Севастопольські оповідання - Сторінка 19

В глибині бліндажа почулися голоси: "Старий ротний приїхав, що поранений був, Козельцов, Михайло Семенович", і т. п.; дехто навіть підсунувся до нього, барабанщик привітався.

— Здрастуй, Обанчук! — сказав Козельцов.— Цілий? — Здорові були, хлопці! — сказав він потім, підвищуючи голос.

— Здравія бажаєм! — загуло в бліндажі.

— Як живете, хлопці?

— Погано, ваше благородіє: замучує француз,— отак дурно б'є з-за шанців, та й годі, а в поле не виходить.

— А може, на моє щастя, бог дасть, і вийде в поле, хлопці! — сказав Козельцов.— Уже мені з вами не вперше: знов поб'ємо.

— Раді старатись, ваше благородіє! — сказало кілька голосів.

— Що ж, вони справді сміливі, їх благородіє І страх які сміливі! — мовив барабанщик неголосно,

але так, що чути було, звертаючись до другого солдата, начебто виправдуючись перед ним за слова І ротного командира й переконуючи його, що в них нічого нема чванливого й неправдоподібного.

Від солдатиків Козельцов перейшов у оборонну казарму, до товаришів-офіцерів.

17

У великій кімнаті казарми було тьма люду: морські, артилерійські й піхотні офіцери. Одні спали, другі розмовляли, сидячи на якомусь ящику й лафеті фортечної гармати; треті, утворюючи найбільшу за складом і найгаласливішу групу, сиділи на підлозі, на дпох розстелених бурках, пили портер і грали в карти.

— А! Козельцов, Козельцов! добре, що приїхав, молодець!.. Як рана? — почулося з усіх боків. І тут видно було, що його люблять і раді з його приїзду.

Потиснувши руки знайомим, Козельцов приєднався до гамірної групи, що склалася з кількох офіцерів, які грали в карти. Між ними були теж його знайомі. Вродливий, худорлявий брюнет, з довгим, сухим носом і великими вусами, що продовжувались від щік, банкував білими сухими пальцями, на одному з яких був великий золотий перстень з гербом. Він метав прямо й неакуратно, видимо чимось схвильований і тільки бажаючи здаватися недбалим. Біля нього, з правої руки, лежав, спершись на лікоть, сивий майор, уже добре напідпитку, і з афектацією байдужності понтував на полтинику і зразу ж розплачувався. З лівої руки навпочіпки сидів червоний, з пітним обличчям офіцерик, вимушено усміхався й жартував, коли били його карти; він ворушив безперестанку одною рукою в порожній кишені шаровар і грав великою маркою, але, очевидно, вже не на чисті, що саме й дратувало вродливого брюнета. По кімнаті, тримаючи в руках велику пачку асигнацій, ходив лисий, з величезним злим ротом, худий і блідий безвусий офіцер і все ставив ва-банк готові гроші й вигравав.

Козельцов випив горілки й підсів до гравців.

— Ану понтирніть, Михаиле Семеновичу! — сказав йому банківник.— Силу грошей, надійсь, привезли.

— Де в мене грошам узятися! Навпаки, останні в місті розтринькав.

— Як же! нагріли, певне, кого-небудь у Сімферополі.

— Справді, мало,— сказав Козельцов, але, видимо не бажаючи, щоб йому вірили, розстебнувся й узяв до рук старі карти.

— Спробувати хіба: чого на світі не буває! і комар, бува, що, знаєте, які штуки витинає. Випити тільки треба для сміливості.

І невдовзі, випивши ще три чарки горілки та кілька склянок портеру, він був уже цілком у настрої всього товариства, тобто в тумані й забутті про дійсність, і програвав останні три карбованці.

За маленьким спітнілим офіцером було записано сто п'ятдесят карбованців.

— Ні, не щастить,— сказав він, недбало готуючи нову карту.

— Потрудіться прислати,— сказав йому банків-ник, на хвилинку перестаючи метати й поглядаючи на нього.

