Що не день, то субота - Сторінка 5

А тоді зовсім затримав дихання і став тонюсінький, як патичок. Штани й куртка теліпались на ньому, мов на опудалі.

– Цей костюм завеликий! – сказав пан Пляшкер.

– Так, здається, таки трохи вільний на нього, – довелось визнати продавцеві.

Він приніс ще один костюм – темно-синій, меншого розміру – і дав його Суботикові.

– Ось цей костюм напевне прийдеться на тебе, – сказав продавець. – Одягай!

– А як до мене треба звертатися? – запитав Суботик повчальним тоном.

Продавець аж кипів.

– Прошу одягти костюм, ваша величносте, – поправився він.

Суботик одягнув костюм. Він і далі стримував дихання.

– А вдихнути в цьому костюмі можна? – запитав він.

– Звісно, можна, ваша величносте! Яке безглузде запитання! – відповів продавець.

Суботик глибоко вдихнув, його твердий, як барабан, живіт випнувся вперед, темно-синій костюм луснув і роздерся навпіл по всій довжині.

– Погана тканина, – сказав Суботик. – Носити її не можна. Годиться хіба що для їжі!

– Що ти зробив з костюмом?! – злякано вигукнув продавець. Він знову дістав із кишені свою гарненьку хустину і витер нею чоло.

– Нічого я не робив! – відповів Суботик. – Я лише вдихнув.

Продавець оглянувся довкола й запхав роздертий костюм у кошик на сміття. І відразу приніс новий. Цього разу – темно-зеленого кольору.

– Ваша величносте, поміряйте ще цей, – кволо промовив продавець і подав костюм Суботикові.

Той надів костюм і запитав:

– А дихати в ньому можна?

– О ні, ваша величносте, боронь боже! – злякано вигукнув продавець.

Саме в цей час повз них проходив завідувач секції. Він був багато огрядніший за продавця, а костюм на ньому був куди елегантніший. Він носив дві товсті обручки і темні рогові окуляри.

Почувши слова "ваша величносте", він підійшов до продавця.

– У нас високий гість? – пошепки спитав він і кивнув головою в бік кабіни, де Суботик міряв костюм.

Не встиг продавець відповісти, як Суботик вистромив голову з кабіни й вигукнув:

– Ні! Це він мене називає "ваша величносте".

– Тебе? – перепитав завідувач секції, і очі йому полізли на лоба.

– А крім того, він заборонив мені дихати! – казав далі Суботик.

– Це правда? – суворо запитав завідувач секції.

– А ще він викинув подертий костюм у кошик на сміття! – додав Суботик.

Завідувач секції нахилився, понишпорив у кошику і витяг звідти одну холошу.

– Неймовірно! – вигукнув він. – Дітей називає "ваша величносте", забороняє їм дихати і дере костюми! Негайно йдіть на обстеження до психіатра.

– Пане завідуваче...– почав був виправдовуватись продавець, однак завідувач секції урвав його:

– І слухати не хочу! Або йдіть до лікаря, або вважайте, що ви звільнені! – гримнув він.

Продавець мовчки вклонився і зник.

– Ну то як – можна дихати чи ні? – звернувся Суботик до завідувача.

– Звичайно ж, можна! Дихай, дитинко, дихай! – усміхаючись, відповів завідувач і легенько вщипнув Суботика за щоку.

Суботик глибоко вдихнув, живіт його надувся, випнувся вперед, – і лусь! трісь! – темно-зелений костюм також луснув.

– Що ти накоїв? – зарепетував завідувач секції.

– Він усього-на-всього вдихнув, – заступився за Суботика пан Пляшкер. – Він навіть дозволу у вас на те спитав!

Суботик кивнув головою на знак подяки панові Пляшкеру за підтримку.

Тепер уже завідувач секції вийняв хустинку і витер піт із чола. Відтак, озирнувшись навсібіч, запхнув рештки темно-зеленого костюма в кошик на сміття, де вже лежали рештки темно-синього.

– У даному винятковому випадку я б рекомендував купити шкіряні штани! – сказав завідувач секції і приніс штани з товстої шкіри. – Ось, прошу! Шкіряні штани не розірвати!

