Щаспобут - Сторінка 2

Доза була така сильна, що його аж тіпало від голови до ніг, він посинів, очі ледь не повилазили з орбіт, до того ж у нього зціпилися щелепи, все тіло охопив загальний спазм, його затрусило, так ніби був уражений не історіософією й історіографією, а блискавкою. Та він усе ж опанував себе, стрепенувся, потер чоло, сперся ще тремтячими колінами на ніжки столу, за яким працював, і сказав сам до себе:"Бачу, що справи набагато гірші, ніж я собі уявляв!!!"

Якийсь час Трурль підстругував олівці, наливав до каламарів чорнило, складав стосами білі аркуші паперу, але з тих приготувань якось нічого не виходило, отож, уже трохи сердячись, сказав собі: "Я хоча б із солідарності мушу ознайомитися з працями прадавніх архаїчних мудреців, хоча завжди відкладав їх, вважаючи, що сучасному конструкторові нічого навчитись у тих старих порхавок, але тепер нехай уже буде! Хай собі! Простудіюю і тих напівпечерних старозавітних мислителів, принаймні убезпечу себе від ущипливих зауважень Кляпавція, який, хоч сам їх теж ніколи не читав (а хто їх узагалі читає?), але потай виписує собі з їхніх праць по реченню, аби давити мене цитатами і звинувачувати в ігнорації".

Після цього він справді взявся до спорохнявілих і запліснявілих праць, хоча йому того страшенно не хотілося.

Глупої ночі, сидячи серед розгорнутих книжок, які він нетерпляче скидав зі столу, і вони падали й падали йому на коліна, Трурль сказав сам до себе: "Бачу, що мені доведеться скоригувати не тільки створення розумних істот, а й те, що вони повигадували як філософію. Життя все-таки зародилося в океані, який при берегах добряче замулився. Виникло рідке болото, або колоїди-недотепи. Сонце пригріло, болото загустіло, блискавка вдарила і все аміноокислила — тобто на амінь — і так виник сир, який з часом опинився на сухому місці. В нього виросли вуха, щоб чути, як здобич підходить, а також зуби й ноги, щоб її наздогнати і з'їсти. А коли не виростали або виростали закороткі, то його з'їдали. Отже, творчинею розуму є еволюція: адже що для них Дурість і Мудрість, Добро і Зло? Добро — це коли я когось з'їм, а Зло, коли мене з'їдять. Те саме з розумом: той, кого з'їли, коли таке станеться, дурніший від того, хто з'їв, бо ж не може мати рації той, кого нема, а нема власне того, кого з'їдено. Але якби хто поїв усіх інших, той сам би зморився, і так установлюється міра. З плином часу кожен сир вапнякується, бо ж це матеріал дірчастий, і так, шукаючи кращого, драглисті істоти винайшли метал. Однак вони просто скопіювали себе в залізі, бо найлегше робити з готового, отож до справжньої досконалості так і не дійшло. Ба! Якби за іншим порядком речей спершу виникло вапно, потім з нього м'якший делікатес, а накінець — м'якесенька делікатність, філософія уклалася б зовсім інакше: як видно, вона виводиться просто з матеріалу, тобто чим більше абияк укладалася розумна істота, тим відчайдушніше тлумачила собі себе навпаки. Якщо живе у воді, каже, що рай на суші; якщо на суші — то рай у небі; коли має крила, виробляє собі ідеал з плавниками, а коли ноги — домалює собі гусячі крила й кричить: "Ангел!" Дивно, що я досі цього не помітив. Отже, назвемо цю закономірність Космічним Законом Трурля: через недосконалість власної інженерії будь-який дух уявляє собі Чудовий Абсолют. Я повинен усе це занотувати на випадок, коли візьмуся до спростування основ філософії. Однак тепер час будувати. Напочаток закладаю Добро — тільки що воно таке? Безперечно, його немає там, де нікого нема. Водоспад для скелі не є ані добрим, ані злим, так само як і землетрус для озера. Отож змонтую Когось. Тільки тут питання: чи буде йому добре? Але звідки знати, що комусь добре? Скажімо, я побачив би, що Кляпавцієві зле. І що ж? Однією половиною душі я сумував би, а другою — радів, хіба ж не так? Якесь воно складне. Можливо, що комусь добре, як порівняти з сусідом, але він про це нічого не знає, і тому не вважає, що йому добре. Чи ж слід було б творити істоти за власною подобою, тільки дуже нещасними? Чи вони почували б тоді велике вдоволення вже від самого контрасту? Може бути, тільки однаково якесь воно паскудне. Отож тут треба дросселя і трансформатора. Не варто відразу братися до творення щасливих суспільств: для початку хай буде індивідуум!"

Трурль закасав рукави і за три дні збудував Щасливого Споглядача Буття, машину, яка запаленою в катодах свідомістю поєднувалася з кожним спостереженим предметом, і не було на світі нічого, що не справило б їй приємності. Трурль сів перед нею, аби зважити, чи йому йшлося про таке. Споглядач, розставивши три металеві ноги, водив телескопічними очиськами навкруги і, натрапивши поглядом чи то на дошку паркана, камінь чи на старий черевик, страшенно захоплювався, аж стиха постогнував від надзвичайного задоволення, що розпирало його. А коли зайшло сонце і зорі всіяли небо, він аж присів від захоплення.

"Кляпавцій, звісно, скаже, що саме присідання й постогнування ще ні про що не свідчить, — сказав собі Трурль, чомусь щораз більше непокоячись. — Зажадає доказів..."

