Що не день, то субота

Переклад Володимира Романця.

5 травня. СУБОТА

Був суботній ранок. Пан Пляшкер сидів у себе в кімнаті й чекав.

На що він чекав? А він і сам до пуття не знав.

Чому ж тоді він чекав? Оце вже легше пояснити. Щоправда, для цього нам доведеться почати розповідь з неділі.

А в неділю у пана Пляшкера не було ніякого діла. Надворі яскраво світило сонце, як це часто буває у вихідні.

Понеділок, як і завжди, був по неділі.

У вівторок до пана Пляшкера раптом постукали в двері. Пані Моркван зазирнула в кімнату й сказала:

– Пане Фляшкере, до вас гість! Глядіть не дозволяйте йому курити в кімнаті, бо від диму псуються фіранки! І нехай не сідає на ліжко! Для цього у вас є стілець!

Пані Моркван була господинею будинку, де квартирував пан Пляшкер. Коли вона гнівалась, то завжди називала його Фляшкером. Цього разу її обурило те, що до нього прийшов гість.

А гостем, якого у той вівторок пані Моркван увіпхнула до кімнати, був шкільний товариш пана Пляшкера. Його звали пан Вівторакус. Він приніс панові Пляшкеру цілу торбу раків.

Середа, як і завжди, припала на самісіньку середину тижня. І в цьому, ясна річ, не було нічого дивного.

Але ось у четвер була велика гроза і чотири рази розкотисто прогримів грім. Це змусило пана Пляшкера насторожитись.

Настала п’ятниця. Йдучи на роботу, пан Пляшкер знайшов п’ятака, що лежав догори орлом, і подумав, що це може віщувати якусь приємну несподіванку. Так воно й сталося – того дня пана Пляшкера відпустили з роботи. А все через те, що начальник пана Пляшкера дуже боявся злодіїв. Щовечора він ховав ключа від своєї контори в іншому місці. У четвер він придумав особливо надійний спосіб його зберігання. Загорнув ключа у носову хустинку й стромив його в черевик, який поставив у шафу; черевика накрив капелюхом і замкнув шафу, а ключа від шафи поклав у шухляду письмового столу. Шухляду замкнув також і врешті заховав ще й ключа від письмового столу. У п’ятницю вранці він ще добре пам’ятав, де шукати ключа від дверей контори. А от де лежить ключ від письмового столу, ніяк не міг згадати. І, отже, не міг відімкнути шухляду, щоб дістати звідти ключа від шафи, без якого годі було добутися до ключа від дверей контори. Ну що тут удієш? І шеф пустив пана Пляшкера додому, а сам сів і поринув у роздуми. Він вирішив сидіти й думати доти, доки згадає, де заховав ключа.

"Тепер, – сказав собі пан Пляшкер, – усе ясно – ні про які випадковості не може бути й мови: у неділю не було ніякого діла. Понеділок був по неділі. У вівторок прийшов пан Вівторакус і приніс раки. У середу – середина тижня; у четвер – гроза і чотири рази прогримів грім; у п’ятницю – п’ятак догори орлом – і вільний день!"

І ось тепер пан Пляшкер сидить у себе в кімнаті і, хвилюючись, чекає, що ж йому принесе субота.

Довго чекати не довелось: у двері гучно постукали. Панові Пляшкеру перехопило дух і відібрало мову. А була то всього-на-всього пані Моркван, яка зайшла до кімнати з відром та щіткою в руках.

– Ви що, не можете сказати: "Заходьте!", як нормальна людина? – запитала господиня і з гуркотом поставила відро на підлогу перед паном Пляшкером.

Той поквапом сховав ноги під стілець. Йому захотілося відповісти: "А яка нормальна людина заходить до кімнати, не почувши "заходьте"?" Але пан Пляшкер – чоловік сумирний і люб’язний. Він терпіти не може сварок. До того ж він побоюється пані Моркван – адже вона вища за нього мало не на цілу голову! Та головне те, що вона хазяйка кімнати, яку він винаймає. Вона може виселити його, коли їй заманеться. Тому-то пан Пляшкер і змовчав.

