Щастя Ругонів - Сторінка 10

- Еміль Золя -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Він надумав був найняти їй де-небудь помешкання, впіймавши якусь нагоду; але тут допомогла раптова подія, що на неї годі було сподіватися.

У передмісті пішла чутка, що Макара вбив на кордоні митовий вартівник тієї хвилі, коли він таємно переправляв до Франції велику партію женевських годинників. Чутка справдилася. Контрабандистове тіло навіть не привезли додому, а поховали на кладовищі малого гірського містечка. Горе геть прибило Аделаїду. Син з цікавістю стежив за нею і не бачив, щоб вона пролила хоч сльозинку. Макар записав їй усе своє майно. Вона дістала в спадщину хатинку в завулку св. Мітра та карабін, що приніс їй чесно один контрабандист, якому пощастило втекти від кулі митника. Другого ж дня Аделаїда перебралася до своєї хатинки, почепила карабін над пічкою й почала собі жити там, цураючись усього світу, самітна та німа.

Аж ось коли П'єр Ругон зробився єдиним господарем — у домі, фуківська садиба належала йому коли не за законом, то насправді. Але йому й на думку не спадало осісти тут, бо це було б надто вузьким полем для його амбітних планів. Обробляти землю, доглядати городину здавалося йому грубим заняттям і не вартим його здібностей. Він квапився мерщій позбутися землі. Нервовий темперамент матері трохи витончив його натуру і збудив нестримний потяг до втіх буржуазного життя. Тому всі його розрахунки снувалися навколо продажу садиби. Цей продаж приніс би йому кругленьку суму і дав би можливість одружитися з дочкою якого-небудь негоціанта, що взяв би його за спільника. За цей час війни Імперії значно зрідили лави женихів, і батьки стали не такі вибагливі, добираючи собі зятів. П'єр казав собі, що гроші все влаштують, і ніхто не дослухатиметься до пліток кумась із передмістя. Він зуміє вдати з себе жертву, славного хлопчину, що гірко страждає від сорому своєї сім'ї, але відкидає його від себе і ніяк його не виправдовує. Ось уже кілька місяців П'єр зазирав на дочку одного торговця олією, Фелісіту Пені. Фірма Пеш та Лакан знаходилася в одній з найбрудніших вуличок старого кварталу; вона переживала досить скрутні часи, кредит її похитнувся, й ходили чутки про банкрутство. Але саме через ці чутки Ругон і повів атаку. Жоден з комерсантів, щасливих у ділі, не віддав би за нього дочки. П'єр поклав собі почекати і, коли старий Пеш геть заплутається, посвататися до Фелісіти, купити її і вжити свого розуму й снаги, щоб урятувати фірму від краху. Це був би добрий засіб піднятися на один щабель, зразу вивищитися над своїм класом. Треба було тільки загодя втекти з цього страшного передмістя, де закидали болотом його сім'ю, примусити мешканців забути брудні балачки, стерти з їхньої пам'яті навіть саму назву садиби Фуків. Смердючі вулички старого кварталу здавалися йому раєм. Там тільки міг він зовсім змінити своє життя, як змії міняють шкіру.

Незабаром трапилася довгождана нагода. Фірма Пеш та Лакан копала. Молодий чоловік обачливо і спритно почав тоді перемови про одруження. Освідчини його прийнято коли вже не як порятунок, то принаймні як неминучий і цілком зручний засіб полагодити справи. Отже, коли про шлюб було зговорено, П'єр взявся продати садибу. Власник Жа-Мефрену, бажаючи обкруглити свої землі, вже не раз вдавався до Ругона з цього приводу: їхні садиби відокремлював тільки низький мур. П'єр хитро скористався з нетерплячки заможного сусіди, а той, щоб уволити свою забаганку, згодився заплатити за ділянку п'ятдесят тисяч франків — тобто вдвічі більше її дійсної вартості. З суто селянською хитрістю П'єр змусив себе прохати, кажучи, що не збирається продавати садиби, що мати ні за що не згодиться позбутися землі, де з прадідів жили Фуки протягом вже двох віків. Все вдаючи, що вагається, він тим часом намагався прискорити оборудку. Але якісь невиразні турботи занепокоїли його. За його грубою логікою садиба належала йому, він має право користуватися нею з своєї волі, і все ж таки за цією певністю ворушилась якась тривога: він боявся ускладнень з боку кодексу і вирішив натяками випитати про все в судового виконавця передмістя.

