Шалений день, або одруження Фігаро - Сторінка 6

Ми виявилися лише сміливішими за тих, хто потім побив нас. У наших характерах, більш лагідних, але аж ніяк не бездоганних, немає нічого такого, що б підняло нас над іншими. Лише наша словесність, яка здобула славу у всіх державах, поширює межі французької мови і завойовує нам очевидну прихильність по всій Європі — прихильність, яка робить честь нашому уряду і виправдовує ту увагу, з якою він ставиться до вітчизняної словесності. А оскільки будь-хто передусім прагне досягти такої переваги, в якій йому відмовила природа, то в академіях наші придворні засідають разом з літераторами: власні дарування та успадкована пошана змагаються між собою на цій благородній ниві. Академічні ж архіви поповнюються майже рівномірно як рукописами, так і дворянськими грамотами.

Але повернімося до "Шаленого дня".

Одна людина, дуже розумна, але надто економно витрачає свій розум, якось сказала мені під час вистави: "Поясніть мені, будьласка, чому у вашій п'єсі зустрічається стільки недбалих фраз, які до того ж зовсім не вписуються у ваш стиль?" — "Не вписуються в мій стиль? Якби, на свою біду, в мене й був свій стиль, я б намагався забути про нього, коли створював комедію. Немає нічого огиднішого в театрі, аніж прісні однобарвні комедії, де все або цілком блакитне, або ж рожеве, де повсюди бачиться автор, ким би він не був".

Ледь склавши сюжет, я відразу викликаю дійових осіб і ставлю їх в певну ситуацію: "Думай, Фігаро, зараз твій пан здогадається, що ти замислив". — "Рятуйтеся, Керубіно, ви доторкнулися до графа!" — "Ах, графине, які ви необережні: адже у вас такий запальний чоловік!" Я не знаю, що вони говоритимуть, але мене більше займає, що вони робитимуть. А потім, після того, коли вони як слід розпаляться, я починаю писати під їх швидке диктування, і я можу бути впевненим, що вони не введуть мене в оману, що я зараз впізнаю їх усіх, бо Базиль не відрізняється дотепністю, властивою Фігаро, Фігаро глухий до благородного тону графа, графу не властива чутливість графині, графиня далека від веселої вдачі Сюзанни, а Сюзанна не здатна на такі витівки, на які здатен паж, і головне — у всіх них немає поважності, властивої Бридуазону. Кожний персонаж у моїй п'єсі говорить своєю мовою, і нехай бог природності вбереже їх від чужої мови! Стежте ж за їх думками і не міркуйте про те, повинні вони говорити мовою автора чи ні".

Деякі недоброзичливці намагались надати поганого змісту такій фразі Фігаро: "Хіба ми вояки, які, вбиваючи інших, дозволяють вбивати себе заради невідомої мети? Я хочу знати, чому я мушу гніватися". Туманну, нечітко висловлену думку вони навмисне спробували зрозуміти так, нібито я в найчорнішому світлі зображую важке життя солдата, але ж існують речі, про які ніколи не слід говорити. Ось до яких вагомих доказів вдається злість. Залишається лише довести її дурість.

Якби я порівнював важкість військової служби з доволі помірною винагородою за неї або ж говорив про будь-які інші труднощі, які доводиться зносити військовим, а військову славу принижував і тим самим ганьбив цю найбла-городнішу з найжахливіших професій, то мене дійсно слід було б притягнути до відповідальності за необережне слово. Але який дурень серед військових — від солдата до полковника (генералів це не стосується) став би вимагати, щоб уряд відкрив йому таємниці, заради яких він б'ється. А саме про це тільки й говорить Фігаро. Якщо такий зайдиголова існує, нехай він проявить себе, — ми відішлемо його навчатися до філософа Бабуку, який доволі спритно тлумачить цей параграф статуту військової служби.

Розмірковуючи про те, як людина користується свободою у складних ситуаціях, Фігаро міг би також протиставити своєму становищу будь-яку професію, яка вимагає беззаперечної покори: він міг би протиставити себе ретельному ченцеві, обов'язок якого довіряти всьому і ніколи ні про що не розмірковувати, доблесному вояці, вся заслуга якого полягає лише в тому, щоб сміливо іти вперед, підкоряючись необгрунтованим наказам "вбивати інших і дозволяти вбивати себе заради невідомої мети". Отже, слова Фігаро означають тільки те, що людина, вільна у своїх діях, має діяти, виходячи не з тих принципів, якими керуються люди, а чий обов'язок — сліпа покора.

Боже мій! Що б сталося, якби я скористався висловом, який приписують великому Конде та якого, наскільки мені відомо, підносять до небес ті ж самі розумники, які верзуть нісенітниці щодо моєї фрази! Послухати їх, то великий Конде виявив верх благородства й мужності, зупинивши Людовіка XIV, який збирався пуститися вплав на коні через Рейн, і сказавши своєму королю: "Ваша величносте, невже ви прагнете маршальського жезла?"

На щастя, ще ніхто не довів, що ця велика людина сказала цю велику дурницю. Це все одно, що він при всьому війську сказав би королю: "Що з вами, ваша величносте, нащо вам кидатися у річку? Наражати себе на небезпеку можна хіба що заради підвищення по службі або заради багатства!"

Отже, найхоробріша людина, найвидатніший полководець століття ні в що не ставив честь, любов до батьківщин та славу! Огидний матеріальний розрахунок — ось, на його думку, єдина пружина відваги. Як жахливо це виглядало б, якби він дійсно вимовив ці слова! І якби я скористався їх змістом, вклавши його в будь-яку фразу, то, мабуть, заслужив би той докір, який мені зараз закидають цілком не-заслужено.