— Дозвольте завтра прислати,— відповів пітний офіцер, встаючи і ще більше перебираючи рукою в порожній кишені.

— Гм! — промимрив банківник і, злісно швиргаючи направо, наліво, докидав талію '.— Одначе так не можна,— сказав він, поклавши карти,— я бастую. Так не можна, Захаре Івановичу,— додав він,— ми грали на чисті, а не на запис.

— Що ж, хіба ви сумніваєтеся в мені? Дивно, справді!

— В кого накажете взяти? — пробурмотів майор, що дуже сп'янів на цей час і виграв десь карбованців з вісім.— Я прислав уже понад двадцять карбованців, а виграв — нічого не одержую.

— Де ж і я візьму заплатити,— сказав банківник,— коли на столі грошей нема?

— Я знати не хочу! — закричав майор, підводячись.— Я граю з вами, з чесними людьми, а не з ними.

Пітний офіцер раптом розпалився:

— Я кажу, що заплачу завтра; як же ви смієте мені грубіянити?

— Я кажу, що хочу! Так чесні люди не роблять, ось що! — кричав майор.

— Та годі, Федоре Федоровичу! — заговорили всі, стримуючи майора.— Облиште!

Але майор, здавалося, тільки й чекав того, аби його просили заспокоїтись, для того, щоб розлюти-

❖

1 Талія — ходж, поки банківник не здасть усієї колоди карт.

тися остаточно. Він раптом схопився й, хитаючись, попрямував до пітного офіцера.

— Я грубіяню? Хто старший за вас, двадцять років своєму цареві служить,— грубіяню? Ах ти, хлопчисько! — раптом запищав він, дедалі більше захоплюючись звуками свого голосу.— Падлюка!

Але спустимо швидше завісу над цією глибоко-сумною сценою. Завтра, сьогодні ж, може, кожен з цих людей весело й гордо піде назустріч смерті і вмре твердо й спокійно; але одна втіха життя в тих умовах, що жахають найхолоднішу уяву, в умовах відсутності всього людського і безнадійності виходу з них, одна утіха є забуття, знищення свідомості. На дні душі в кожного лежить та благородна іскра, яка зробить з нього героя; але іскра та стомлюється горіти яскраво,— настане фатальна хвилина, вона спалахне полум'ям і освітить великі діла.

18

На другий день бомбардування тривало з тією самою силою. Годині об одинадцятій ранку Володя Козельцов сидів у гурті батарейних офіцерів і, вже встигши звикнути до них, придивлявся до нових облич, спостерігав, розпитував і розповідав. Скромна, з деякими претензіями на науковість, розмова артилерійських офіцерів викликала в нього пошану й подобалась йому. А соромлива, невинна і гарна зовнішність Володі схиляла до нього офіцерів. Старший офіцер у батареї, капітан, невисокий рудуватий чоловік, з чубком і гладенькими височками, вихований на старих артилерійських легендах, дамський кавалер і нібито вчений, розпитував Володю про знання його в артилерії, про нові винаходи, ласкаво кепкував з його молодості й гарненького личка і взагалі поводився з ним, як батько з сином, що дуже приємно було Володі. Підпоручик Дяденко, молодий офіцер, що говорив з хохлацькою вимовою, в обідрати шинелі і з розкошланим волоссям, хоч і говорив дуже голосно й безперестанку ловив нагоду про що-небудь я^овчно посперечатись і мав різкі рухи, все-таки подобався Володі, який під цією грубою зовнішністю не міг не бачити в ньому дуже хорошої і надзвичайно доброї людини. Дяденко пропонував безперестанку Володі свої послуги й доводив йому, що всі гармати в Севастополі поставлено не за правилами. Тільки поручик Черновицький, з високо піднятими бровами, хоч і був найчемніший за всіх і одягнений в сюртук, досить чистий, хоч і не новий, але старанно позалатуваний, і показував золотий ланцюжок на атласній жилетці, не подобався Володі. Він усе розпитував його, що робить цар та військовий міністр, і розповідав йому з ненатуральним .захопленням про подвиги хоробрості, вчинені в Севастополі, шкодував за тим, як мало стрічаєш патріотизму і які робляться нерозсудливі розпорядження і т. д., взагалі виявляв багато знання, розуму й благородних почуттів; але чомусь усе це здавалося Володі завченим і неприродним. Головне, він помічав, що інші офіцери майже не розмовляли з Чериовицькнм. Юнкер Вланг, якого він розбудив учора, теж був тут. Він нічого не говорив, але, скромно сидячи в куточку, сміявся, коли було щось смішне, згадував, коли забували щось, подавав горілку й робив цигарки для всіх офіцерів. Чи скромні, чемні манери Володі, який поводився з ним гак само, як з офіцером, і не помикав ним, як хлопчиком, чи приємна зовнішність прнчарували Влангу, як називали його солдати, відмінюючи чомусь у жіночому роді його прізвище, тільки він не зводив своїх добрих, великих дурних очей з обличчя нового офіцера, вгадував наперед й упереджував усі його бажання і весь час перебував у якомусь любовному екстазі, який, звичайно, помітили і взяли на глум офіцери.