Ой, та й добре ж слово почув він од нього! На думку виконавця, руки йому було зовсім зв'язано, бо тільки мати мала право продати землю й садибу. Це П'єр почасти мав на підозрі. Але він ніколи не чекав, що Урсула та Антуан, ці байстрюки, ці вовченята; теж мають право на майно. Його мов кілком по голові вдарило. Як! Ці поганці можуть обікрасти, можуть дограбувати його, законного сина? Пояснення судового виконавця були ясні й точні. Правда, при взятті шлюбу Аделаїди з Ругоном обумовлено спільність майна, але оскільки це майно було нерухоме, то все воно законом після смерті чоловіка переходило знову до вдови. А що Макар і Аделаїда визнали своїх дітей, то вони мали право взяти спадок по їхній матері. Лишилась одна потіха, що закон урізував частку позашлюбних дітей на користь законних. Але це нітрохи не потішило П'єра. Він вимагав усе майно. Він не поділив би й десяти копійок з Урсулою та Антуаном. А все ж це застереження в складних статтях кодексу відкрило йому нові можливості, що їх він заходився зосереджено, всебічно обдумувати. Він одразу втямив, що людина може завжди перекрутити закон на свій бік. І ось що знайшов він, ні в кого не прохаючи поради, навіть у судового виконавця, боячись викликати підозру. Він добре знав, що може користуватися з своєї матері, мов з якоїсь речі, тому одного дня ранком він привів її до нотаря й примусив підписати купчу на продаж садиби. Аделаїда згодилась би продати весь Пласан, аби залишили їй хатинку в завулку св. Мітра. А втім, П'єр пообіцяв дати їй щорічну ренту в шістсот франків і заприсягався всім на світі, що піклуватиметься про своїх брата й сестру. Такої присяги досить було для доброї жінки. Вона прочитала нотареві цілу лекцію, якої навчив її П'єр. Другого дня молодий чоловік попрохав у неї розписку про одержання п'ятдесяти тисяч франків за садибу. То й був його шахрайський намір. Коли мати здивувалася, що треба давати розписку на п'ятдесят тисяч франків, не діставши ні одної копійки, П'єр сказав їй, що це проста формальність, без усякої ваги. А поклавши папір до кишені, він гадав про себе: "Хай тепер вовченята вимагають від мене звіту, я відповім їм, що стара все проїла. Вони навіть не позиватимуть мене". Ще й тижня не минуло, як муру між садибами не було і плуг зорав грядки, де росла городина; про садибу Фуків, як того й бажав молодий Ругон, залишився самий тільки легендарний спогад. А ще через кілька місяців власник Жа-Мефрену розібрав і стару, напівзруйновану оселю городників.

Одержавши п'ятдесят тисяч, П'єр без проволоки одружився з Фелісітою Пеш, малою чорнявкою, яких багато в Провансі. Глядячи на неї, згадувалися цикади, сухі, брунатні, стрекотливі цикади, що, швидко злітаючи, б'ються об гілля мигдалевих дерев. Худорлява, пласкогруда, з гострими плечима, з якось різко окресленим обличчям, схожим на писок тхорика, Фелісіта не мала віку: їй можна було б дати й п'ятнадцять, і тридцять років, хоча насправді їй тільки вийшло дев'ятнадцять — вона була на чотири роки молодша за свого жениха. Щось лукаве, котяче таїлося в глибині її чорних, вузьких, як щілини, очей. Низьке опукле чоло, ніс із приплющеним переніссям, широкі ніздрі, завжди тремтливі, ніби створені на те, щоб до всього принюхуватися, тонкі червоні губи, випнуте підборіддя, глибокі западини на щоках — вся фізіономія цієї хитрої карлиці була втіленням заздрої, неспокійної пихи. Невродлива Фелісіта мала все ж таки якусь своєрідну привабну грацію. Про неї казали, що вона, коли схоче, може бути або гарненькою, або бридкою. Мабуть, це залежало й від того, як вона заплітала в коси своє пишне волосся; але ще більше це залежало від усмішки, від тої переможної усмішки, що освітлювала все смагляве обличчя Фелісіти, коли їй здавалося, що вона бере гору. Фелісіта вважала, що народилася під нещасливою зорею, оскільки доля обділила її вродою. Найчастіше вона й не хотіла бути гарненькою, але не здавалася: вона дала собі слово, що колись місто вмре від заздрощів, побачивши її багатство, її розкоші. І коли б вона могла розгорнутися на ширшій арені, де б її тонкий розум міг цілком виявити себе, вона напевне здійснила б швидко свою мрію. Своїм розумом вона була далеко вище за дівчат свого кола. Злі язики стверджували — її мати, що вмерла, коли Фелісіта була ще дитиною, за перших часів свого шлюбу мала інтимний зв'язок із маркізом де Карнаван, молодим аристократом з кварталу св. Марка. Та й справді, у Фелісіти були ноги й руки маркізи, що з огляду на її рід було дивно.

Старий квартал цілий місяць не міг заспокоїтися, що Фелісіта одружується з П'єром Ругоном, простацьким городником з передмістя, та ще з сім'ї, що не мала доброї слави. Фелісіту не бентежили ці поговори, й вона з загадковою усмішкою приймала вимушені вітання своїх товаришок. Вона все обміркувала, вона вибрала П'єра не як чоловіка, а як спільника. Батько ж, приймаючи молодого чоловіка за зятя, бачив перед собою тільки п'ятдесят тисяч франків — порятунок фірми від банкрутства. Але Фелісіта була проникливіша, ніж її батько, бо вона заглядала далеко в майбутнє й розуміла, що їй треба чоловіка здорового, хай навіть і грубого, але такого, щоб вона нишком могла керувати ним, як їй того схочеться. Вона не зносила провінційних хлюстів, заморених помічників нотаря і майбутніх адвокатів, що клацають зубами, чекаючи на клієнтів. Безпосажна Фелісіта не сподівалася одружитися з сином якого-небудь багатого купця і вважала, що простий селюк, який буде слухняним знаряддям у її руках, куди краще, ніж який-небудь худорлявий бакалар, що хизувався б перед нею своєю вченістю й примушував би її все життя терпіти злидні, ганяючись сам за нездійсненними мріями. Фелісіта була певна, що від жінки залежить зробити з чоловіка поважну людину і що вона здатна з пастуха зробити міністра. Її привабили широкі плечі, кремезна постать Ругона, не позбавленого деякої показності. Хлопець такого складу, на її думку, може легко й бадьоро винести весь тягар інтриг, що вона збиралася завдати йому на плечі. Але, оцінюючи силу й здоров'я свого жениха, Фелісіта все ж таки догадувалася, що він далеко не дурень, доглянула за його зовнішньою незграбністю гнучкий, пронозливий розум.