства. І він радів, що в нього дружина, яку задовольняє таке існування. Уявивши, що вона цілком задоволена, він, природно, вважав себе зобов'язаним давати їй лише те, що могло забезпечити; їй таке існування. І він дбав про меблі та оздоблення квартири, про їжу і найнеобхідніший одяг. Все рідше думав він про те, щоб розважити її, щоб дати їй доступ до блискучих і пишних втіх великого міста. Його самого цей світ дуже приваблював, але він вважав, що їй було б нецікаво супроводити його. Він якось пішов сам у театр. Іншим разом він приєднався до вечірньої партії в покер, затіяної його новими друзями. Завелися грошенята, і він почав відчувати, що в нього знов відростають крила, — хоча, звичайно, це було зовсім не те, що колись у Чікаго. До того ж він і далі уникав тих місць розваг, де міг би зустрітися з людьми, з якими раніше був знайомий.

А Керрі тим часом почала інстинктивно вгадувати це все. Правда, її не дуже турбувала поведінка Герствуда. Не почуваючи до нього палкої любові, вона не могла й страждати дуже від ревнощів. Власне, вона не ревнувала зовсім. Герствуд радів з сумирності Керрі, в той час як йому слід було замислитись. Якщо він не приходив вчасно додому, це зовсім не здавалося їй чимсь жахливим. Вона розуміла, що його, як і кожного чоловіка, завжди може спокусити щось — люди, з якими захочеться побалакати, порадитись, зайти кудись. Вона нічого не мала проти того, щоб він по-своєму розважався, але не погоджувалася з тим, щоб він занедбував її. Проте вона ще не дратувалася, тільки відзначала, що Герствуд дещо змінився.

На другий рік їх життя на Сімдесят восьмій вулиці квартира поряд з їхньою звільнилась, і там оселилася дуже вродлива молода жінка зі своїм чоловіком. Згодом Керрі познайомилася з ними. Приводом до знайомства послужило розташування квартир: з кожної окремі двері виходили до спільного підсобного ліфта. Цей корисний пристрій служив для подачі нагору палива, продуктів тощо і для спускання вниз кухонних покидьків і всякого іншого сміття.

Якщо пожильці обох квартир одночасно виходили на свисток швейцара зі своїх дверей, вони неминуче зустрічалися. Якось уранці Керрі вийшла взяти газету і побачила нову сусідку, чорняву вродливу жінку років двадцяти трьох, яка, очевидно, вийшла за тим же. Вона була в пеньюарі, накинутому просто на нічну сорочку, зі скуйовдженим волоссям, але виглядала такою гарненькою і симпатичною, що відразу сподобалась Керрі. Сусідка тільки осміхнулась зніяковіло, але цього було досить, щоб Керрі захотілось познайомитися з нею; таке ж бажання виникло і в чорнявої красуні, якій дуже припало до серця наївне личко Керрі.

— Яка гарна жінка оселилася поруч з нами, — сказала Керрі Герствудові за сніданком.

— А хто вони такі? — спитав Герствуд.

— Не знаю, — відповіла Керрі.— Прізвище на табличці — Венс. І хтось там у них чудово грає. Мабуть, вона.

— Ну, в такому місті ніколи не можна знати, що за люди живуть поруч, — мовив Герствуд, висловлюючи звичайне в Нью-Йорку ставлення до сусідів.

— Подумати лишень, — додала Керрі,— що я прожила в цьому будинку більше року і не знаю ні душі, хоч крім нас тут живе ще дев'ять сімей! А ці люди переїхали сюди більше місяця тому, і я до сьогодні нікого з них не бачила.

— Тим краще, — сказав Герствуд. — Хіба знаєш, на кого наскочиш? Часом трапляються дуже неприємні люди.

— Авжеж, — поспішила згодитись Керрі.

Вони заговорили про інше, і Керрі більше не згадувала про сусідів, поки не зустрілася з місіс Венс через два дні, ідучи до крамниці по харчі. Сусідка пізнала її і кивнула головою, а Керрі у відповідь привітно всміхнулась. Так між ними зав'язалося знайомство. Бо якби вони не показали, що пізнали одна одну, то й не подружилися б згодом.

Після цього Керрі не бачила місіс Венс кілька тижнів, але чула звуки фортеп'яно, що долинали з сусідньої квартири крізь тонку стіну, яка розділяла їхні вітальні. їй подобався вибір виконуваних творів, переважно життєрадісних, і блискуче виконання. Сама вона грала тільки посередньо, і гра місіс Венс при її різноманітному репертуарі здавалась Керрі просто віртуозною. Усе, що їй досі довелось побачити і почути, — хоч це й були уривчасті й туманні відомості,— свідчило, що ці сусіди люди витончені і з достатком. І Керрі готова була при першій нагоді спізнатись ближче і навіть сприязнитися з ними.

Одного разу в квартирі Керрі задзвонив дзвоник, і служниця, що була в кухні, натиснула гудзика, який автоматично відчиняв спільні вхідні двері внизу. Керрі вийшла і стояла на дверях своєї квартири, на третьому поверсі, чекаючи відвідувача, але з'явилась місіс Венс.

— Пробачте, що я вас потурбувала, — сказала вона. — Я виходила з дому і забула ключа од вхідних дверей, і тому дозволила собі подзвонити до вас.

Інші мешканці будинку робили те ж саме, коли забували свої ключі, але вони ніколи не вважали за потрібне перепрошувати.

— Будь ласка, — промовила Керрі,— я дуже рада, що стала вам у пригоді.