Щастя Ругонів - Сторінка 44

П'єр із жалем зачинив рундуки: там залишилося ще сто дев'ять рушниць. З якою охотою він розподілив би й ці! Потім він перейшов до набоїв. У глибині комори стояло двоє барил, по вінець повні набоїв; їх було досить для того, щоб захищати Пласан проти цілої армії. Цей куток поринав у темряві; хтось узяв був каганець, але один із змовців — товстий ковбасник з величезними кулаками — гарикнув на нього: "Хіба можна підносити вогонь так близько до пороху!" Всі похвалили його за такі слова. Набої було розподілено в темряві. Змовці напхом напхали свої кишені. Потім, коли все було скінчено, коли рушниці з безмежною обережністю було набито, всі на мить завмерли на місці, косо поглядаючи один на одного. В очах у них блищала підлотна жорстокість разом із туподумством.

На вулиці вони мовчки рушили попід стінами, вервечкою, німі, мов ті дикуни, що йдуть на війну. Ругон пішов на чолі цієї зграї. Приспів час, коли для досягнення заповітної мети треба було важити своєю шкурою. Незважаючи на мороз, краплини поту виступили йому на чолі, проте він зберігав войовничий вигляд. За ним безпосередньо йшли Рудьє та Грану. Разів зо два колона зупинялася; їй увижався здалеку шум бою; але виявилось: то вітер хитає маленькі, почеплені на ланцюжку мідниці, що на Півдні правлять голярам за вивіски. Після кожної такої зупинки рятівники Пласана починали далі у темряві свій обережний похід. Перелякані герої дійшли до площі Ратуші. Там усі скупчились навколо Ругона й знову почали радитися. Супроти них, на темному фасаді мерії, видніло освітлене вікно. Було близько сьомої години ранку. Починало розвиднятися.

Змовники, просперечавшися добрих десять хвилин, вирішили наблизитися аж до дверей і дізнатися, що їх чекає в цій тривожній тиші й пітьмі. Двері були напіводхилені. Один із змовців просунув був голову, але сахнувся назад, запевняючи, що в сінях хтось спить, поставивши рушницю між колін. Ругон, зметикувавши, що можна зразу ж почати з подвигу, ввійшов перший, схопив цього чоловіка і тримав його, поки Рудьє засовував затичку в рота полоненика. Ця перша перемога, здобута в тиші, надзвичайно осмілила невеличке військо, що боялося кривавої стрілянини. Ругон владними жестами стримував своїх солдатів, щоб вони не дуже бурхливо виявляли радість.

Вони навшпиньках посунули далі. Ліворуч від входу був поліційний пост; при тьмяному світлі лампи, почепленої на стіні, вони помітили чоловік з п'ятнадцять — вони лежали на похідних ліжках і голосно хропли. Ругон, що рішуче став за великого полководця, залишив біля них половину своїх вояків з наказом не збудити як-небудь сонних, а доглядати за ними й схопити їх, як тільки вони ворухнуться. Його непокоїло освітлене вікно, що вони бачили з площі. Він підозрівав, що за всім цим криється Макар. Утямкувавши, що треба спочатку захопити тих, хто чатує нагорі, він вирішив несподівано застукати їх, перш ніж вони встигнуть забарикадуватися, почувши галас боротьби. Він піднявся сходами в супроводі двадцяти героїв, що лишалися при ньому. Рудьє командував загоном, що вартував надворі.

І справді, нагорі, в кабінеті мера, в його фотелі коло письмового столу, сидів Макар. Після виступу повстанців він із пихою недалекої на розум людини ввесь віддався своїм викоханим мріям. Певний своєї перемоги, він говорив про себе, що нині Пласан належить йому, що він може поводитися як переможець. На його думку, цей натовп із трьох тисяч чоловік, що оце допіру пройшли через місто, був непереможною армією, сусідства якої досить для того, щоб тримати під своєю рукою покірних і слухняних буржуа. Повстанці замкнули жандарів у казармі, національну гвардію розігнано, а рантьє нового міста, без сумніву, ніколи близько й не бачили рушниці. А втім, коли нема зброї, нема й солдатів. Він не велів навіть з обережності зачиняти браму, а його вояки в своїй безтурботності зайшли ще далі і заснули собі. Отож він спокійнісінько чекав світання, певний, що вдень круг нього зберуться й згуртуються всі місцеві республіканці.

Він уже мріяв про великі революційні заходи: проголошення комуни, де він мав бути за голову, арешт усіх поганих патріотів, особливо людей, що були йому не довподоби; найбільше його радували думки про те, що Ругонів переможено, що жовтий салон збезлюднений, що вся ця зграя проситиме у нього милості. Так, чекаючи дня, він вирішив звернутися з відозвою до населення Пласана.

Оце й засіло їх четверо складати цю відозву. Коли її було скінчено, Макар урочисто, сівши в фотель мера, наказав прочитати її вголос, перш ніж надіслати в друкарню "Незалежного", що уявлявся йому республіканським органом. Один із творців почав з пафосом читати: "Мешканці Пласана! Година незалежності пробила; нині запанувала справедливість…" — як раптом зачувся рип дверей кабінету: хтось їх відчиняв.

— Це ти, Касуте? — спитав Макар, припиняючи читання.

Відповіді не було, а двері все відчинялися.

— Та заходь-бо! — вигукнув він нетерпляче. — Що, мій браток-розбійник повернувся вже додому?

Тут двері з такою силою відчинилися навстіж, що вдарилися об стіну, й натовп озброєних людей затопив кабінет. Попереду ішов Ругон, увесь червоний, з виряченими очима. Змовники вимахували зброєю, наче палицями.

