Шість днів на роздуми - Сторінка 12

Зустрічаючи на вулиці сіромах і жебраків, цей чоловік ніколи не подає милостині. Свою поведінку він пояснює тим, що колись йому в нужді ніхто не допомагав. Прикладів такого поводження я міг би навести чимало. І хіба всі ці люди не чинили логічно? На Артура цей приклад не справив ніякого враження.

— У цій справі,— сказав він,— нелогічним мені здається лише одне: листи з погрозами. Якщо ми зуміємо висунути гіпотезy, [53] яка виправдує написання цих анонімок, то ми викриємо всю правду. Припускаючи, що автор листів мешкає з Вейтоном, треба обмислити, чому він хоче попередити актора, що вб'є його?

Він дістав з кишені блокнот і написав у ньому якесь прізвище.

— Розберемо по черзі кожного...— сказав він.— Почнемо з Матільди Чезлі...

Він задумано пройшовся по кімнаті. Я уважно стежив за ним і чув, як час од часу він бурчав під носом прізвища: Гертруда Веймар... Френсіс Чезлі... Альберт Чезлі... записуючи ці прізвища до свого нотатника. Врешті він похитав головою, і на його обличчі написалася нехіть.

— Жодна з цих осіб, якщо тільки вона не шалена, цих листів не повинна була писати. Брак будь-яких мотивів. Навіщо їй це робити?

— Ось послухайте, Артуре,— спробував я йому пояснити.— Ця справа здається мені особливою. Ще нічого не сталося, а поліція вже в повній готовності, ніби справді вчинено злочин. А знаєте чому? Тому, що поліція хоче викрити щось, чого ще не існує, убивцю, який ще не убив. Слідів нема. Учинений злочин завжди лишає сліди, але які сліди може залишити злочин, який ще не скоївся? Хай це лунає абсурдно, але щоб викрити щось, треба допустити, аби воно сталося. Якби мене почув Вейтон, то впав би в чергову істерику. Він сказав би, що ми чекаємо його смерті і тільки тоді почнемо шукати убивцю.— Я плеснув Джелліна по плечах і додав: — Заспокойтеся, Артуре. Адже для запевнення Вейтонової безпеки зроблене все. Може, навіть, хтозна, ця кумедія з його удаваною смертю дозволить уникнути трагедії. Тепер нічого іншого не зостається, як триматися насторожі й чекати. Може, анонімник припуститься якогось промаху, і тоді Вейтон справді буде в безпеці.

Бодай на якийсь час мені вдалося відірвати Джелліна від упертих думок про справу Вейтона, і ми півгодини говорили про сторонні речі. А проте вряди-годи я бачив, що Артур поринає в свої роздуми, пробуючи все суперечне з логікою пояснити логічно.

— Я не хотів би нав'язуватися вам, і якщо прошу у вас надто багато, то скажіть мені це...— звернувся він до мене вже при прощанні.

— Я слухаю, слухаю,— намагався я підбадьорити його.

— Ви знаєте всю цю справу з найдрібнішими деталями... Ви були у віллі Вейтона... Отож я був би вам вельми вдячний, якби ви захотіли подумати над розв'язанням цієї загадки.

Я пообіцяв йому гарненько поміркувати над цією справою і ми домовилися з ним знов побачитись одинадцятого листопада ввечері. [54]

Артур Джеллін пішов додому і ліг у постіль, але заснути не міг. Думка про перегони, як він висловився, з часом мучила його навіть уві сні, а близька дата дванадцятого листопада не дозволяла йому відпочивати.

Пунктуальний, як завжди, о восьмій ранку він сидів уже за столом і до одинадцятої писав свій третій рапорт, призначений для капітана Сандера.

"Капітанові Столану Сандеру в центральне управління поліції

СЕКРЕТНИЙ РАПОРТ М З 10 листопада, год. 10.45.

Вчора, 9 листопада, о 20.40 сержант Метчі перехопив на пошті адресований Філіпу Вейтону лист з погрозами. Лист послано того самого дня не пізніше тринадцятої години. Я передав його на аналіз докторові Прікоцу, і той підтвердив, що лист ідентичний попереднім, але написаний десять — дванадцять годин тому, тобто між десятою ранку і тринадцятою, саме перед тим, як опустити в скриньку. Існує підозра, що другий лист, одержаний того самого дня, був посланий тому, що анонімник помітив: попередній лист до Вейтона не потрапив. Ми перехопили його з ранковою поштою. Отож виникає підозра, що посилач чудово поінформований про ситуацію в родині Вейтона і навіть знаходиться в тому самому домі, позаяк він дуже швидко довідався, що актор попереднього листа не отримав. Сьогодні вранці ми перехопили на пошті шостого листа з погрозами Філіпу Вейтону. Написаний він так само, як попередні, тими самими, без жодної зміни, словами і без жодних додатків. Листа передано до лабораторії.

Послано об 11-й годині. Артур Джеллін".

Опівдні Артур Джеллін, замість обідати, замкнувся у своїй кімнаті, щоб проаналізувати нову гіпотезу. Дві години він бився над нею і тепер вирішив підвести підсумки. Як завжди, на аркушиках паперу він виписав основні положення.

"7. Якщо припустити, що листи з погрозами були написані як спонук логічних, то тоді інформація, що Вейтон буде убитий в автомобілі, а не вдома, теж має логічне пояснення.

2. Припустімо, що Вейтон повинен 12 листопада поїхати кудись автомобілем з Причин, яких він не хоче відкрити навіть поліції. Анонімник про цю необхідність знає І хоче перешкодити Вейтону поїхати в невідомому нам напрямку. Ось чому він погрожує йому. [55]

3. Слушність цієї гіпотези підтверджував би факт, що Вей-тон дуже боїться, що його вб'ють, незважаючи на всі вжиті находи безпеки. Очевидно, актор знає, що 12 листопада йому доведеться поїхати кудись автомобілем, і тому він боїться вмерти.

