Щасливий кінець - Сторінка 2

- Генрі Каттнер -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

І не ввижались йому в Чікаго роботи-віщуни. І, звичайно ж, та штукенція, з якою він розмовляв, не робот. Є наукове тлумачення цього трюку. Надійне наукове тлумачення. Без сумніву, є.

…Та з другого боку — здоров'я, слава, багатство… А що як…

САРН!

Це ім'я просто вибухнуло в його мозку. Він, вочевидь, зсунувся з глузду. Внутрішній голос монотонно повторював: Сарн-Сарн-Сарн-Сарн…

Цієї миті інший голос, тверезий і спокійний, цілком безпечний голос, відповів першому. І перший голос затих. Келвін пошепки бурмотів: "Я, Джеймс Ноел Келвін, журналіст, нариси на замовлення, репортажі, редагування, тридцяти років, неодружений, прибув сьогодні з Чікаго до Лос-Анджелеса, загубив багажні квитанції…" І, майже заспокоївшись: "Оце ще вип'ю, піду в готель. У всякому разі клімат тутешній справді лікує від нежиті".

А десь на межі свідомості знову барабанним боєм лунало — Сарн, Сарн, Сарн, Сарн!

Він замовив віскі і поліз за грошима. Рука торкнулась прохолодної металевої поверхні. Раптом щось торкнулося його плеча. Він огледівся: на його плечі лежала семипала рука — без волосся й без нігтів, біла, немов полірована слонова кістка.

Келвіна обпалило єдине бажання — збільшити простір між ним та цією рукою. Він відчув, що стискає в кишені пласку річ, так, наче б це може його врятувати…

Могутня чужа свідомість заполонила його шаленим потоком. Не минуло й миті, як цей тренований інтелект, втаємничений у безмежно далеке майбутнє, вирішив проблему, що мучила його. Келвіну одразу ж відкрилися три можливості переміщуватись у просторі. Дві з них він одразу відкинув: тарілкольотів ще не винайшли, самозгортання, здійснюване за допомогою сенсорного шолома-спіралі, було зараз недосяжне. А ось третій…

Пам'ять почала відключатись. А рука все сильніше стискала його плече. Він чіплявся за думки, і з відчаєм примушував своє тіло рухатись у напрямку, підказаному людиною майбутнього.

Перехожих на розі бульвару Голлівуд та вулиці Кахвенга мало обходила самотня людина, що сиділа на тротуарі. Келвін підвівся, засміявся істерично. "Телепортація, — сказав він. — Як же це в мене вийшло? Не пригадаю… Важко зробити це, коли мине час, чи не так? Доведеться брати із собою записника".

Далі: "А як же Сарн?" Він злякано озирнувся. Ненавмисно опустивши руку до кишені, знову відчув холодний метал апарата. Здоров'я, слава, багатство. Так він же може… Але спершу треба все зважити. Сумніви щодо роботового апарата остаточно розвіялись.

Сарн з'явився лиш наступного вечора, перелякавши Келвіна так, що той ледве отямився.

Репортер так і не знайшов багажних квитанцій, і його єдиною розрадою лишився гаманець з двома сотнями. Він зняв номер у посередньому готелі, роздумуючи, як же скористатись із свого прямого зв'язку з майбутнім. І дійшов слушного висновку дотримуватись своєї звичайної поведінки, поки щось не трапиться. У всякому разі треба було налагодити деякі контакти. Він зв'язався з "Таймс", "Екземінером", "Ньюс" та деякими іншими виданнями. Цього вечора Келвін сидів у своєму готельному номері, коли раптом з'явився непроханий гість.

Це, звичайно, був Сарн.

Він був у величезному білому тюрбані, приблизно вдвічі більшому за голову. Його чорні чепурненькі вусики, навосковані внизу від кутиків губ, нагадували вуса мандарина чи сома. Він допитливо вдивлявся в Келвіна та у дзеркало ванної.

Сталося все, власне, так.