— Так ось що! У цих паскудників є зброя! — гукнув Макар.

Він хотів був схопити два пістолі, що лежали на столі, але п'ятеро чоловіка вже вчепилися йому в горло; всі чотири автори відозви якусь хвилину борюкались; гуркіт перекинених меблів, глухе тупотіння, хтось упав. Борцям дуже перешкоджали рушниці, зовсім не потрібні, але вони нізащо не хотіли з ними розлучатися. У запалі боротьби Ругонова рушниця, що її один із повстанців хотів вирвати в нього з рук, раптом стрельнула, і лункий гуркіт наповнив кабінет димом; куля розбила на друзки чудове дзеркало, почеплене над коминком, дзеркало, що його вважали за найкраще в місті. Цей випадковий постріл оглушив усіх і поклав край бою.

Поки переможці одхекувалися, з двору донеслося ще три постріли. Грану підбіг до вікна кабінету. Обличчя витяглися, всі, мовчки й непокійно напружившись, чекали, нікому не було охоти битися з вартовими, що про них вони, взявши гору тут, зовсім забули. Але Рудьє гукнув знизу, що все гаразд. Сяючи з радості, Грану зачинив вікно. Виявилось, що Ругонів постріл збудив тих, що спали. Вони здалися, бо бачили, що чинити опір неможливо. Але троє з загону Рудьє, що їм нетерпеливилося швидше попорати це діло, вистрілили в повітря, ніби відповідаючи на постріл згори, самі не тямлячи навіщо. Бувають такі хвилини, коли рушниці в руках полохунів стріляють самі по собі.

Ругон наказав міцно зв'язати Макарові руки шнурами від довгих зелених завіс кабінету. А цей аж заходився від скаженої лютості.

— Так, так, шкварте, — бурмотів він. — Наші вернуться сьогодні ввечері або завтра, і тоді ми вже порахуємось!

Від цього нагадування про повернення повстанців аж затремтіли спини у переможців. Ругонові перехопило подих. Макар був розлючений, що його, як дитину, схопили ці полохливі буржуа, ці жалюгідні шпачки, яких він зневажав як колишній солдат. Він уп'явся в П'єра очима, повними запеклої ненависті.

— А я ж знаю, я ж усе знаю, — сказав він, не спускаючи з нього очей. — Спробуйте тільки віддати мене під суд. Я маю що розповісти суддям.

Ругон зблід. Він страшенно боявся, що Макар буде говорити про нього, і тоді пани, які тільки що допомагали йому рятувати Пласан, перестануть його поважати. Але всі вони, вражені драматичною зустріччю двох братів, дипломатично відійшли набік, передбачаючи гостру розмову. Ругон зважився тоді на героїчну постанову. Він наблизився до них і сказав тоном високої шляхетності:

— Ми лишимо тут цього чоловіка. Хай він подумає над своїм становищем, а потім зможе дати нам деякі корисні відомості.

Потім він додав ще поважніше:

— Я виконую свій обов'язок, панове. Я присягався врятувати місто від анархії, і я його врятую, навіть коли б мені довелося зробитися катом свого рідного брата…

Можна було подумати, що стародавній римлянин приносить свою родину в жертву на вівтар батьківщини. Грану, глибоко схвильований, стиснув його руку з плаксивою міною, що промовляла: "Я вас розумію, ви людина з великою душею". Він став Ругонові в послузі, повівши всіх за собою під претекстом, що треба забрати звідси чотирьох полонених.

Коли П'єр залишився наодинці з братом, до нього вернувся весь його апломб. Він правив далі:

— Ви не чекали на мене? Я все розумію тепер: ви, мабуть, влаштували мені вдома пастку. Нещасний! Бачте, куди вас завели вади й безпутне життя.

Макар знизав плечима.

— Знаєш що, — мовив він, — іди під три чорти! Ти — старий шахрай. А сміється краще той, хто сміється останній.

Ругон, не знаючи, що йому робити з братом, штовхнув його в туалетний покоїк пана Гарсоне, де той любив відпочивати. З цієї кімнати, освітленої лише згори, був тільки один вихід. Там стояли крісла, канапа та мармуровий умивальник. П'єр замкнув двері на ключа, попустивши мотузки на братових руках. Чути було, як Макар кинувся на канапу й заспівав що було сили: "Усе піде гаразд", — ніби підбадьорюючи себе.

Ругон, залишившися сам, сів у фотель мера. Він зітхнув і витер собі піт на чолі. Як важко завойовувати собі щастя та пошану! Але він уже близький до мети. Він почував під собою м'який фотель і несамохіть погладив рукою бюро з червоного дерева, рівне й гладеньке, наче шкіра гарної жінки. І він усівся ще глибше, прибравши таку ж поважну позу, як Макар за хвилю перед тим при читанні відозви. Він відчував невимовне піднесення. Тиша кабінету, здавалося, була насичена врочистістю. Роздимаючи ніздрі, він побожно, мов ладан, вдихав запах пилу і старих паперів, кинутих по кутках. Ця кімната зі злинялими шпалерами, вся ніби пересякла мізерними клопотами глухого містечка, оберталася в храм, а він сам ставав якимсь божеством. Ругон попав у святиню і хоча раніше недолюблював священиків, тепер йому пригадувалося солодке хвилювання, відчуте ним за першого причастя, коли він щиро вірив, що вкусив тіла Христового.

Але й у своєму зачаруванні він нервово здригався, коли докочувався до його вух Макарів громовий голос. Слова "аристократів на ліхтар", загроза повісити проривались крізь двері, брутально розбиваючи його райдужні мрії.