4. Якщо таку версію прийняти, тоді Вейтонові відомо, хто його хоче вбити. Якщо він навіть не знає особи, то знав середовище, в якому йому хтось погрожує. Якщо це середовище йому відоме, то чому він не вкаже поліції бодай якийсь слід? А якщо ця справа вже така підозріла, що її доводиться тримати з таємниці, то чому він взагалі звернувся до поліції? Чи не краще було б мовчати й захищатися самому, якщо він знає, звідки загрожує небезпека?"

Джеллін обхопив руками голову. Навряд щоб яка-небудь з цих гіпотез мала якийсь сенс. Він відчував, що в них є якась правда, але в той же час їм бракує логіки. Він одклав перо, розчарований ще більше, ніж будь-коли. Дванадцяте листопада він очікував з не меншою тривогою, ніж Вейтон. Цей день мав стати вирішальним і для нього. У гру входила його кар'єра, а якщо не кар'єра, то визнання з боку начальства. Гарний він матиме вигляд, якщо Вейтона таки вб'ють!

О шостій вечора, коли він уже збирався йти додому, до його кімнати стрілою влетів капітан Сандер.

— Джеллін! — гукнув він у перерві між нападами кашлю.— Ідіть за мною.

Розділ шостий

Полковник Енсайкоу

Сандер потягнув Джелліна до себе. Перед столом капітана стояв чоловік шістдесяти років. Убраний у заяложений і подертий одяг, він справляв враження типового волоцюги. На ногах замість черевиків у нього були кавалки мішковини, перев'язані шнурком, як грецькі сандалі, до половини литки. В руках він тримав щось таке, що людина, наділена буйною уявою, могла б назвати капелюхом. Найбільше вражало те, що він був при всьому цьому старанно виголений, а його обличчя, делікатне і шляхетне, різко контрастувало з усією його постаттю.

— Подивіться, пане Джеллін,— крикнув Сандер,— це полковник Енсайкоу, захоплення філософією змушує його подорожувати пішки по світу. Він скаже вам у справі Вейтона щось сенсаційне. [56] Тепер випливло все! Мені вже ця справа набридла по саме нікуди! Так ось, пане полковник, чи не могли б ви повторити йому те, що ви сказали хвилину тому мені?

— Безперечно, пане Сандер.— Його англійська мова була бездоганна. Він обернувся до Джелліна:— Четвертого листопада, під восьму вечора, коли я стояв перед нічліжкою і курив... як вам відомо, в самому домі курити заборонено... переді мною зупинився автомобіль, і водій запросив мене жестом досередини. Я послухався, і як тільки опинився в машині, одна особа пояснила мені, чого вона хоче. Вона вручила мені шість листів уже з марками і з написаною адресою на ім'я Філіпа Вейтона. Я мав посилати щодня по одному листу, почавши з наступного дня, тобто п'ятого листопада, в черговості, вказаній мені тією особою. Листи різнилися між собою тим, що адреса була написана неоднаково. У нагороду за цю послугу особа вручила мені сто доларів і спитала, чи не може вона мені бути ще чимось у пригоді. Я одразу заявив, що в Нью-Йорку в мене донька, на хіміка вчиться, і їй доведеться покинути навчання, якщо я не роздобуду певної суми грошей. Та особа відразу дала мені потрібні гроші, а потім одвезла мене назад до нічліжки.— Полковник замовк, але через хвилю вів далі: — Звичайно, та особа зажадала од мене гарантії, що я нікому не скажу про те, що сталося між нами, і обіцяла мені ще сто доларів через місяць після відправки останнього листа. Коли ця особа дізналася, хто я, себто полковник російської царської армії, вона сказала, що з мене досить мого слова честі, що я нікому і в жодному разі не зраджу її прізвища. Проте вчора я прочитав у газетах про смерть Філіпа Вейтона, себто того, кому я щодня посилав по листу, і довідався, що вони містили погрози. Газети я читаю рідко, і раніше я нічого про це не знав. Тим-то я прийшов сюди, щоб допомогти правосуддю. Ось шостий, останній лист, я мав послати його сьогодні.— 3 цими словами він простягнув капітанові конверт. Лист було вийнято й прочитано вголос:

"Дорогий Вейтоне, приготуйся до смерті. Я вб'ю тебе завтра вранці, в автомобілі. Утекти тобі від мене не вдасться. Ф."

Прочитавши листа, Джеллін звернувся до полковника Енсайкоу:

— А хто ця особа, яка вам вручила ці листи?

У голосі Артура відчувалася втіха людини, прибулої врешті після плавання до безпечної гавані. Нарешті ця справа доходить кінця! Можна знайти анонімника, і кошмарний сон, що Вейтон може бути вбитий дванадцятого листопада, розвіювався від блаженного пробудження. Яким же симпатичним здавався йому тепер полковник Енсайкоу!

Можна було подумати, що Сандер, почувши питання Джелліна, умре. На нього водночас напали божевільний сміх і надсадний [57] кашель. Кілька хвилин у кабінеті чути було повискування, хрипіння і сапання. Якби співробітники Сандера не звикли до таких приступів, вони, безперечно, подумали б, що капітан умирає.

Нарешті Сандер зумів гукнути в бік Джелліна: ~— Ах так, ви хочете знати, хто та особа? О, зараз ви почуєте щось дуже гарне! Пан Енсайкоу, пан полковник Енсайкоу заявив мені, що оскільки він дав тій особі слово честі, він ніколи не викаже її прізвища.