Щирий друг - Сторінка 2

- Оскар Уайльд -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Можливо, я помиляюся, але я вважав, що в дружбі, щирій дружбі, немає місця для себелюбства й жадібності.

— Любий мій друже, мій найкращий друже, — закричав малий Ганс. — Забирай усі квіти з мого саду. Твоє гарне ставлення до мене дорожче за срібні ґудзики! — і він побіг рвати усі свої чудові первоцвіти і наповнив ними кошик Мірошника.

— Прощавай, малий Гансе, — сказав Мірошник і пішов угору пагорбом із дошкою на плечі та великим кошиком у руці.

— Прощавай, — відізвався малий Ганс і знову почав весело копати землю, бо дуже зрадів через обіцяну грабарку.

Наступного дня він підв'язував жимолость біля ґанку, коли почув голос Мірошника, який гукав до нього з дороги. Ганс зістрибнув із драбини, побіг через сад і визирнув понад парканом.

Там стояв Мірошник із великим лантухом борошна на плечі.

— Любий мій Гансику, — сказав Мірошник. — Чи не віднесеш ти цей мішок борошна на базар для мене?

— Вибач, будь ласка, — відповів Ганс, — але сьогодні я страшенно заклопотаний. Мені треба підв'язати усі оці лози, полити всі квіти і підрівняти всю траву.

— Ну знаєш, — образився Мірошник, — по-моєму, якщо врахувати, що я збираюся віддати тобі свою грабарку, дуже нечемно з твого боку мені відмовляти.

— Ой, не кажи так! — змолився малий Ганс. — Я б не хотів бути з тобою нечемним нізащо у світі. — І він побіг по свого капелюха й, аж згинаючись під важким лантухом, потягся на базар.

День був дуже спекотний, на дорозі стовпом стояла курява, і коли Ганс пройшов шість довгих миль, він так знесилився, що був змушений сісти перепочити. Проте за хвильку він мужньо поплентався далі і врешті-решт дістався базару. Вичекавши певний час, він продав мішок борошна за дуже гарну ціну і негайно повернувся додому, бо боявся, що коли затримається допізна, на нього дорогою нападуть розбійники.

"Це був дуже, дуже важкий день, — зітхнув Ганс, вкладаючись спати, — проте я радий, що не відмовив Мірошникові, бо він мій найкращий друг, та ще й збирається віддати мені свою грабарку".

Вдосвіта наступного дня Мірошник з'явився по гроші за своє борошно, а малий Ганс так намучився напередодні і ще лежав у ліжку.

— Нічого собі! — вигукнув Мірошник. — Ну ти й ледар! Враховуючи, що я збираюся віддати тобі свою грабарку, гадаю, ти міг би працювати й побільше. Неробство — великий гріх, і мені не подобається, коли хтось із моїх друзів байдикує або лінується. Ти не повинен ображатися на мої відверті слова. Мені б і на думку не спало їх вимовляти, якби я не був тобі другом. Яка користь від дружби, якщо ти не можеш сказати правду? Будь-хто може лестити, казати приємне і гарне, але щирий друг завжди говорить неприємне і не боїться завдати болю. Щирий, справжній друг розуміє, що так краще, бо знає, що приносить користь.

— Вибач, будь ласка, — сказав малий Ганс, протираючи очі та знімаючи нічний ковпак, — просто я так утомився вчора, що вирішив трошки полежати, послухати, як співають пташки. Знаєш, мені завжди краще працюється, коли я послухаю пташині співи.

— Все це дуже добре, — Мірошник поплескав малого Ганса по спині, — бо я хочу, щоб ти пішов зі мною до млина, як одягнешся, і полагодив мені покрівлю на клуні.

Бідоласі Гансу кортіло попоратись у своєму садку, бо він уже два дні не поливав квітів, але він боявся образити Мірошника, який був для нього таким гарним другом.

— Ти гадаєш, було б не по-дружньому з мого боку сказати, що я дуже заклопотаний? — спитав він несміливо й сором'язливо.

— Ну знаєш, — обурився Мірошник, — не думав я, що прошу у тебе забагато, а надто враховуючи, що я збираюся віддати тобі свою грабарку; але, звісно, якщо ти відмовишся, я піду і зроблю все сам.

— Та в жодному разі! — і малий Ганс схопився з ліжка, одягнувся і пішов за Мірошником до клуні.

Він пропрацював цілісінький день, до самого заходу сонця, і тоді Мірошник підійшов подивитися, як там у нього справи.

— Ти вже полагодив дірку в покрівлі, Гансику? — гаркнув Мірошник весело і жваво.

— Все відремонтовано, — малий Ганс зліз із драбини.

— Бачиш, — зауважив Мірошник. — Найприємніша робота та, яку виконуєш для інших.

— Це велика честь слухати, як ти говориш, — відізвався малий Ганс, коли сів і витер піт із чола. — Велика, величезна честь. Боюся, в мене ніколи не народяться такі чудові ідеї, як у тебе.

— Народяться й у тебе, якщо докладеш зусиль. Поки що ти займаєшся практикою дружби, а колись дійдеш і до теорії.

— Гадаєш, у мене вийде? — запитав малий Ганс.

— Не маю жодних сумнівів, — відказав Мірошник. — А тепер, коли ти полагодив покрівлю, піди краще додому й відпочинь, бо я хочу, щоб узавтра ти загнав моїх овець на пасовисько в гори.

Бідолашний Ганс не насмілився заперечувати, тож рано-вранці наступного дня Мірошник підігнав свою отару до його хатини, й Ганс погнав її в гори. Він витратив на це цілий день і повернувся додому такий знесилений, що заснув просто на стільці та прокинувся, коли день уже був у розпалі.