Тоді він умонтував Споглядачеві в живіт великого годинника з позолоченою стрілкою і шкалою в одиницях щасливості, названих ним гедонами чи коротко — гедами. За один гед він узяв ту кількість утіхи, якої можна зазнати, коли, пройшовши чотири милі в черевику, в якому стирчить цвях, усунути той цвях. Помножив шлях на час, поділив на гостроту цвяха, вивів за дужки коефіцієнт змученої п'яти, і в такий спосіб йому вдалося перевести щастя в систему сантиметр-грам-секунда. Це його трохи втішило. Придивляючись до поплямленого мастилом робочого фартуха Трурля, що крутився перед ним, Споглядач, залежно від кута нахилу і загального освітлення, відчував від 11,8 до 18,9 гедів на пляму, латку і секунду. Конструктор зовсім заспокоївся. Тепер він підрахував, що один кілогед — це стільки, скільки відчули старці, підглядаючи Сусанну в купелі, що мегагед — це радість приреченого, якому вчасно перетяли зашморг, а побачивши, як точно можна все вирахувати, негайно послав одну з останніх лабораторних машин по Кляпавція.

Коли той прийшов, Трурль сказав йому:

— Дивись і вчись.

Кляпавцій обійшов довкола машини, а та, скерувавши на нього більшість своїх телеоб'єктивів, присіла й кілька разів охнула. Його здивували ці глухі, наче з глибокого колодязя звуки, але він не дав знаку й тільки спитав:

— Що це таке?

— Щаслива істота, — сказав Трурль, — а саме — Щасливий Споглядач Буття, скорочено

— Щаспобут.

— І що робить цей Щаспобут?

Трурль почув у цих словах іронію, але пропустив її повз вуха.

— Він весь час активно спостерігає! — пояснив він Кляпавцію. — І не просто спостерігає, фіксуючи, а робить це інтенсивно, зосереджено, пильно, а все побачене дає йому невимовну утіху! І ця втіха, сповнюючи його аноди й контури, дає йому чарівне блаженство, ознакою якого, власне, і є оці вигуки, що їх ти чуєш, коли він вдивляється у твої з усіх поглядів банальні риси.

— Тобто ця машина відчуває активне задоволення від існування як споглядання?

— Саме так! — відповів Трурль, але тихо, бо чомусь уже не був такий упевнений, як недавно.

— А це, напевно, феліцитометр зі шкалою в одиницях екзистенціальної насолоди? —

Кляпавцій показав на циферблат з позолоченою стрілкою.

— Так, це той годинник...

Тоді Кляпавцій почав показувати Щаспобуту різні речі, пильно вдивляючись у коливання стрілки. Трурль, заспокоєний, посвятив його в теорію гедонів або в теоретичну феліцитометрію. Слово за словом, одне, друге питання — так точилася розмова, аж поки Кляпавцій у якусь мить не запитав:

— А цікаво, скільки б одиниць мало відчуття того, кого триста годин били, а він сам потім розвалив голову тому, хто його бив?

— А, це просте завдання! — зрадів Трурль і вже хотів був сісти до обрахунків, як почув голосний приятелів сміх.

Спантеличений, схопився Трурль з місця, а Кляпавцій сказав йому, все ще сміючись:

— То ти, мій Трурлю, кажеш, що взяв за основний принцип добро? Ну, що ж, прототип тобі удався! Роби так і далі, і все чудово вдасться! А тим часом бувай.

І пішов, зоставивши Трурля зовсім спантеличеним.

— Ну й підловив мене, ну й спаплюжив! — охав конструктор, і тому оханню вторувало екстатичне охкання Щаспобута.

Це так розізлило Трурля, що він швиденько запхав машину до комірчини, закидав її шматками старої бляхи й замкнув на замок.

Потім сів до порожнього столу й сказав собі:

— Я переплутав естетичний екстаз із Добром. Ну й осел же з мене! Чи, зрештою, Щаспобут взагалі розумний? І що тоді? Треба поміркувати зовсім інакше, до кожнісінького атомного ядра! Щастя — напевне. Втіха — без сумніву, але не чужим коштом! Щоб не Зло було його джерелом! От що! Тільки що ж таке Зло? О, бачу, що в своїй дотеперішній конструкторській діяльності я зовсім занедбав теорію!

Протягом восьми днів він не лягав, не спав, не виходив, тільки досліджував найученіші праці з питань Добра і Зла. Виявилося, що, згідно з поглядами багатьох мудреців, найважливішою є справжня турбота і загальна доброзичливість. І перше, й друге мають взаємно виявляти розумні істоти. Без цього нічого не буде. Щоправда, саме проголошуючи це, завжди садовили на палю, поїли гарячим оловом, четвертували, роздирали колом і волом, трощили ребра, а у важливіші історичні моменти для цього вживали навіть шестирикових запрягів. Історично доброзичливість виявлялася також у незліченних різноманітних формах інших тортур, застосовуваних до духу, а не до тіла.

"Одного наміру не досить! — промовив до себе Трурль. — А що, якби сумління вкладати не в того, кому воно належить, а в ближнього, поряд, і навзамін. Що б з цього вийшло? О, лихо, адже тоді мої погані вчинки мучили б мого сусіда, то ж я іще вільніше, ніж доти, міг би поринати в гріх! Отож, може, треба вмонтувати у звичайне сумління підсилювач переживання, тобто зробити так, щоб кожен лихий вчинок дошкуляв у тисячу разів дужче, ніж доти? Але тоді кожен просто з цікавості одразу ж зробить щось погане, аби спробувати, чи те нове сумління справді так пекельно гризе — і до кінця своїх днів буде бігати як бура сучка, вся погризена докорами сумління... То ж, може, треба зробити сумління зі зворотним рухом і витирачкою, але запломбованою? Тільки власті матимуть ключик...