Севастополь у травні - Сторінка 6

Спалахкувала блискавка на темному далекому обрії, вартовий з бастіону гукав: "Гарма-ата!", і ядро, дзижчачи над ротою, зривало землю й підкидало каміння.

"Чорт побери! як вони повільно йдуть,— думав Праскухін, безперестанку оглядаючись назад, ступаючи біля Михайлова,— справді, краще побіжу вперед, я ж уже передав наказ... А втім, ні, бо ж ця тварюка може розказувати потім, що я боягуз, майже так само, як я вчора про нього розказував. Що буде, те й буде — піду поруч".

"І чого він іде зі мною,— думав, з свого боку, Михайлов,— скільки я не помічав, він завжди приносить нещастя; ось вона ще летить прямо сюди, здається".

Пройшовши кількасот кроків, вони зіткнулися з Калугіним, який, бадьоро побризкуючи шаблею, йшов до ложементів з тим, щоб, за наказом генерала, довідатись, як посунулися там роботи. Але, зустрівши Михайлова, він подумав, що, як мати йому самому під цим страшним вогнем іти туди, чого й не було йому наказано, він може розпитати все докладно в офіцера, який був там. І справді, Михайлов докладно

розповів про роботи, хоч під час розповіді й немало потішив Калутіна, який, здавалося, ніякої уваги не звертав на постріли,— тим, що за кожним снарядом, який іноді падав і надто далеко, присідав, нагинав голову та все запевняв, що "це прямо сюди".

— Дивіться, капітане, це прямо сюди,— мовив, жартуючи, Калугін і штовхаючи Праскухіна. Пройшовши ще трохи з ними, він повернув у траншею, що вела до бліндажа. "Не можна сказати, щоб він був дуя?е хоробрий, цей капітан",— подумав він, входячи в двері бліндажа.

— Ну, що новенького? — спитав офіцер, що, вечеряючи, сам сидів у кімнаті.

— Та нічого, здається, що вже більше бою не буде.

— Як не буде? навпаки, генерал оце знову пішов на вишку. Іще полк прийшов. Та ось вона, чуєте? знов почалася рушнична. Ви не йдіть. Чого вам? — додав офіцер, помітивши рух, який зробив Калугін.

"А мені, по-справжньому, неодмінно треба там бути,— подумав Калугін,— та я ж і так сьогодні часто наражався на небезпеку. Сподіваюся, що я потрібний не для самої лиш chair а сапоп" '.

— І справді, я їх краще тут почекаю,— сказав

він.

Дійсно, хвилин через двадцять генерал повернувся разом з офіцерами, що були при ньому; серед них був і юнкер барон Пест, але Праскухіна не було. Ложементи було відбито й захоплено нами.

Діставши докладні відомості про бій, Калугін разом з Пестом вийшов з бліндажа.

❖

1 гарматне м'ясо (франц.).

11

— У тебе шинеля в крові: невже ти бився врукопашну? — спитав його Калугін.

— Ох, брате, жахливо! можеш собі уявити...— І Пест почав розказувати, як він вів свою роту, як ротного командира було вбито, як він заколов француза і що, якби не він, то нічого б не було і т. д.

Основи цієї розповіді, що ротного командира було вбито і що Пест убив француза, були правдиві; але, переказуючи подробиці, юнкер вигадував і хвастав.

Хвастав він мимоволі, бо під час усього бою перебував у якомусь тумані й забутті до такої міри, що все, що трапилось, здавалося йому таким, що трапилося десь, колись і з кимось, дуже природно, він намагався відтворити ті подробиці з вигідного для себе боку. Але ось як це було насправді.

Батальйон, до якого прикомандирований був юнкер для вилазки, годин зо дві під вогнем стояв біля якоїсь стінки; потім батальйонний командир попереду сказав щось, ротні командири заворушилися, батальйон рушив, вийшов з-за бруствера і, пройшовши кроків сто, спинився, вишикувавшись у ротні колони. Пестові сказали, щоб він став на правому фланзі другої роти.

