Шагренева шкіра - Сторінка 40

Лице Opaca виказувало глибоку муку й скорботне співчуття. Надто недавно став він лікарем, щоб лишатися байдужим до мук хворих людей і безпристрасно стояти коло смертного ложа; він іще не навчився стримувати сльози співчуття, що застилають людині очі й не дають їй вибирати, як це повинен робити полководець, в сприятливий для перемоги момент не слухаючи стогону вмирущих. Близько півгодини лікарі, коли можна так висловитися, знімали мірку з хворого, як кравець знімає мірку для фрака з юнака, що замовляє собі весільне вбрання; вони відбувалися загальними фразами, поговорили навіть про останні новини, а потім забажали вийти до Рафаелевого кабінету, щоб обмінятися враженнями й поставити діагноз.

— Мені можна бути присутньому на вашій нараді'? — спитав Рафаель.

Бріссе й Могреді рішуче повстали проти цього і, незважаючи на наполегливі прохання хворого, відмовилися проводити обговорення в його присутності. Рафаель скорився звичаєві, вирішивши прослизнути в коридор, звідки було добре чути медичну дискусію трьох професорів.

— Ласкаві панове, дозвольте мені коротко висловити свою думку,— сказав Бріссе,— Я не маю наміру ані нав'язувати її вам, ані вислухувати спростування; по-перше, це думка тверда, остаточна, й випливає вона з цілковитої подібності між одним із моїх пацієнтів і цим суб'єктом, якого нас запросили обстежити; по-друге, мене чекають у лікарні. Важливість справи, яка вимагає моєї присутності, хай буде мені виправданням у тому, що я перший узяв слово. Обстежуваний суб'єкт однаково втомлений і розумовою працею, і... Над чим це він працював, Орасе? — звернувся він до молодого лікаря.

— Над теорією волі.

— О, широка тема, хай йому біс! Ще раз кажу: він утомлений і надто напруженою роботою думки, і порушенням правильного способу життя, і частим уживанням сильних засобів стимуляції. Підсилена діяльність тіла й мозку підірвала його організм. Низка ознак, як у загальному вигляді, так і виявлених при обстеженні, виразно свідчить, панове, на сильне подразнення шлунку, на запалення головного симпатичного нерва, на чутливість надчеревної області й стиснення підчеревини. Ви помітили, що в нього збільшена печінка? Нарешті, пан Орас Б'яншон, спостерігавши травлення хворого, повідомив, що воно протікає болісно, утруднено. Власне кажучи, шлунку вже нема; нема й людини. Інтелект атрофований, бо людина вже не перетравлює їжі. Переродження надчеревної області, цього життєвого центра, прогресуючи, зіпсувало всю систему. Звідси постійна і явна іррадіація: через нервове сплетення розлад зачепив і мозок, звідси надзвичайна подразливість цього органу. З'явилась мономанія. У хворого нав'язлива ідея. В його уявленнях шагренева шкіра справді стискається, хоча, можливо, вона завжди була така, як ми щойно бачили; та стискається вона чи ні, ця шагрень для нього однаково що муха, яка сиділа на носі в одного великого візира. Поставте швидше п'явки на надчеревину, зменшіть подразливість цього органу, в якому міститься вся людина, змусьте хворого дотримуватись режиму — і мономанія минеться. На цьому я закінчую. Доктор Б'яншон сам повинен установити курс лікування в загальному й у деталях. Можливо, хвороба ускладнилась, можливо, дихальні шляхи також подразнені, але я вважаю, що лікування кишкового тракту багато важливіше, потрібніше, невідкладніше, ніж лікування легенів. Наполеглива праця над абстрактними матеріями і певні бурхливі пристрасті дуже розладнали життєвий механізм; та час виправити пружини ще не згаяно, надто важливих пошкоджень не видно. Отже, ви цілком можете врятувати вашого друга,— докінчив він, звертаючись до Б'яншона.

— Наш учений колега взяв наслідок за причину,— заговорив Камерістус.— Так, зміни, чудово підмічені ним, справді є у пацієнта, але не від шлунку помалу виникло в організмі це подразнення, що йде нібито в напрямі мозку, як від удару розходяться тріщини по шибці. Щоб розбити шибку, потрібен був удар, а хто ж його завдав? Хіба ми це знаємо? Хіба ми достатньо спостерігали хворого? Хіба нам відомі всі події з його життя? Панове, в нього уражений життєвий нерв — архея Ван-Гельмонта; життєва сила ушкоджена в самій своїй основі; божественна іскра, розум-посередник, що є ніби передавальним механізмом і породжує волю, цю науку життя, перестав регулювати повсякденну роботу організму й функції кожного органа зокрема,— звідси й усі розлади, слушно відзначені моїм ученим колегою. Рух ішов не від надчеревної області до мозку, а від мозку до надчеревної області. Ні,— вигукнув він, ударивши себе в груди,— ні, я не шлунок, що став людиною! Ні, це ще не все. Я не наважуся твердити, що, як у мене справна надчеревина, то все інше неістотне... Ми не можемо,— вже м'якшим тоном провадив він,— пояснювати все тою самою фізичною причиною сильні струси, які тою чи тою мірою спіткали різних суб'єктів, і призначати їм однаковий курс лікування. Люди не схожі одне на одного. Кожен з нас має органи, по-різному збуджувані, по-різному живлені, з різним призначенням, які по-різному виконують те, що задане їм незнаним для нас порядком речей. Частина великого цілого, призначена вищою волею до того, щоб витворювати й підтримувати в нас феномен одухотвореності, в кожній людині виражається по-різному й перетворює її в істоту, на погляд скінченну, але в якійсь одній точці дотичну до причини нескінченної. Тому ми повинні розглядати кожного суб'єкта осібно, вивчити його наскрізь, знати, як він живе, в чому його сила. Між м'якістю мокрої губки й твердістю пемзи є безліч переходів. Те саме стосується й людини. Не розрізняючи губкоподібної будови лімфатиків і металевої міцності м'язів у декотрих людей, створених для довгого життя, яких лишень помилок не припуститься єдина невблаганна система, що вимагає лікувати ослабленням, виснаженням людських сил, які, на вашу думку, завжди перебувають у стані перезбудження! Отож у даному випадку я наполягав би на лікуванні виключно духовної сфери, на глибокому вивченні внутрішнього світу. Шукаймо причину хвороби в душі, а не в тілі! Лікар — істота натхненна, наділена особливим даром, Бог дав йому здатність проникати в суть життєвої сили, як пророкам він дав очі, щоб прозирати майбуття, поетові — здатність відтворювати природу, музикантові — розставляти звуки гармонійним ладом, прообраз якого, може, в іншому світі!..

