Шалений Роберт - Сторінка 5

– Тепер, слухайте мене! У вас не було права відсилати тих людей додому. Вони всі заплатили, щоб бути тут!

Роберт знизав плечима.

— Це питання я буду обговорювати із вашим батьком, — сказав він. – Де він?

Хізер знала, що їй треба ще багато часу на роздуми, перш ніж вона підпустить Роберта туди, де поруч міг би опинитися тато. Вона уявила як каже татові: "Це Шалений Роберт. Я тільки що випадково визвала його з його могили". І вона знала яким недовірливим поглядом тато подивиться на неї і як він спробує приховати посмішку. А потім уявила як розсердиться Роберт та перетворить тата в пса. Вона навіть знала яким худим, коричневим, довірливим псом стане тато. Ні – вона ще дуже добре подумає, перш ніж звести їх разом.

— Останній раз я бачила мого батька, — правдиво сказала вона, — коли він був біля сходів на вежу Вільяма Толлера.

Обличчя Роберта прояснилося.

— Стара сторожова вежа! Як до неї дістатися в ці дні?

— Через Довгу Галерею, — відповіла Хізер та повела його у той бік.

Роберт був у захваті від Довгої Галереї.

— Вона майже така, як я її пам'ятаю! – сказав він, дивлячись крізь одне з візерункових вікон. – А вид на сад також не такий вже й незнайомий! Я майже починаю відчувати себе удома. Окрім… — він махнув рукою в бік ряду портретів у товстих золочених рамах. – Окрім цих незнайомців. Хто вони?

Хізер вхопилась за шанс відвернути його увагу. Вона повела його повз портрети і розповідала про всіх, чиї імена вона пам'ятала.

— Це Леді Марі Франсей, — розповідала вона. – Я її знаю, тому що вона дуже вродлива. А це єпископ Генрі Толлер. А тут, Джеймс Толлер, в кучерявій перуці. Ось цей, із рушницею – Едвард Толлер-Франсей. Я думаю, його вбили на війні.

Поки вона йшла, то помічала дуже змішаний вираз на Робертовому обличчі. Хізер думала, що вона його розуміє. Деякою мірою це була гордість, деякою – розгубленість, як коли Роберт вперше побачив будинок. Вона подумала, що почувалася б так само дивно, дивлячись на всіх людей, хто б народився в її родині після неї. Жоден з них не виглядав так само як Роберт. В декого з них були темні очі та світле волосся, але жоден з них не мав смуглявих дещо скошених рис Робертова обличчя.

— Вашого портрета немає, чи не так? – сказала вона, коли вони знову опинились у портрета сера Френсіса, що кланявся королеві Єлизаветі І.

Змішані почуття Робертова обличчя поступилися яскравій посмішці, якій Хізер, чомусь, не вірила. Вона знала, що йому знов завдали болю.

— Тут жодного і не буде, — сказав він. – З мене намалювали портрет, але я насмілюся сказати, що його спалили коли мене… коли мене закопали. Мій брат одружився з леді, яка була затятою пуританкою, що терпіти на могла моє магічне мистецтво. – Його яскрава усмішка стала ще яскравішою. – Вона була з Франсеїв. – І, так, ніби він був радий змінити тему, він повернувся та вказав на меншу галерею. – О, тут ще кімната з портретами, якої при мені не було.

— Це Кімната Ворожнечі, — пояснила Хізер. Вона також була рада змінити тему. – Тут портрети всіх Франсеїв та Толлерів, які ворогували двісті років тому.

Роберт обійняв себе обома руками та вибухнув реготом. Він сміявся, відкинувши назад голову, поки Довга Галерея не задзвеніла.

— Просто чудово! Я наклав на них прокляття, згідно якого, Франсеї повинні ненавидіти Толлерів, як помсту дружині мого брата. І спрацювало! Воно спрацювало! А через що вони сварилися?