Зовсім не усвідомлюючи, де і чого він був, юнкер став на місце і, з мимоволі стриманим диханням і холодним дрожем, що пробігав по спині, безтямно дивився вперед у темну далечінь, дожидаючи чогось страшного. Йому, зрештою, не так страшно було, бо стрільби не було, як дико, дивно було подумати, що він був поза фортецею, в полі. Знову батальйонний командир спереду сказав щось. Знову пошепки заговорили офіцери, передаючи накази, і чорна стіна першої роти враз опустилася. Наказане було лягти.

"

Друга рота лягла теж, і Пест, лягаючи, наколовся рукою на якусь колючку. Не ліг тільки сам командир другої роти, його невисока постать, з вийнятою шпагою, якою він вимахував, не перестаючи говорити, рухалася перед ротою.

— Хлопці! дивись, молодцями в мене! З рушниць не палити, а багнетами їх, бестій. Коли я крикну "ура!" — за мною і не відставати... Дружніше, головне діло... покажемо себе, не дамо собі в кашу наплювати, га, хлопці? За царя, за батюшку,— говорив він, пересипаючи свої слова лайками і страшенно вимахуючи руками.

— Як прізвище нашого ротного командира? — спитав Пест у юнкера, що лежав поруч нього.— Який він хоробрий!

— Атож, як у бій, завжди — як чіп, — відповів юнкер,— Лисинковський його прізвище.

У цей час перед самою ротою вмить спалахнуло полум'я, розлігся жахливий тріск, оглушив усю роту, і високо в повітрі зашурхотіли камінці та осколки (принаймні секунд через п'ятдесят один камінець упав згори й відбив ногу солдатові). То була бомба з елеваційного станка ', і те, що вона влучила в ногу, свідчило, що французи помітили колону.

— Бомбами пускати! сучий сину... Дай тільки добратися, тоді спробуєш багнета тригранного російського, проклятий! — заговорив ротний командир так голосно, що батальйонний командир мусив наказати йому мовчати й не галасувати так багато.

Слідом за цим перша рота встала, за нею друга — наказано було взяти рушниці напереваги, і батальйон пішов уперед. Песта охопив такий страх, що він зовсім не пам'ятав, чи довго? куди? і хто, нащо? Він ішов, як п'яний. Але раптом з усіх боків заблищали мільйони вогнів, засвистіло, затріщало щось; він закричав і побіг кудись, бо всі бігли і всі кричали. Потім він спіткнувся і впав на щось — то був ротний командир (якого було поранено попереду роти і, вважаючи юнкера за француза, схопив його за ногу). Потім, коли він вирвав ногу й підвівся, на нього в темряві спиною налетів якийсь чоловік і мало знову не збив з ніг, другий чоловік кричав: "Коли його! чого дивишся?" Хтось узяв руїнницю і віткнув багнет у щось м'яке. "Ah! Dieu!" 2 — закричав хтось страшним, пронизливим голосом, і тепер тільки Пест зрозумів, що він заколов француза.

Холодний піт виступив у нього по всьому тілу, він затрусився, як у пропасниці, і кинув рушницю. Та це тривало тільки одну мить; йому відразу ж спало в

О

1 Елеваційний станок — гарматний станок, пристосований для стрільби під великими кутами підвищення.

2 О господи! (Франц.) голову, що він герой. Він схопив рушницю і разом з юрбою, горланячи "ура", побіг геть від убитого француза, з якого зразу я; солдат став стягати чоботи. Пробігши кроків з двадцять, він прибіг у траншею. Там були наші та батальйонний командир.

— А я заколов одного! — сказав він батальйонному командирові.

— Браво, бароне..............

12

— А знаєш, Праскухіна вбито,— мовив Пест, проводячи Калугіна, який ішов додому.

— Не може бути!

— Чому ж, я сам його бачив.

— Прощавай, усе-таки мені треба швидше.

"Я ДУЯЇЄ радий,— думав Калугін, повертаючись додому,— вперше на моє чергування щастя. Чудесний бій, я — живий і цілий, подання будуть прекрасні, і неодмінно ж золота шабля. Та, зрештою, я й гідний її".