"Як чудово проведу я час у своєму садку!" — порадувався він і тут-таки взявся до роботи.

Але йому так і не судилося доглянути за квітами, бо його друг Мірошник безнастанно приходив і посилав кудись із різноманітними дорученнями або викликав на млин допомагати в роботі. Ганс час від часу дуже журився, бо боявся, що квіти гадатимуть, ніби він їх покинув, але втішався думками про те, що Мірошник — його найщиріший друг. "До того ж, — думав він, — Мірошник збирається віддати мені свою грабарку, а це велика щедрість".

Отак малий Ганс трудився на Мірошника, а той проголошував красиві слова про дружбу, які Ганс занотовував у записнику й перечитував ночами, бо дуже любив учитися.

Сталося так, що одного вечора, коли Ганс грівся у себе в хатині біля вогнища, хтось голосно затарабанив у двері. Ніч була буремною, сильний вітер завивав так, що спершу Ганс подумав, що то негода хилитає дверима. Проте застукали вдруге, а потім і втретє — найгучніше.

"Це якийсь нещасний подорожній", — сказав собі Ганс і побіг до дверей.

На порозі стояв Мірошник із ліхтарем в одній руці та великим ціпком у другій.

— Любий Гансику, — заволав Мірошник, — у мене велика біда. Мій синочок упав із драбини й сильно забився, отож я іду по Лікаря. Але він мешкає так далеко, а ніч така буремна, що я подумав — ліпше, коли ти підеш замість мене. Ти ж знаєш, я збираюся віддати тобі свою грабарку, тож буде справедливо, якщо і щось зробиш для мене навзаєм.

— Певна річ! — вигукнув Ганс. — Те, що ти звернувся до мене, я сприймаю як шану й зараз-таки вибираюся в дорогу. Тільки дай мені свій ліхтар, бо ніч така темна, боюся, я можу впасти в канаву.

— Вибач, але це мій новий ліхтар, — сказав Мірошник, — буде великою втратою, якщо з ним щось станеться.

— Ну нічого, я якось упораюся, — заспокоїв його малий Ганс, надягнув свою кожушину, теплу червону шапку, зав'язав на шиї шарф і подався з дому.

Як ревіла буря! Ніч була така темна, що Ганс нічого не бачив, а вітер мало не збивав його з ніг. Проте він мужньо йшов уперед і аж за три години дістався будинку Лікаря й постукав у двері.

— Хто там? — гукнув Лікар, вистромившись з віконця спальні.

— Малий Ганс, Лікарю.

— І чого тобі треба, Гансику?

— Мірошників син зірвався з драбини й забився, тож Мірошник хоче, щоб ви приїхали негайно.

— Гаразд! — відповів Лікар. Він наказав сідлати коня, і взув міцні чоботи, і взяв ліхтар, і спустився вниз, і поскакав до будинку Мірошника, а малий Ганс плентався слідом.

А буря все ятрилася й ятрилася, а хлюща лила й лила потоками, і Ганс не бачив, куди йде, то й відстав від коня. Врешті-решт він заблукав, збився на манівці й загруз у трясовині, а це було дуже небезпечне місце, бо там крилося повно провалин, — і малий Ганс потонув. Його тіло знайшли наступного дня козопаси: воно спливло на поверхню, і козопаси віднесли його до хатинки.

Усі пішли на похорон малого Ганса, бо його любили, а Мірошник виступив головним плакальником.

— Оскільки я був його найщирішим другом, — виголосив Мірошник, — буде справедливо, якщо я матиму найкраще місце. — І він, у довгій чорній пелерині, очолив поховальну процесію й раз у раз витирав очі великим носовичком.

— Смерть малого Ганса — важка втрата для нас усіх, — сказав Коваль, коли похорон завершився й усі розсілись у таверні випити вина з корицею і попоїсти солодких пиріжків.

— Важка втрата, принаймні для мене, — відізвався Мірошник. — Господи, та я мало не віддав йому свою грабарку, а зараз не знаю, що мені з нею робити. Вона мені страшенно заважає на подвір'ї, а така ж потрощена, що за неї нічого не виручиш, якщо спробувати продати. В подальшому я більше нічого й нікому не віддаватиму. Бо твоя щедрість на тобі ж і окошиться…

— Ну, і що далі? — запитав Щур по тривалій паузі.

— Це кінець, — відповіла Коноплянка.

— А що сталося з Мірошником? — поцікавився Щур?

— Знати не знаю, — мовила Коноплянка, — й більше того — знати не хочу.

— От і видно відразу, що в твоєму характері немає співчуття, — промовив Щур.

— Боюся, ви не зрозуміли моралі цієї історії, — зауважила Коноплянка.

— Чого не зрозумів? — заверещав Щур.

— Моралі.

— Ти хочеш сказати, що ця історія має мораль?

— Звісно, має, — сказала Коноплянка.

— Ну знаєш, — розлютився Щур. — Ти мусила мене попередити, перш ніж почала свою історію. Тоді я б і слухати тебе не став, я би просто пирхнув і пхекнув, як отой критик. Власне, ще й зараз не пізно.

І він щосили запирхав і запхикав, хляснув хвостом по воді й пірнув у свою підводну нору.

— Ну, і як вам цей Щур? — запитала Качка, яка підпливла за декілька хвилин. — Він має багато гарних рис, але я, зі свого боку, маю материнські почуття, і коли бачу затятого старого парубка, то мені сльози навертаються на очі.

— Боюся, що я його розсердила, — зауважила Коноплянка. — Справа в тому, що я розповіла йому історію з мораллю.

— О, це завжди дуже й дуже небезпечно, — вирекла Качка.

І я з нею цілковито погоджуюся.