Шагренева шкіра - Сторінка 25

Якщо книжка написана погано, ви хвалите її за ідеї. Хтось ні в що не вірить, не має сталості, ненадійний — зате він привабливий, показний, чарівний. А як ідеться про ворогів, валіть на них грішне й праведне; ради них слова можна вивернути і викривати їхні вади так само спритно, як ви підкреслювали чесноти друзів. Уживати лорнета, розглядаючи моральні проблеми,— оце весь секрет світських розмов, усе мистецтво придворного. А не вдаватись до цього — однаково що битися без зброї з людьми, закутими в крицю, мов лицарі. І я вживаю лорнета! Навіть часом надуживаю. Через те мене й поважають — мене й моїх друзів,— бо, між іншим, шпага моя теж варта мого язика".

Один з найпалкіших поклонників Феодори, юнак, відомий своїм зухвальством, що служило йому засобом вибитись у люди, підняв рукавичку, так зневажливо кинуту Растіньяком. Заговоривши про мене, він почав надмірно вихваляти мене й мої таланти. Про цей вид лихослів'я Растіньяк забув сказати. Глузливі дифірамби спершу обманули графиню, і вона почала безжально ганити мене; аби розважити своїх друзів, вона не пожаліла моїх таємниць, моїх претензій і сподівань.

"Це людина з майбутнім,— сказав Растіньяк.— Можливо, колись він жорстоко помститься за все, таланти його не менші від його мужності, і тих, хто нападає на нього, я б назвав сміливцями, бо в нього добра пам'ять..."

"Отож він і пише "спогади",— озвалась графиня, якій неприємна була глибока мовчанка, що запала по тих словах.

"Спогади фальшивої графині",— пояснив Растіньяк.— Щоб їх написати, треба мати інший вид сміливості".

"Я знаю, що він сміливий,— відповіла графиня.— І відданий мені".

Раптом мені закортіло вийти зі схованки, наче дух Банко в "Макбеті". Я втратив кохану, зате я маю друга! Проте кохання підшепнуло мені один із тих боягузливих і вигадливих парадоксів, якими воно вміє приспати всі наші страждання.

"Якщо Феодора любить мене,— подумав я,— то чи не доречно їй приховувати своє почуття удаваною злостивістю? Хіба рідко серце завдає брехню вустам?"

Урешті мій зухвалий суперник, що зостався на самоті з графинею, зібрався йти.

"Що? Вже йдете? — мовила вона ласкавим голосом, від якого я задрижав.— Не хочете лишитися ще на хвилинку? Невже вам більш нічого сказати мені і ви не хочете пожертвувати ради мене ніякими втіхами?"

Він пішов.

"Ет! — вигукнула графиня, позіхнувши.— Які вони всі нудні!"

І, сильно смикнувши за шнурок, задзвонила, аж луна відгукнулась у всьому помешканні. Графиня ввійшла до спальні, співаючи "Pria che spunti"*. Ніхто ніколи не чув, щоб вона співала, і щодо цього йшли химерні балачки. Казали, нібито вона пообіцяла своєму першому коханцеві, зачарованому її хистом і ревнивому вкрай — він навіть до майбутньої могили ревнував її,— що нікого не потішить своїм голосом, тільки його самого. Я напружив усі сили душі, слухаючи той спів. Нота за нотою голос набрав сили, Феодора неначе запалилась, голос заграв усіма тонами, а в мелодії зазвучало щось божественне. Графиня мала добрий слух, сильний і чистий голос із надзвичайно гармонійними переливами, що аж за серце брали. Музикальні жінки майже всі мають палку вдачу. Та, котра співає так, повинна вміти й кохати. Краса цього голосу була найбільшою таємницею в і без того таємничій жінці. Я бачив її так, як оце тебе; вона ніби слухала сама себе з якоюсь особливою чуттєвістю; вона ніби відчувала любовну втіху. Докінчуючи головний мотив того "рондо", вона підійшла до каміна, а тоді раптом обличчя її змінилося, скривилося, і вся постать виражала втому. Вона скинула маску — актриса дограла свою роль. Та й у цій в'ялості, що відбилась на її вроді — чи то після напруженого прикидання, чи то від утоми,— був свій чар. "Оце вона справжня",— подумав я. А вона, ніби хотіла погрітись, поставила ногу на бронзовий бар'єрчик перед каміном, стягла рукавички, познімала браслети, з шиї скинула золотий ланцюжок, на якому був підвішений флакончик для парфумів, оздоблений самоцвітами. Я відчував невимовну втіху, стежачи за її рухами, такими делікатними, як у кицьки, що вмивається на сонечку.