Келвін не знав, поголитись йому перед виходом на вулицю чи ні. Він у задумі погладжував підборіддя, коли Сарн заявив про своє існування. Було очевидно, що сприйняття відстає від самого явища: Келвіну раптом здалося, ніби це в нього раптом виросли довжелезні вуса. Він торкнувся верхньої губи. Ніяких вусів. А в дзеркалі вже колихнулось чорне напомаджене волосся, оскільки Сарн намагався вивести обличчя з поверхні дзеркала.

Прикривши очі рукою, Келвін кинувся геть із ванної.

Пробрався до спальні і витяг із кишені пальта пласку скриньку. Однак не натис на кнопку. Йому дуже не хотілося цього робити. Думка про чергове вторгнення до чужого мозку лякала більше, ніж те, що відбувалося з ним.

Він стояв перед дзеркальним комодом. Звідти на нього дивилося око навіженого. Воно оберталось за лінзами окулярів, але, здається, це було його око. Келвін боязко відвів руку від обличчя.

Це дзеркало вміщувало повніше відображення Сарна. "Краще б я цього взагалі не бачив", — тільки й подумав Келвін. Сарн був узутий у високі білі чоботи з якогось лискучого пластика. Між ними та тюрбаном — ніякого одягу, крім пов'язки на стегнах — також з блискучого пластика. Сарнова шкіра була біліша за тюрбан, а на руках — справді по сім пальців…

Келвін різко відвернувся, але й Сарн виявив винахідливість. Темне вікно являло собою достатню поверхню відображення, і там умістилась уся довготелеса фігура з пов'язкою на стегнах. Келвін усе ж знайшов куток без відбивних поверхонь і, сховавшись там, міцно затулив обличчя руками. В одній з них він усе ще тримав плаский апарат.

"Так, чудово, — з гіркотою подумав він. — Усе має свій зворотний бік. Навіщо мені цей пристрій, якщо на додачу до нього — щоденні візити Сарна? Але, може, я просто збожеволів?"

Він визирнув крізь розчепірені пальці — і дуже вчасно: Сарн підняв якийсь циліндричний пристрій і почав прицілюватись. Треба було діяти! Зосередившись на думці "треба звідси вибратися", Келвін натиснув на кнопку пласкої коробочки.

Він падав.

Крижана вода враз привела до тями. Дивом не розтулив пальці, що стискали пласку скриньку. Келвін не вмів плавати. Йдучи на дно і пускаючи бульбашки замість крикнути, він, як і належало потопаючому, схопився за соломинку — пальці натиснули на кнопку.

Щось сталося. Радіація — кращого терміну він не знайшов — його мозку якимось чином вплинула на тканину легень. Відбулась адаптація кров'яних тілець…

Він вдихав воду і не захлинався. Але Келвін усвідомлював, що ця аварійна перебудова триватиме не довго. Вихід — телепортація.

І ось він стоїть на незнайомій вулиці. Дме холодний вітер. Келвін стоїть у калюжі, що розтікається навкруг нього: з одягу струмить вода. Він озирнувся.

Подумати лишень! Він у Новому Орлеані! Та ще й напився. Напився в Новому Орлеані. Думки плутались. Шотландське віскі — чудовий заспокійливий засіб…

Отже. Треба взяти під свій контроль ситуацію. Він володіє фантастичною силою, але як скористатися з неї щоб запобігти наступним несподіванкам? Сарн…

Тепер він сидить у себе в номері і дудлить віскі. Поміркуємо логічно!

Він чхнув.

Біда в тому, що так мало спільного у його власного мозку та мозку людини майбутнього. До того ж зв'язок між ними відбувався тільки в гострокритичні моменти. Це все одно, що одержати п'ятисекундний допуск до Александрійської бібліотеки. За п'ять секунд не встигнеш навіть узятись за переклад…

Здоров'я, слава, багатство. Він ще раз чхнув. Робот — брехун. Скидалося на те, що здоров'я підупадало. До речі, а що ж робот? Каже, що потрапив до нашого часу з майбутнього, але ж роботи — відомі брехуни. Поміркуємо логічно.