– І не розгризти? – поцікавився Суботик.

– Можеш спробувати, малий, – насмішкувато мовив завідувач секції. – Побачимо, чи залишиться щось від твоїх зубів!

Суботик узяв штани, обнюхав їх, відкусив великий шмат від холоші і проковтнув його.

– Смачно! – сказав він. – Волова шкіра!

– Не займай штанів! – вигукнув завідувач секції й видер штани в Суботика з рук.

– Але ж ви самі дозволили мені покуштувати їх! – здивувався Суботик.

– Так, ви йому дозволили, – підтвердив пан Пляшкер.

Завідувач секції, нетямлячися з люті, зібгав шкіряні штани і жбурнув туди, де вже лежали два костюми, – у кошик.

Потім він кудись надовго зник, а коли з’явився, в руках у нього був гумовий водолазний костюм.

– Ось, – сказав він. – Цей костюм годиться для будь-якого випадку. Гума ж бо розтягується.

– Та це ж водолазний костюм! – здивувався пан Пляшкер.

– Ну то й що? – запитав завідувач секції. – Чому він вам не подобається? Це, зрештою, найновіша модель вогнетривкого водолазного костюма!

– Вогнетривкого? – запитав Суботик. – А навіщо потрібен вогнетривкий водолазний костюм? Де у вас тут горить?

– Осьдечки горить, ось тут! – роздратовано відповів завідувач секції і постукав себе пальцем по лобі.

– Горить, горить! – загорлав Суботик. – У дядька горить у голові!

Продавщиця із сусіднього відділу, почувши галас, і собі загукала:

– Що горить? Де горить? Треба щось робити! Гасіть вогонь! Пожежа! Пожежа!

– Пожежа! Пожежа! – залементував покупець, що стояв біля неї, і кинувся до ескалатора.

– Спокійно! Не кажіть дурниць! – розлютився завідувач секції і побіг за покупцем.

– Пожежа! Пожежа! – захоплено повторював Суботик. Він підстрибом побіг за завідувачем, співаючи:

Вогонь! Вогонь!

Салон горить!

Вже зайнялась одежа.

Мерщій сюди

Несіть води,

Щоб погасить

Пожежу!

Тут чоловік

Горить-пала,

Неначе купа хмизу.

Біжіть, спішіть

Його гасить

Від верху

І до низу!

– Замовкни, жабеня! – гримнув на нього завідувач секції, кинув наздоганяти покупця і повернувся назад.

– Таж ви самі сказали, що у вас у голові горить, – мовив Суботик. – Чого ж ви на мене гніваєтесь?

Тим часом в універмазі зчинилася справжня веремія. Скрізь лунали вигуки: "Пожежа! Пожежа!"

Один продавець не розгубився і ввімкнув сигнальний пристрій; другий прибіг із гумовим шлангом у руках.

– Чудово! Вода! – весело загукав Суботик, побачивши шланг, і одягнув свій гумовий костюм. – От тепер покупаємося, попірнаємо!

– Тихше! Заспокойтесь! Ніякої пожежі немає! – волав завідувач секції і гасав туди-сюди, неначе курка, що впала із сідала. – Негайно вимкніть сигналізацію! Заберіть шланг! Усім стояти на місці! Не рухатись!

Але його ніхто не слухав.

– Та де ж воно горить? – гукнув продавець, який приніс шланга і якому кортіло випробувати його в дії.

– Он у того дядька в голові горить, – вигукнув Суботик і кивнув на завідувача секції.

– Геть звідси! – гримнув той, схопив головку сиру, що й досі лежала на стільці, і жбурнув її в Суботика.