— Тихіше, — сказала Хізер. – Поняття не маю. Я лише знаю, що було багато дуелей та судових позовів та чогось такого, протягом ста років.

Роберт повернувся до неї із виразом обличчя людини, що збирається бути дуже неслухняною.

— Може може варто дізнатися? – він простягнув руку.

Хізер сама себе здивувала, коли вигукнула: "Ні!", так само строго, як іноді казала мама.

Але було занадто пізно.

5.

Край звичайного світу нахилився повз очі Хізер, і його місце зайняла дивна частина. Скло на всіх портретах у Кімнаті Ворожнечі відкрилося, як вікна. Першим висунувся з рами чоловік в перуці судді.

— Роздери мої очі! – сказав він, на його довгому жорстокому обличчі було видно роздратування. – Це місце повно смердючих Франсеїв!

Велика товста герцогиня з портрету навпроти була у люті. Вона потрясла рожевим кулаком з діамантовими кільцями у ньому.

— А ти брав хабарі, Джордж Толлер! – прокричала вона. – Жоден інший суддя не був такий жадібний як ти та не повісив більше бідних душ, які не могли заплатити!

При цьому, люди з інших портретів також повисовувались зі своїх рамок та почали викрикувати образи.

— Напивався до сніданку! – закричав хтось позаду Хізер. А позаду Роберта хтось вив:

— А ви одягнені ніби юна дівчина, і це у вашому віці, мадам!

Роберт намагався з'ясувати, що змусило їх так зненавидіти один одного, але було занадто шумно.

Тим часом, товста герцогиня була така сердита, що підняла свою опуклу ногу над кінцем рами, готуючись перелізти, щоб попрямувати до Джорджа Толлера. Коли вона це зробила, мама зайшла з іншого боку Кімнати Ворожнечі, очолюючи натовп туристів.

— А тут Кімната Ворожнечі, — почала мама. Вона зупинилась, витріщаючись, оскільки герцогиня висунула ногу з-за рами та опустилась на підлогу із такою силою, що все скло у кімнаті затряслося.

— Тепер з'їж свої слова, Джордж Толлер! – закричала герцогиня.

Позаду мами, екскурсанти стовпилися та витріщалися на герцогиню. Здавалося, вони вирішили що так і мало бути.

При цьому Роберт захихикав.

— Хто вони? – запитав він. – Як вони витріщаються! Вони ж просто вівці! – Він простягнув руку, сміючись аж так сильно, що змушений був притримувати іншою рукою, зап'ястя, аби тримати його рівно.

— Ні, не треба! – крикнула Хізер, знову занадто пізно.

Кімната Ворожнечі раптово наповнилась вівцями. Так само раптово, наповнившись Франсеями та Толлерами минулих часів — всі вони повискакували з портретів, щоб продовжувати свою сварку. Вівці бігали та бекали та вставали на шляху людей в червоних халатах та в чорних сюртуках, в синій парчі та у вишитих жилетах і у великих шелестячих спідницях з корсетами, що скріпили. Кожен з цих людей захопив речі зі своїх портретів, в якості зброї. Декому пощастило бути намальованим із палицями, батогами або парасольками, в одного чоловіка, навіть був меч, але він був вибитий з його рук маленьким худим чоловіком, що бив усіх навколо величезною книгою. Решта з них била один одного віялами, п'яльцями, сувоями з пергаменту та шовковими гаманцями. Капелюхи полетіли, перуки з'їхали.

В середині всього цього, стояла мама із пастушачим посохом із гачком, витріщаючись на червоні злі обличчя Толлерів та Франсеїв, на овець, що бігали та бекали, та виглядала спантеличеною більше ніж Хізер її коли-небудь бачила.

— О! Бідна мама! – зойкнула Хізер. – Роберт припинить це негайно!