* "Поки не світає" (іт.) — слова з арії опери італійського композитора Чімарози "Таємний шлюб".

Вона глянула в дзеркало й раптом сказала вголос із досадою: "Я була негарна цього вечора, колір обличчя в мене марніє страшенно швидко. Може, треба раніш лягати спати, облишити це безладне життя? Та де це Жюстіна, що вона, глузує з мене?" І подзвонила знову. Вбігла покоївка. Де вона спить? Я не знав. Вона прибігла по потайних сходах. Я зацікавлено дивився на неї. Моя поетична уява вже часто приписувала щось таємниче цій невидимій служниці, високій, гарно збудованій чорнявій дівчині.

"Ви дзвонили, пані?"

"Двічі,— відповіла Феодора.— Ти що, глуха?"

"Я готувала для вас мигдалеве молоко".

Жюстіна стала навколішки, розшнурувала своїй пані високі черевички, роззула її, а Феодора тим часом, напівлежачи в м'якому кріслі коло каміна, позіхала, перебираючи руками волосся. Всі її рухи були цілком природні, ніщо не свідчило про таємні страждання чи пристрасті, які я приписував їй. "Жорж закохався,— сказала вона,— треба його звільнити. Знову спустив завіси! І що він думає?"

Від цих слів я весь похолов, але вона більш і не згадувала про завіси.

"Життя таке порожнє,— знов почала графиня.— Ох, обережніш, не подряпай мене, як учора. Ось глянь,— вона оголила гладеньке, як атлас, коліно,— і досі знак від твоїх пазурів".

Вона встромила босі ноги в оксамитові капці на лебединому пуху і почала розстібати сукню, поки Жюстіна прибирала їй коси.

"Вам треба заміж, пані, та діток народити".

"Діток? Ще мені цього бракувало! — вигукнула графиня.— Чоловіка! Де ж його взяти такого, щоб я... А сьогодні я гарно була зачесана?"

"Ні, не дуже".

"Що ти тямиш!"

"Вам не личить пишно підбита зачіска,— відказала Жюстіна.— Великі буклі, гарно вкладені, вам більше до лиця".

"Правда?"

"Атож, пані, підбита зачіска личить тільки білявим".

"Вийти заміж? Ні, ні. Заміжжя це не те, для чого я народилась".

Яка жахлива сцена для закоханого! Ця самотня жінка, без родичів, без друзів, атеїстка в коханні, не вірила ні в які почуття; хоч яка слабка була в ній властива кожній людині потреба вилити серце, вона мусила задовольняти ту потребу в розмові з покоївкою, сухими й пустими словами. Мені стало жаль її. Жюстіна розшнурувала їй корсет. Я зацікавлено оглянув її, коли з неї спав останній покров. Мене аж засліпили її дівочі перса; крізь сорочку, при свічках, біло-рожеве тіло світилось, ніби срібна статуя, завинута в серпанок. Жодної вади, через яку вона могла б соромитися перед закоханими очима. Та що ж — прекрасне тіло завжди зломить найвойовничіші наміри. Графиня сіла перед каміном, мовчазна, замислена, а покоївка засвітила свічку в алебастровому світильнику, підвішеному над ліжком. Принесла грілку, постелила ліжко, допомогла господині лягти; потім ще довгенько морочилася з дрібничками, які свідчили про велику увагу Феодори до власної особи, і врешті вийшла. Графиня переверталася з боку на бік, неспокійно зітхала; з губів її зривались ледь чутні звуки, що свідчили про нетерплячку. Вона простягла руку до столика, взяла там якусь пляшечку, накапала з неї в молоко якоїсь темної рідини й випила; врешті, гірко зітхнувши кілька разів, вигукнула: "Господи!"