Але нехай ті, у кого в голові гуляє вітер, хвалять чи лають навмання, не задумуючись, захоплюються дурницями, які ніколи не могли бути вимовленими, та повстають проти справедливого й простого слова, у якому немає нічого, окрім здорового глузду.

Ще одне досить важливе звинувачення, яке мені так і не вдалося відвести від себе, полягає в тому, що для притулку для графині я обрав монастир урсулінок. "Урсулінки!" — сплеснувши руками вигукнув якийсь сановник. "Ур-сулінки!" — заголосила якась дама, падаючи від здивування в обійми молодого англійця, що перебував у її ложі. "Урсулінки! Ах, мілорде, якби ви розуміли французьку!" — "Я відчуваю. Я дуже добре це відчуваю", — червоніючи, зауважила молода людина. "Ніколи ще такого не було, щоб на сцені відправляли жінку до урсулінок! Пане абате, скажіть же нам! (Все ще притуляється до англійця.) Пане абате, якої ви думки про цих урсулінок?" — "Дуже непристойно, — відповідав абат, продовжуючи лорнувати Сюзанну. І все вище товариство підхопило: "Урсулінки — це непристойно!" Бідолашний автор! Говорять, мабуть, про тебе, а думає, насправді, кожний про своє. Марно я намагався довести, що під час дії чим менше графиня бажає поїхати у монастир, тим більше вона повинна на цьому наполягати, щоб переконати чоловіка, що місце її відлюдництва вже обрано. Вище товариство все ж таки вигнало моїх урсулінок.

Коли пристрасті надто розпалились, я, дивак, не знайшов нічого кращого, як благати одну з актрис, яка своїм виконанням прикрасила мою п'єсу, щоб вона спитала у незадоволених, у який інший жіночий монастир вони вважали за пристойне віддалити графиню. Мені це було байдуже. Я б помістив її, куди їм заманеться: до августинок, целестинок, клереток, візитандинок, навіть до малих кор-дельєрок, — у мене зовсім не було особливої прихильності до урсулінок. Проте вищі кола були невблаганні.

Гомін ставав усе сильнішим, і, щоб владнати цю справу мирно, я залишив слово "урсулінки" там, де воно в мене й було: після цього всі, задоволені собою та тією розсудливістю, яку вони виявили, заспокоїлися щодо урсулінок, але заговорили вже про інше.

Як бачите, я — не ворог своїм ворогам. Наговоривши про мене дуже багато поганого, вони аж ніяк не зашкодили моїй п'єсі. Якби їм було так само радісно сварити мою п'єсу, як мені було приємно її створювати, то обидві сторони були б задоволені. Але вся біда полягає в тому, що вони не сміються. А не сміються вони під час перегляду п'єси, бо ніхто не сміється під час перегляду їх п'єси. Я знаю таких театральних завсідників, які дуже сильно схудли після успіху "Весілля Фігаро", то ж, вибачимо їм — вони вже і так покарані за свою злість.

Повчальність твору в цілому та окремих його місць у поєднанні з духом незламних веселощів, який розлитий у п'єсі, доволі живий діалог, за невимушеністю якого не можна побачити, скільки важкої праці він потребував, а якщо додати ще хитросплетену інтригу, мистецтво якої постійно сховане, яка весь час заплутується та розплутується, супроводжуючись чисельними комічними ситуаціями, цікавими й різноманітними картинами, які тримають увагу глядача у напрузі, але й не втомлюють його впродовж усієї вистави, яка триває понад три з половиною години (жодний письменник не наважиться на таку спробу), — що ще залишалося робити заздрісникам, яких усе це дратувало? Нападати на автора, переслідувати його усною, письмовою та друкованою лайкою, що постійно й робилось. Вони не гребували нічим, доходили навіть до відвертого наклепу. Вони намагалися згубити мене в очах тих, від кого залежить у Франції спокій громадянина. На щастя, мій твір перебуває перед очима народу, який десять місяців поспіль дивиться його, судить й оцінює. Дозволити фати мою п'єсу до тих пір, доки вона приноситиме задоволення, — ось єдина помста, яку я дозволив собі. Я пишу це аж ніяк не для сучасних читачів. Повість про надто добре відоме нам зло мало зачіпає, але через вісімдесят років вона принесе користь. Майбутні письменники порівнюватимуть свою долю з нашою, а наші діти дізнаються, якою ціною давалася можливість розважати батьків.

Але ближче до справи, адже не це зачіпає нас. Справжня причина, яку всі приховують, але яка породжує у схованках душі всі інші докори, міститься у цьому чотиривірші:

Чому всі проклинають Фігаро, А дурні так завзято його лають? Отримувати, брати, вимагати ще — Ось формула з трьох славетних правил.

Дійсно, Фігаро, говорячи про ремесло царедворця, вдається до різких виразів. Не можу заперечувати: я це сказав. Але чи варто повертатися до цього? Якщо це погано, то виправлення лише погіршить справу. Треба буде докладно розбирати те, чого я торкнувся лише мимохідь, і знову доводити, що по-французьки слова дворянин, придворний та царедворець аж ніяк не синоніми.

Слід було б повторювати, що слово дворянин вказує лише на приналежність до дворянського стану, і що це слово означає людину родовиту, яка за своїм становищем має вести себе благородно і жити широко, і якщо у якогось дворянина є схильність до добра і він любить його безкорисливо, якщо він не тільки нікому не зашкодив, але й заслужив на повагу начальників, любов рівних йому та шанобливе ставлення з боку всіх інших, то в цьому разі слово дворянин постає у своєму первісному блиску.