Перед обідом змінився штабс-капітан з бастіону й приєднався до їх товариства. Штабс-капітан Краут був білявий, вродливий жвавий офіцер, з великими рудими вусами й бакенбардами; він говорив російською мовою чудово, але занадто правильно й гарно, як на росіянина. В службі і в житті він був такий

самий, як і в мові: він служив прекрасно, був чудовий товариш, найпевніша людина в грошових стосунках; але просто як людина, саме тому, що все це було занадто добре,— чогось у ньому не вистачало. Як усі російські німці, з дивної протилежності ідеальним німецьким німцям, він був практичний до вищої міри.

— Ось він, наш герой з'являється! — сказав капітан саме тоді, як Краут, розмахуючи руками й побризкуючи шпорами, весело входив у кімнату.— Чого хочете, Фрідріху Християновичу: чаю чи горілки?

— Я вже наказав собі чайку поставити,— відповів він,— а горілочки поки що хильнути можна для втіхи душі. Дуже приємно познайомитися; прошу нас любити й поважати,— сказав він Володі, який, уставши, вклонився йому,— штабс-капітан Краут. Мені на бастіоні фейєрверкер 1 казав, що ви прибули ще вчора.

— Дуже вам вдячний за вашу постіль: я ночував на ній.

— Чи спокійно вам тільки було? там одна ніжка зламана; та все нема кому полагодити — в стані ж облоги,— її підкладати треба.

— Ну що, щасливо відчергували? — спитав Дя-денко.

— Та нічого, тільки Скворцову влетіло, та лафет один учора підлагодили. На друзки розбили станину.

Він устав з місця й почав ходити; видно було, що він весь перебував під впливом приємного почуття людини, яка щойно вийшла з небезпеки.

Фейєрверкер — унтер-офіцер в артилерії.

— Що, Дмитре Гавриловичу,— сказав він, трясучи капітана за коліна,— як живете, батечку? Як ваше подання, мовчить іще?

— Нічого ще нема.

— Та й не буде нічого,— заговорив Дяденко,— я вам доводив це раніше.

— Чому ж не буде?

— Тому, що не так написали реляцію '.

— Ах ви, суперечник, суперечник,— мовив Кра-ут, весело всміхаючись,— справжній хохол непоступливий! Ну, от вам на злість же, вийде вам чин поручика.

— Ні, не вийде.

— Вланг, а принесіть мені мою люлечку та набийте,— звернувся він до юнкера, який ураз охоче побіг по люльку.

Краут усіх оживив, розповідав про бомбардування, розпитував, що без нього робилося, заводив з усіма розмови.

19

— Ну, як? ви вже влаштувались у нас? — спитав Краут у Володі.— Вибачте, як вас на ймення й по батькові? У нас, ви знаєте, такий уже звичай в артилерії.