Очевидно, майбутнє населяють істоти типу персонажів "Франкенштейна". Андроїди, роботи і так звані люди, чий мозок — зовсім не такий, як у нас.

Ап-чхи!

І ще одну чарку.

Робот сказав, що скринька втратить силу, коли Келвін досягне здоров'я, слави і багатства. Кепсько. Припустимо, він досягне цього, усвідомить, що натискання на кнопку нічого не дає, і саме цієї миті з'явиться Сарн. Так, тут не розібратись без ще однієї чарки.

Непогано було б навчитись правильно ставити завдання й користуватись апаратом не тільки тоді, коли потопаєш в океані чи коли вусатий андроїд загрожує тобі семипалою рукою.

Він раптом витягнув скриньку, почав її роздивлятись. Спробував відкрити її, та нічого не вийшло. Палець завмер над кнопкою.

"Як я можу"… — подумав він, і палець опустився…

Зараз, коли він п'яний, все тут здається не таким диким. Ім'я людини майбутнього — Кварра Ві. Дивно, що він раніше цього не зрозумів, але, з другого боку, не так часто людина думає про своє ім'я. Кварра Ві грає у щось, — фігури віддалено нагадують шахи, другий гравець був на Сіріусі, та й фігури були незнайомі. Химерні просторово-часові гамбіти проносилися у мозку Кварра Ві, коли до нього підключився Келвін. Та ось Келвінові проблеми пробилися до цієї могутньої свідомості, їхній імпульс стривожив Кварра Ві.

Взагалі проблем було дві. Як позбутися нежиті. І як стати здоровим, багатим і знаменитим в доісторичну епоху — доісторичну для Кварра Ві. Однак, для нього ця проблема була надто мізерною. Він одразу ж вирішив її, знову заглибився в гру із сіріанцем.

Келвін — знову в Новому Орлеані в своєму готельному номері.

Він був п'яний, як ніч, інакше ніколи б не наважився на це — увімкнув телепортацію і променем помчав через усю Америку. Невдовзі потрапив до чудово обладнаної лабораторії. Лисий чоловік з настовбурченими рудими вусами щось читав. Він різко відірвався від книги.

— Агов, як ви сюди потрапили?

— Запитайте у Кварра Ві, — відповів Келвін.

— В кого? — чоловік відклав книгу.

— Розвиток теорії Вудворда про аналоги протеїну, — звернувся він до рудовусого чоловіка. — Це досягається простим синтезом.

— Хто ви?

— Звіть мене Джімом, — відповів Келвін. — А тепер мовчіть і слухайте.

Він почав пояснювати тоном, яким розмовляють з маленькими дітьми. (Перед ним був один з найвизначніших хіміків Америки).

— Протеїн складається з амінокислот. Існує близько 33 амінокислот.

— Стільки — не існує, — невпевнено заперечив хімік.

— Існує. Помовчіть. їхні молекули можуть утворювати найрізноманітніші сполуки. Так одержуємо майже нескінченну кількість протеїнів. А вся жива матерія — це форми протеїну. Повний синтез включає низку амінокислот, досить довгу, щоб її можна було визнати за молекулу протеїну. В цьому й суть.

— Візьміть олівця, — наказав Келвін. — Я розповім вам про метод синтезування будь-якого набору амінокислот.

Він почав докладно пояснювати. Лише двічі довелося вдаватись до допомоги скриньки. Коли він закінчив, рудовусий відклав олівця і втупився в простір.

— Неймовірно, — вимовив він. — Якщо це вийде…

— Мені потрібні здоров'я, слава, багатство, — твердо сказав Келвін.

— Але ж… любий мій…

Келвін стояв на своєму. На його щастя, тестування встановило цілковиту чесність рудоволосого.