Доповівши генералові все, що треба було, він прийшов у свою кімнату, де, вже давно повернувшись і чекаючи його, сидів князь Гальцин, читаючи "Splendeur et misères des courtisanes" яку знайшов на столі в Калугіна.

О

1 Одна з тих любих книшок, яких розвелося така сила останнім часом і які набули особливої популярності чомусь серед нашої молоді. (Прим. Л. М. Толстого). Мовиться про роман Бальзака "Розкоші та злидні куртизанок".— Ред.

З дивною насолодою Калугін відчув себе вдома, поза небезпекою, і, надівши нічну сорочку, лежачи в постелі, трохи опісля розповів Гальцину подробиці бою, переказуючи їх надто природно,— з того погляду, з якого ці подробиці доводили, що він, Калугін, дуже розумний і хоробрий офіцер, на що, мені здається, зайвим було б патякати, бо всі це знали й не мали ніякого права й приводу сумніватися, окрім хіба що покійника ротмістра Праскухіна, який, хоч, бувало, вважав за щастя ходити під руку з Калугіним, учора тільки по секрету розказував одному приятелеві, що Калугін дуже хороший чоловік, але, між нами кажучи, страшенно не любить ходити на бастіони.

Тільки що Праскухін, ідучи поруч Михайлова, розійшовся з Калугіним і, підходячи до менш небезпечного місця, починав уже оживати трохи, як він побачив блискавку, що креснула позад нього, почув крик вартового: "Маркела!" — і слова одного з солдатів, що йшли позаду: "Якраз на батальйон прилетить!"

Михайлов озирпувся: світляна цятка бомби, здавалося, спинилась на своєму зеніті — в тому положенні, коли ніяк не можна визначити її напрямку. Але це тривало тільки мить: бомба дедалі швидше, дедалі ближче, так що вже видно було іскри трубки й чути фатальне посвистування, опускалася прямо в середину батальйону.

— Лягай! — крикнув чийсь зляканий голос.

Михайлов упав на живіт. Праскухін мимоволі зігнувся до самої землі й зажмурився; він чув тільки, як бомба десь дуже близько гупнула на тверду землю. Минула секунда, що видалася за годину,— бомби не рвало. Праскухін злякався, чи не даремно він сполохався,— може, бомба впала далеко і йому тільки здавалося, що трубка шипить отут. Він розплющив очі

і з самолюбним вдоволенням побачив, що Михайлов, якому він винен дванадцять з половиною карбованців, набагато нижче і біля самих ніг його, нерухомо, притиснувшись до нього, лежав на животі. Але враз очі його на мить зустрілися з світляною трубкою бомби, що крутилася за аршин від нього.

Жах — холодний жах, який виключав усі інші думки й почуття, охопив усю істоту його; він затулив обличчя руками і впав на коліна.

Минула ще секунда — секунда, за яку цілий світ почуттів, думок, надій, спогадів промайнув у його уяві.

"Кого вб'є — мене чи Михайлова? Чи обох разом? А коли мене, то куди? в голову, тоді всьому кінець; а якщо в ногу, то відріжуть, і я попрошу, щоб неодмінно з хлороформом,— і я можу ще живий зостатися. А може, самого Михайлова вб'є, тоді я розказуватиму, як ми поряд ішли, і його вбило і мене кров'ю забризкало. Ні, до мене ближче — мене".

І він згадав про дванадцять карбованців, які був винен Михайлову, згадав ще про один борг у.Петербурзі, який давно треба було заплатити; циганський мотив, що він його співав увечері, спав йому в голову; жінка, яку він кохав, з'явилася йому в уяві, в очіпку, з ліловими стрічками; чоловік, який образив його п'ять років тому і якому він не віддячив за образу, згадався йому, хоч разом, нероздільно з цими й тисячами інших спогадів, почуття теперішнього — чекання смерті й жаху — ні на мить не покидало його.