— Знов він зі своєю абсолютистською, монархічною, релігійною медициною! — промурмотів Бріссе.

— Панове,— встряв Могреді, поквапившись заглушити вигуки Бріссе,— повернімось до нашого пацієнта...

"То ось до яких висновків приходить наука! — невесело подумав Рафаель.— Моє зцілення — десь між пацьорками і п'явками, між ножем Дюпюїтрена й молитвою князя Гогенлое. На грані між фактом і словом, матерією й духом стоїть Могреді зі своїми сумнівами. Людські так і ні переслідують мене повсюди. Вічне Карімарі-Карімара Рабле. У мене недужий дух — карімарі! Болить тіло — карімара! Чи зостанусь я живий — цього вони не знають. Планшет принаймні був відвертий, він просто сказав: "Не знаю".

В ту мить Валантен почув голос доктора Могреді.

— Хворий — мономан? Гаразд, не перечу! — вигукнув він.— Але в нього двісті тисяч ліврів ренти. Такі мономани трапляються дуже рідко, і ми, в усякому разі, повинні дати йому пораду. А чи надчеревина вплинула на мозок, чи мозок на надчеревину, це ми, певне, з'ясуємо, коли він помре. Тож резюмуймо. Він хворий — це факт незаперечний. Він потребує лікування. Залишмо осторонь доктрини. Поставмо п'явки, щоб заспокоїти подразнення кишківника й невроз, наявність яких ми всі визнаємо, а потім пошлімо його на води — таким чином ми будемо діяти зразу в двох напрямках. А коли це хвороба легенів, ми не можемо його вилікувати. А тому...

Рафаель поквапився сісти на своє місце. Трохи згодом чотири лікарі вийшли з кабінету; слово надали Орасові, й він сказав Рафаелеві:

— Лікарі одноголосно визнали за необхідне негайно поставити на живіт п'явки й зразу заходитись лікувати як фізичну, так і духовну сферу. По-перше, дієта, щоб заспокоїти подразнення у вашому організмі...— (Тут Бріссе схвально кивнув головою).— Потім гігієнічний режим, що має впливати на ваш настрій. У зв'язку з цим ми одноголосно радимо вам поїхати на води в Екс, до Савойї, або, якщо волієте, до Мон-Дора, що в Оверні. Повітря й природа в Савойї приємніші, ніж у Канталі, але вибирайте на свій смак.— (Цього разу доктор Камерістус дав утямки, що він згоден).— Лікарі,— провадив Б'яншон,— знайшли у вас невеликі зміни в органах дихання і одностайно визнали мої недавні приписи корисними. Вони гадають, що ви скоро видужаєте і що це залежатиме від правильного чергування названих мною різних засобів... Ось...

"Ось через що в вас дочка оніміла!"95 — усміхнувшись, підхопив Валантен і повів Opaca до себе в кабінет, щоб вручити йому гонорар за цей марний консиліум.

— Вони послідовні,— сказав йому молодий лікар,— Камерістус відчуває, Бріссе вивчає, Могреді сумнівається. Адже в людини є й душа, й тіло, й розум, чи не так? Котрась із цих першопричин діє в нас сильніше. Людська натура завжди виявить себе в людській науці. Повір мені, Рафаелю: ми не лікуємо, ми тільки допомагаємо вилікуватися. Між системами Бріссе й Камерієтуса є ще система вичікувальна, але, щоб успішно застосувати її, треба знати хворого років десять. У основі медицини, як і всіх інших наук, лежить заперечення. Отже, отямся, спробуй поїхати в Савойю; найкраще довіритись природі, це завжди буде найкраще.

Через місяць, чудового літнього вечора, дехто з тих, що приїхали на води в Екс, зібрався після прогулянки в курзалі. Рафаель довго сидів сам біля вікна, спиною до решти; на нього напала та мрійна задума, коли думки виникають, нанизуються одна на одну, тануть, не набувши ніякої форми, й пропливають, ніби прозорі бліді хмари. Смуток тоді тихий, радість неясна й душа майже спить. Віддаючись цим приємним відчуттям, щасливий тим, що він не зазнає ніякого болю, а головне — примусив нарешті замовкнути погрози шагреневої шкіри, Валантен купався в теплій атмосфері вечора, впивав у себе чисте й запашне гірське повітря. Коли на вершинах погасли багряні відсвіти й почало холодніти, він трохи звівся, щоб зачинити вікно.

— Будьте ласкаві, не зачиняйте вікна,— звернулась до нього одна літня дама.— Ми задихаємось.

Слух Рафаеля різонула ця фраза, вимовлена якимсь особливо злим тоном,— так людина, в чию дружню прихильність нам хотілось вірити, необережно кидає слово, що руйнує солодку ілюзію наших почуттів, оголивши безодню людського егоїзму.