Щоденник - Сторінка 3

- Януш Корчак -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Моє місто, моя вулиця, моя крамниця, де я завжди купую, мій кравець, моє — і це найголовніше — місце роботи.

Аби не гірше. Якби можна було б сказати сонцю "зупинись", то це, певне, зараз. (Є такий трактат — "Про найщасливіший час життя" — і хто б повірив? — Карамзіна. Ох, і набрид же він нам у російській школі).

7 × 8 = 56. Як роки промайнули! Саме промайнули. Тільки вчора було 7 × 7. Нічого не прибуло й не віднялося. Яка величезна вікова різниця: сім і чотирнадцять, чотирнадцять і двадцять. А для мене той, кому 7 × 7, і той, кому 7 × 8,— однолітки.

Прошу, зрозумійте мене правильно. Немає двох геть однакових листків, крапель, піщинок. У цього більше лисини, а в того сивини. У цього вставні зуби, а в того самі коронки. Цей в окулярах, той глухуватий. Цей міцніший, той ледве ноги волочить.

Та я кажу про семиліття.

Знаю: можна поділити життя і на п'ятиліття — і теж зійдеться. Знаю: умови життя. Багатство, бідність. Успіх, турботи. Знаю, війна, війни, катастрофи. Та й те відносно. Одна літня особа мені сказала: "Розбестила мене війна, потім важко було знову звикати". Навіть нинішня війна багатьох розбещує. І немає, здається, нікого, хто б вважав, що брак сил, здоров'я, енергії — не через війну, а через оці самі 7 × 8 і 7 × 9.

Які нестерпні сни! Вчора вночі: німці, а я без пов'язки у недозволений час у Празі[1]. Прокидаюсь. І знову сон. У поїзді мене переводять до купе, метр на метр, де вже є кілька євреїв. Цієї ночі знову мерці. Мертві тіла маленьких дітей. Одна дитина в шаплику. Друга, з обідраною шкірою, на нарах у мертвецькій, явно дихає. Новий сон: я на хитливій драбині, високо, а батько знову й знову тицяє в рот шматок торта, великий, такий собі з глазур'ю і з родзинками, а те, що в роті не вміщається, розкришене, кладе в кишеню.

У найстрашнішому місці прокидаюсь. Чи не є смерть таки пробудженням у момент, коли, здавалося б, уже немає виходу?

"Кожен може знайти ці п'ять хвилин, щоб померти",— читав я десь.

[...]

21 липня 1942 р.

Завтра мені виповнюється шістдесят три чи шістдесят чотири роки. Батько кілька років не оформляв мені метрику. Я пережив через це ряд тяжких хвилин. Мама називала це недбалістю, гідною покарання: як адвокат, батько мав би не зволікати з цим питанням.

Я звусь по дідові, а ім'я дідове Герш (Гірш). Батько мав право назвати мене Генриком, бо ж сам він одержав ім'я Юзеф. Та й решту дітей дід назвав християнськими іменами: Марія, Магдалина, Людвіг, Якуб, Кароль. І всетаки батько вагався і зволікав.

Я мушу присвятити батькові багато місця: я реалізую в своєму житті те, до чого він сам прагнув і до чого так болісно протягом стількох років прагнув дід.

І мати. Та про це потім. Я — і мати, і батько. Знаю це й тому багато розумію.

Прадід мій був склярем. Я радий: скло дає людям тепло і світло.

Тяжка це річ — народитись і навчитися жити. Мені лишилося куди легше завдання — померти. Після смерті знову може бути тяжко, та про це не думаю. Останній рік, останній місяць чи година.

Хотілося б помирати, зберігаючи присутність духу та в повній свідомості. Не знаю, що я сказав би дітям на прощання. Хотілося б тільки: вони вільні самі обирати свій шлях.

Десята година. Постріли: два, залп, два, один, залп. Можливо, це саме моє вікно погано затемнене.

Але я не перестаю писати.

Навпаки, думка (окремий постріл) працює швидше.

[...]

4 серпня 1942 р.

1

Я полив квіти, бідні квіти дитбудинку, квіти єврейського дитбудинку. Пересохла земля зітхнула.

До моєї роботи придивляється вартовий. Чи сердить його, чи зворушує ця мирна праця о шостій годині ранку? Вартовий стоїть і дивиться. Широко розставив ноги.

2

Марні намагання повернути Естерку. Я не був певен, чи на випадок успіху я прислужусь їй чи зашкоджу.

— Де вона попалась? — питає хтось.

Може бути, не вона, а ми попалися (що лишаємось)?

3

Я написав до комісаріату, щоб вислали Адзя: недорозвинений і злісно недисциплінований. Ми не можемо через якісь його витівки ризикувати дитбудинком. (Колективна відповідальність).

4

На Дзєльну поки що одну тонну вугілля — до Рози Абрамівни. Хтось питає, чи в безпеці там вугілля.

У відповідь усміхаюсь.

5

Похмурий ранок. Пів на шосту.

Нібито й нормально почався день. Кажу Ганні:

— Доброго ранку.

Вона відповідає здивованим поглядом.

Прошу:

— Ну, всміхнися ж!

Бувають бліді, зниділі, сухотні усмішки.

6

Пили ви, панове офіцери, щедро й смачно — це за кров; у танці подзенькували орденами, салютуючи ганьбі, якої ви, сліпці, не бачили, точніше, вдавали, що не бачите.

7

Моя участь у японській війні. Поразка — крах.

У європейській війні: поразка — крах.

У світовій війні.

Не знаю, як почувається і чим почуває себе солдат переможної армії...

8

Часописи, в яких я співробітничав, закривались, розпускалися — банкрутували.

Видавець мій, розорюючись, вкоротив собі життя.

І все це не тому, що я єврей, а що народився на Сході.

Сумна могла б бути втіха, що й пишному Заходу кепсько.

Могло бути, та не стало. Я нікому не бажаю зла. Не вмію. Не знаю, як це робиться.

9

"Отче наш, іже єси на небесі..."

Молитву цю виліпили голод і недоля.

Хліба щоденного.

Хліба.

Адже те, що я переживаю, було. Було.

Продавали речі й одяг за літр гасу, за кілограм крупи, за чарку горілки.

Коли один юнак, поляк, по-дружньому питав мене в комендатурі, як я вибрався з блокади, я спитав, чи не міг би він "що-небудь" у справі Естерки.

— Звичайно, ні.

Я поспішив сказати:

— Дякую на доброму слові.

Ця подяка — безкровне дитя злигоднів і приниження.

10

Я поливаю квіти. Моя лисина у вікні така добра ціль.

У нього гвинтівка. Чому він стоїть і дивиться?

Немає наказу.

А може, бувши цивільним, він був сільським учителем, може, нотаріусом, підмітальником вулиць у Лейпцігу, офіціантом у Кельні?

А що він зробив би, коли б я кивнув йому головою? Помахав по-дружньому рукою?

Може, він не знає, що все так, як є?

Він міг приїхати лише вчора, здаля...

[1] Район Варшави.