Шість головоломок для дона Ісидро Пароді - Сторінка 4

- Хорхе Луїс Борхес -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Це були червовий король, хрестова сімка, піковий валет, червова четвірка.

– Не витріщайся так, тут немає ніяких чудес! – сказав Пароді. – Серед цих усіх карт є одна краплена, і я попросив її в тебе першою, але, звісно, ти витягнув і дав мені не ту карту. Я наказав тобі взяти червову четвірку, а ти витягнув пікового валета, тоді я попросив пікового валета, а ти дав мені хрестову сімку, я попросив хрестову сімку, а ти дав червового короля. І в цей момент я сам вибрав червову четвірку, яку можу впізнати, бо вона краплена. Ібнхальдун зробив те саме. Він послав тебе шукати друза номер один, ти привів йому друза номер два, тоді він послав тебе за номером два, і ти привів йому друза номер три, він послав тебе за номером три, ти привів йому номер чотири, далі він сказав, що сам піде за номером чотири – і привів друза номер один. Першим номером був Ібрагім, його близький друг. Ібнхальдун просто не міг його не впізнати; ось що буває з людьми, які злигуються з чужаками. Ти ж сам розповідав, що друзи – люди дуже замкнуті й недовірливі. Найбільш недовірливим з-між них виявився Ібнхальдун, голова громади. Будь-хто з друзів легко міг вказати наївному креолові на його місце, та Ібнхальдунові того було замало, він вирішив виставити тебе на глум. Він запросив тебе у неділю, але ж ти сам був сказав, що богослужіння у них відбуваються щоп'ятниці. Аби збити тебе з пантелику, він придумав усі ці дурні умови: три дні підряд пити сам лише чай і завчити напам'ять альманах "Бристоль", до того він іще й змусив тебе пройти пішки через кілька кварталів; він розіграв справжнісіньку виставу з друзами, загорнутими у простирадла, але насамкінець, і це було ніби вишеньки, які викладають на тортик, він вирішив додати головоломку зі знаками Зодіаку. Він щиро розважався і неабияк повеселився, адже він тоді ще не встиг перевірити (ну та вже і не перевірить) фінансові звіти Ізеддіна. Саме про ці книги вони розмовляли, коли ти прийшов, а не про романи і не про вірші, як ти собі чомусь вирішив. Хто знає, що за фіґлі там понавикручував той підскарбій? Совість у нього явно була нечиста, саме тому він і вбив Ібнхальдуна та підпалив дім, щоби про його гріхи не стало відомо. Він попрощався з вами, потиснувши кожному руку, чого ніколи раніше не робив, щоб ніхто не сумнівався в тому, що він залишає віллу. Тоді як сам заховався неподалік. Отож він дочекався, поки всі гості покинуть віллу, адже ця забава всім уже насправді набридла. І поки ти із зав'язаними очима та палицею шукав Ібнхальдуна, Ізеддін повернувся до кімнати секретаря. Коли ти привів туди старого, вони не змогли втриматися від сміху, дивлячись, як ти метаєшся із зав'язаними очима. Ти збирався йти за другим друзом, Ібнхальдун пішов за тобою – і вдруге ти саме його знайшов би і також привів би у секретарську. Тобто ти виходив би на пошуки чотири рази – і кожного разу приводив би одну і ту ж саму людину. Та раптом підскарбій ударив Ібнхальдуна ножем у спину – і ти почув крик. Але поки ти йшов навпомацки, нічого не бачачи, Ізеддін устиг утекти. Ще до того він підпалив бухгалтерські книги. А потім, щоби остаточно замести сліди, підпалив і будинок.

Пухато, 27 грудня 1941 р.

Ночі сеньйора Голядкіна[56]

Присвячується Доброму Злодієві [57]

1.