– Ви що, язика проковтнули, пане Пляшкере? – запитала пані Моркван і заходилася мести підлогу.

– Пробачте, чи не змогли б ви прибрати мою кімнату трохи пізніше? – наважився озватись пан Пляшкер.

– Якщо я вам заважаю, – відповіла пані Моркван, – то йдіть собі погуляйте. – Відтак вона скомандувала: – Ноги вгору!

І віник відразу ж рушив у наступ на черевики пана Пляшкера. Той підняв ноги і поставив підбори на стілець.

– Бруднюх нещасний! – закричала господиня. – Хто вам дозволив ставити ноги на мій гарненький стілець? Зараз мені йдіть на кухню і принесіть ганчірку!

Пан Пляшкер покірно поплентався на кухню. Повернувшись із ганчіркою в руках, він побачив, що пані Моркван поставила стілець на стіл і почала мити підлогу. Зітхнувши, він узяв свого капелюха, одягнув піджак і попрямував до дверей.

– Куди це ви чимчикуєте? – гукнула йому навздогін пані Моркван.

– Піду погуляю!

– О, це чисто по-вашому: йти на гулі серед білого дня, коли всі люди працюють! Куди воно годиться?

– Таж ви самі сказали, щоб я йшов гуляти! – запротестував пан Пляшкер.

– Та йдіть уже, йдіть, домосиде! – знову гукнула господиня. – Ви ж бо цілісінький день сиднем сидите в чотирьох стінах. Бліді стали, аж світитесь.

Пан Пляшкер швидко причинив за собою двері і вийшов надвір. Був чудовий суботній ранок, яскраво сяяло сонце, і він радів, що більше не чує лайливих слів господині.

На розі юрмилися люди. Пан Пляшкер зацікавився, що там таке, і рушив до гурту. Люди щось розглядали. Мабуть, щось не дуже велике, бо всі, схиливши голови, дивилися вниз.

Панові Пляшкеру кортіло дізнатися, що там таке, але гурт так скупчився, що йому, низенькому на зріст, нічого не було видно.

– Треба повідомити в зоопарк. Напевно, воно втекло звідти. У себе вдома таке чуперадло ніхто не триматиме! – сказала жінка, що стояла в самісінькій середині гурту.

Мабуть, там була якась тваринка.

– Це, певне, така порода мавп, – сказав хтось із чоловіків.

– Порода мавп? Із п’ятачком? Та воно куди більше схоже на жабу! – вигукнув інший чоловік.

– Е, ні, на жабу воно аж ніяк не схоже! Бачите, яке в нього руде волосся! Де це ви бачили жабу з рудим волоссям? Та ще й таку здоровенну!

Цікавість розбирала пана Пляшкера чимдалі дужче: що ж то воно за звірина, що схожа водночас і на жабу, і на мавпу?..

– Як вам не соромно, панове, знущатися з дитини! Дорослі люди, а так поводитесь! – обурено вигукнула якась огрядна жінка і окинула всіх суворим оком.

– Як ви сказали? З дитини? Ви, мабуть, недобачаєте! – мовив той чоловік, котрий назвав загадкову істоту мавпою.

Але огрядна жінка ніяк не могла вгамуватись. Вона нахилилася до тваринки й спитала:

– Як тебе, дитинко моя, звати?

Пан Пляшкер і далі не міг нічого побачити. Зате дещо почув. Дзвінкий, пронизливий голос відповів огрядній жінці:

– Ніяка я не дитинка, бе-е-е!

Люди, що стояли довкола, аж роти пороззявляли з такого дива.

– Овва! Та воно вміє говорити! – вигукнув хтось із чоловіків.

– Та ще й по-нашому! – вражено прожебоніла якась жінка.

– Хіба ж я вам не казала, що це дитина?! – гордо промовила огрядна жінка і знову нахилилася над загадковою істотою: – Скажи мені що-небудь, дитинко!

– Товстуля! Товстуля! – вереснув той самий голос.

– Це ти мене так називаєш? – спаленівши від обурення, спитала гладуха.

Хтось у юрбі засміявся. А пронизливий голос раптом заспівав:

Товстуля черевата,

Нахабна і дурна,

Пісок совочком рила

І вирила слона.