Цей вигук, а ще дужче — його тон краяв мені серце. Помалу вона затихла й не ворушилась. Мені стало страшно, та скоро я почув рівний, сильний віддих заснулої людини; я прогорнув шелестючий шовк, вийшов зі схованки, став у ногах ліжка і втупив у неї погляд із почуттям, яке важко передати. Вона була чарівна в ту хвилину: руку закинула за голову, як дитя, а спокійне, миле обличчя, облямоване мереживом, було таке ніжне, що мене як вогнем обпалило. Я взяв на себе надто багато, не знаючи, що це буде така мука: бути так близько від неї — і водночас так далеко. Але я мусив витерпіти всі тортури, які сам собі напитав. "Господи!" Цей клаптик недоказаної думки, який тільки й міг щось освітити мені, враз перемінив усі мої уявлення про Феодору. Це слово, чи то незначуще, чи то важливе; чи пусте, чи сповнене значення, можна було витлумачити і як символ щастя, і як знак страждання, тілесного болю й турботи. Це був докір чи молитва, спогад чи передчуття, жаль чи страх? У цьому слові було все життя, в злиднях чи в розкошах; а може, за ним таївся злочин? Переді мною знов поставала загадка в подобі цієї вродливої жінки: Феодору можна було з'ясувати на стільки способів, що вона ставала нез'ясовною. Нерівний віддих із її уст — то тихий, то гучніший, то важкий, то легкий, був ніби мовою, в яку я вкладав думки й почуття. Я снив разом з нею, я сподівався розгадати її таємниці, проникнувши в її сон, я зависав між тисячею протилежних думок і суджень. Дивлячись на це гарне обличчя, спокійне й чисте, я не міг думати, що в неї нема серця. Я вирішив зробити ще одну спробу. Розповісти їй про своє життя, кохання, принесені жертви; може, так я зможу розбудити в ній жаль, видушити з неї сльозу, хоч вона не плакала ніколи. Я вкладав усі свої надії в цю останню спробу; аж ось із вулиці почувся гамір; наближався день. На мить я уявив, що Феодора прокидається в моїх обіймах. Я міг би тихенько лягти поряд неї, пригорнути її. Ця думка так мучила мене, що я, аби не піддатись їй, вибіг до вітальні, зовсім не остерігаючись; та, на щастя, я побачив таємні двері, що виходили на вузенькі сходи. Як я й гадав, ключ був у замку; я шарпнув двері, сміливо спустився в подвір'я і, не дбаючи про те, чи мене хтось побачить, трьома стрибками опинився на вулиці.

Через два дні в графині мав читати свою комедію один автор, і я пішов туди з наміром пересидіти всіх і звернутися до неї з досить дивним проханням: хай віддасть наступний вечір мені самому, не приймаючи більш нікого. Коли я лишився на самоті з нею, моє серце впало. Кожен удар маятника лякав мене. Лишалося чверть години до півночі.

"Якщо не заговорю з нею,— подумав я,— лишається розбити собі голову об камін".

Я дав собі ще три хвилини, вони минули, і голови я не розбив, а серце обважніло, наче губка, що набралась води.

"Ви сьогодні надзвичайно люб'язні",— сказала Феодора.

"Ох пані,— відказав я,— якби ви могли мене зрозуміти!"

"Що з вами? — спитала вона.— Ви поблідли".

"Я не наважуюсь попросити у вас однієї ласки".

Вона жестом підбадьорила мене, і я попросив дозволу поговорити віч-на-віч.

"Можна,— сказала вона.— Але чого не поговорити зараз?"

"Щоб не вводити вас в оману, я хочу вам пояснити, яку велику ласку ви мені виявляєте: я хочу пробути цей вечір коло вас так, ніби ми з вами брат і сестра.