– Го-о-ол! – вигукнув Суботик і вмить нахилився. Головка сиру пролетіла високо над ескалатором і бабахнула на рундук, де лежали цукерки, шоколад, жувальні гумки та інші солодощі. Від удару вони розлетілися навсібіч по всьому першому поверсі. Діти, що були там, аж завищали від захвату, матері марно силувалися вивести їх з універмагу. Діти не звертали жодної уваги на звуки сигналізації – вони збирали на підлозі солодощі й напихали ними кишені та роти. Продавці не займали дітей – їм було не до них. Вони гасали туди-сюди по залі. Одні шукали пожежу, щоб погасити її, інші тікали від вигаданого вогню надвір. У загальній товкотнечі перекинули кілька рундуків, задзвеніло скло, загриміли, падаючи, каструлі. Одні верещали з переляку, інші реготали; діти сиділи навпочіпки, збираючи солодощі, а над усім цим пронизливо дзвонив сигнальний пристрій.

– Чудово! – Суботик аж сяяв від захвату. – Та це ж справжня каша!

Пан Пляшкер, який дивився на все з другого поверху, подумав, що це про товкотнечу в універмазі, і кивнув головою. Але Суботик мав на увазі зовсім іншу кашу – ту, що в кошику на сміття. Не встиг пан Пляшкер і оком змигнути, як Суботик схопив кошика й почав пхати в рот рештки костюмів та шкіряні штани.

– Ох і смачно ж, – сказав він, жуючи. – Салат із тканини і галушки зі шкіри!

Пан Пляшкер схопив Суботика за руку і потяг крізь натовп надвір, побоюючись, що його плеканець захоче з’їсти ще що-небудь. Коли вони вийшли на вулицю, до універмагу під’їхали дві поліційні машини і сім пожежних. Суботик розгладив свого водолазного костюма, виліз на руки панові Пляшкеру і, дивлячись на пожежників, які бігли повз них із драбинами та шлангами, захоплено сказав:

– Тату, я, звичайно, уявляв собі, що в універмазі має бути дуже весело. Але що там може бути аж та-а-к весело, я навіть і не мріяв!

8 травня. ВІВТОРОК

У вівторок уранці пана Пляшкера й Суботика знову розбудив дзвінок будильника.

– Ми підемо сьогодні в універмаг? – спитав Суботик, сплигуючи з ліжка.

– А що ти ще хочеш там купити? – спитав і собі пан Пляшкер.

– Що-небудь попоїсти, – відповів Суботик. – Наприклад, сир, шкіряні штани, шоколад, вази, жувальну гумку, пару костюмів...

– Ні, не вийде! Сьогодні я мушу йти в контору. А ти залишишся вдома.

– Але ж ваш шеф загубив ключа?

– Мабуть, він уже знайшов його.

– Тату, мені буде дуже нудно цілісінький день самому сидіти в кімнаті.

– І все ж ти мусиш залишитися тут, щоб тебе не побачила пані Моркван.

– Нехай бачить! Я вже великий. Он у мене навіть костюм є, – з гордістю сказав Суботик.

Пан Пляшкер пильно подивився на нього.

– Ти дуже виріс, – мовив він здивовано. – Позавчора ти був набагато менший. Цікаво, чому це так? Мені здається, що сьогодні ти вже не влізеш у рюкзак.

– Дуже просто, тату! – засміявся Суботик. – Річ у тому, що Суботики за день виростають так, як інші діти за цілий рік. Хіба ви цього не знали?

– За один-однісінький день? – перепитав пан Пляшкер. – Добре, що ми купили гумовий костюм.

– А чому добре? – спитав Суботик.

– Зрозуміло чому! Бо гума розтягується, – пояснив пан Пляшкер. – А то довелось би щодня купувати тобі новий костюм, що не день, то більший... Здається, пора вже познайомити тебе з пані Моркван. Ти он незабаром переженеш мене на зріст. Не знаю тільки, як мені тебе відрекомендувати! Я ж не можу сказати: "Пані Моркван, познайомтесь, це – Суботик!"

– Ваша правда, тату. То як же ви мене назвете?

– Може, Бруно? – запропонував пан Пляшкер.

– Ні, для мене це надто довге ім’я! – сказав Суботик.

– Ну, тоді придумай якесь коротше.

– Робінзон! – радісно вигукнув Суботик.

Пан Пляшкер невдоволено похитав головою і сказав:

– По-перше, Робінзон – куди довше ім’я, ніж Бруно.