Але Роберт просто втік до Довгої Галереї, сміючись. Хізер побігла за ним. Він не біг занадто швидко, тому що тримав подвоєння світів та одночасно сміявся, але дуже добре оминав перепони. Хізер майже ловила його щоразу, коли він зупинявся посміятися, але він уникав її, або світ нахилявся, коли вона протягувала руку, щоб схопити його, і вона знала, що він може уникати її, бо застосовує для цього магію. Незважаючи на своє роздратування, Хізер раз чи два сама майже не розсміялася, оскільки було ясно, що Роберт дивився на це, як на гру. В неї було стійке відчуття, що вона переслідує маленького хлопчика, а не юнака, який повинен би бути більш розсудливим.

Роберт дозволив Хізер загнати себе у кут, в кінці Довгої Галереї, нарешті. До цього часу вівці також опинились в Довгій Галереї, бігаючи кругом на тремтячих маленьких копитах та кричали: "Бе-е-е", майже людськими голосами. Полірована підлога все більше покривалась їх послідом, тож Толлери та Франсеї, що також висипали з Кімнати Ворожнечі, у масі яскравих одеж, почали ковзати, коли намагалися вдарити один одного. Хізер побачила, як товста герцогиня ковзнула та впала на спину, під портретом сера Френсіса Толлера та королеви Єлизавети І. Вона залишалася там, пихкаючи та витираючи кровотечу з носу мереживною хустинкою. Мама стояла позаду герцогині, все ще тримаючи посох пастуха, озираючись навкруги досить дико.

Хізер схопила Роберта за чорні шовкові плечі та струсонула його. При цьому, вона пом'яла його хрусткий білий комірець, але Хізер було байдуже до цього. Вона почувалась старшою сестрою Роберта.

— Зупинить їх! Поверніть їх назад! – наказала вона. – Швидко, поки мама не вирішила, що збожеволіла!

— Але ж ви думаєте про них як про овець — сказав Роберт. – Я це точно знаю.

Хізер довелося визнати це:

— Так, але я знаю, що вони – люди, чесно, — сказала вона. – Вони, мабуть думають також, що збожеволіли. Поверніть їм їх справжній вигляд.

— Зараз? – благально запитав Роберт. Він посміхнувся їй найчарівнішою своєю посмішкою. – Але все стане як було після заходу Сонця. Хіба вони не можуть почекати?

— Ні. Захід Сонця занадто пізно в цю пору року, — сказала Хізер. – Робіть це зараз. Робіть, або… або я більше ніколи з Вами не розмовлятиму!

Вона сказала так, тому що часто казала це Джанін – не маючи, звичайно, цього на увазі, — і це була єдина погроза, яку вона могла придумати. Тому вона була здивована, наскільки добре це спрацювало. Робертові очі розширилися та посумнішали.

— Ніколи? – перепитав він.

— Ніколи! – рішуче крикнула Хізер, понад беканням та криками, що лунали у Довгій Галереї.

— Тоді я зникну, може, знову на сотню років, — сумно мовив Роберт. – Добре, я поверну все як було, якщо ви пообіцяєте розмовляти зі мною знову зараз та завтра.

— Звичайно, я обіцяю, — сказала Хізер.

Роберт посміхнувся, зітхнув та простяг руку. На цей раз, він нахилив руку у інший бік, помітила Хізер. Звична частина світу гойднулася назад, через неї. Вівці піднялися, та знову стали людьми, бродячи по галереї з наляканим, радше напруженим виглядом, ніби вони щось побачили, щось чого ніхто не хотів узнавати. Одна, чи дві людини роздратовано піднімали ступні вгору, і, очевидно, дивуючись, яким чином вони наступили на ляпки вівці. Хізер пошукала очима товсту герцогиню, але її ніде не було. Так само як інших Толлерів та Франсеїв. Не було ані перук, ні капелюхів, що були кинуті на підлогу.

— Вони знову на своїх портретах? – запитала Хізер.

— Так, клянусь, — сказав Роберт.

— А що станеться, якщо ви повернете руку іншим боком? – запитала Хізер.