А потім та товстуля

Залізла на слона,

На спині в нього всілася

Зручнесенько вона.

Заплакав слон від болю

Та з ляку як ревне:

"Ой лишенько! Злізай мерщій!

Роздушиш ти мене!"

Але товстулі байдуже,

Сміється лиш вона

І не звертає жодної

Уваги на слона.

І сталося тут раптом

Найбільше диво з див:

Надувся слон і луснув –

Товстулю він провчив.

– Яке нахабство! – засичала огрядна жінка й пішла геть.

Не гаючи й миті, пан Пляшкер ступнув туди, де стояла гладуха, і враз опинився перед загадковим створінням, що сиділо на тротуарі й співало.

Тепер пан Пляшкер зрозумів, чому ніхто не знав, як назвати це створіння. Його справді важко було б змалювати: не людина, але наче й не звір.

Взяти хоча б голову: двоє нахабних, бистрих очей; рот такий великий, що аж кортить назвати його пащею; замість носа – рухливий хоботець із круглим п’ятачком на кінці. Обличчя ясно-зелене з великими синіми цятками. А з-під рудого волосся, що стирчить, неначе голки на їжаку, виглядають двоє відстовбурчених вух.

А тулуб! Насамперед у очі впадав живіт – зелений, круглий і тугий, неначе барабан. Руки й долоні – як у звичайної дитини, а от ноги дуже схожі на жаб’ячі лапи. Груди й живіт зелені й гладенькі, а на спині руда шерсть, як у молодого орангутанга.

Доспівавши свою пісеньку, дивне створіння й далі сиділо на тротуарі, нахабно поглядаючи на перехожих, що юрмилися довкола нього.

– Одне можна сказати напевне: це не звір, – мовив хтось із натовпу. – Звірі не вміють говорити.

– То, може, по-вашому, це дитина? – спитав інший чоловік.

– Ні, не дитина.

– То що ж це таке?

– А може, воно прибуло сюди з Марса? Може, це марсіанин?

– Казна-що! – втрутився в розмову суворий на вигляд пан. – Дана істота не з Марса. Можете мені повірити. Я на цих речах знаюся. Я старший учитель Злобер.

Почувши ці слова, "дана істота" пішла в танець. Притупуючи ногами, вона заспівала:

Наш учитель – наш мучитель –

Нам несе учене слово.

Це – велика голова,

Повна тирси і полови.

А потім дивне створіння всілося на тротуарі, склало руки на животі й знову почало нахабно розглядати натовп.

– Припини свої дурні співи! – обурився старший учитель.

Замість відповіді загадкове створіння показало йому довгого жовтого язика.

– Негайно скажи, як тебе звати! – наказав старший учитель.

Загадкове створіння засміялося й знову затанцювало, приспівуючи:

Ви всі дурні, дурні, дурні,

Дурні, аж просто сміх!

Танцюю я, танцюю я

Між дурників самих!

Старший учитель аж зблід від злості.

– Ось воно що! Отже, всі ми дурні! А ти, звісно, наймудріший у цілому світі! – вигукнув він. – А чого ж це, по-твоєму, ми такі дурні?

– Бо я знаю, хто ти, а ти не знаєш, хто я, – засміялось невідоме створіння. І знову завело:

Ніхто тут не знає,

Як мене звать,

Дурні самі-бо

Навколо стоять.

Ніхто тут не знає,

Як мене звать!

– Невже ти гадаєш, що ми оце перебиратимемо всі імена, які тільки є на світі? – грізно спитав старший учитель. – Нам ніколи відгадувати загадки. Якщо не скажеш, хто ти такий, ми зараз викличемо поліцію!

– Поліцію? – здивувалося загадкове створіння. – Ви думаєте, що поліція знає, хто я?

– А ось я, здається, знаю! – вихопився пан Пляшкер. У голові його блискавкою промайнули події останнього тижня: у неділю – ніякого діла і сонце цілісінький день, понеділок був по неділі, у вівторок – Вівторакус і раки, у середу – середина тижня; у четвер – гроза і грім чотири рази, у п’ятницю – п’ятак догори орлом і вільний день, а сьогодні – субота...