Із невимушеною елегантністю Хервасіо Монтенегро – високий, поставний, ледь побитий життям, власник романтичного профілю та обвислих фарбованих вусів – заліз в арештантський фургон і дозволив себе voiture[58] у виправну тюрму. Він опинився в парадоксальній ситуації: численні читачі вечірніх газет у всіх чотирнадцяти провінціях обурювалися тим, що його, відомого актора, звинувачують у крадіжці та вбивстві: але в той же час численні читачі вечірніх газет дізналися, що Хервасіо – відомий актор, і це сталося тільки тому, що його звинуватили у крадіжці та вбивстві. Ця несамовита плутанина була справою рук Ахілеса Молінарі, вельми влізливого журналіста, який зажив голосної слави після того, як розкрив таємницю смерті Ібнхальдуна. І ось, завдяки клопотанням Молінарі, поліція дозволила Хервасіо Монтенегро відвідати виправну тюрму – причому з незвичайною метою. У цій тюрмі, у двісті сімдесят третій камері, відбував покарання Ісидро Пароді – в'язень-детектив; саме йому Молінарі (з винятковою великодушністю) приписував головну заслугу в розкритті попередньої справи. За своєю натурою Монтенегро був чоловік украй скептичний, відтак не надто покладався на детектива, котрий зараз і сам тарабанив у цій виправній тюрмі довгі-предовгі дні, а до того працював перукарем на вулиці Мехіко[59]; з іншого боку, сама лише думка про відвідини такого закладу, як в'язниця, змушувала завмирати серце Хервасіо – делікатне, як скрипка Страдіварі, – і стискатися від поганих передчуттів. Одначе він все ж піддався на вмовляння, добре тямлячи, що не варто псувати взаємин із Ахілесом Молінарі, котрий, якщо вірити його пишномовним запевненням, був представником четвертої влади.

Пароді зустрів відомого актора, навіть не глянувши на нього. Він неквапливо і ретельно заварював мате у блакитному глечику. Монтенегро був уже майже готовий до почастунку, однак Пароді – безумовно, через те, що несамовито знітився, – не став пригощати гостя. Монтенегро, щоби підбадьорити Пароді, поблажливо поплескав його по плечі й закурив сигарету з пачки "Сублімес", яка лежала на стільчику.

– Ви прийшли раніше від домовленої години, доне Монтенегро. Я вже знаю, що вас сюди привело. Це справа, пов'язана з діамантом.

– Я бачу, що навіть ці грубі мури не здатні завадити моїй славі, – швидко відповів Монтенегро.

– Воістину так! Саме тут, і то найшвидше, можна довідатися, що діється в країні: від сумнівних звитяг якогось генерала дивізії – до подвигів на ниві культури нещасного нікчеми з радіо.

– Цілком поділяю ваше ставлення до радіо. Недарма Маргарита – Маргарита Ксіргу[60], як ви розумієте, – часто мені повторювала, що нам, справжнім акторам, лицедіям від Бога, потрібна енергія глядачів. Мікрофон – холодний і безживний, він не містить енергії життя. Навіть я, як тільки опинявся перед цією огидною штукою, кожного разу відчував, що втрачаю контакт із публікою.

– Мені здається, що зараз краще облишити розмову про мікрофони та енергії. Я читав опуси Молінарі. Хлопчина непогано володіє пером, але вся ця розлога балаканина та різні літературні фіґлі з часом стають нудними. Чому б вам не розповісти мені суть справи – так, як ви її бачите, без усілякої літературщини? Мені подобається, коли висловлюються чітко та зрозуміло.

– Домовилися. До того ж я цілком із вами погоджуюся. Чіткість – пречудовий дар латиноамериканської раси. Але я сподіваюся, що ви дозволите мені не озвучувати деяких подробиць певної події, які можуть скомпрометувати одну даму, яка належить до бомонду в Ла-Кіякі (а саме там, смію вас запевнити, ще залишилися респектабельні люди). Laissez faire, laissez passer[61]. Я вважаю необхідним захистити ім'я цієї дами, яка у своєму колі має репутацію неперевершеної господині салону, чарівниці (хоча для мене вона не тільки чарівниця, а й ангел), – і це змусило мене перервати моє тріумфальне турне латиноамериканськими республіками. Як справжній портеньйо[62] я, охоплений ностальгією, чекав миті повернення додому, але навіть уявити не міг, що ця мить буде затьмарена подіями, які за своєю суттю належать до категорії кримінальних. Саме так, бо, як тільки я прибув на вокзал Ретіро, мене моментально заарештували; тепер мене звинувачують в одній крадіжі та двох вбивствах. І, немов на додачу до всіх нещасть, поліцейські забрали у мене старовинну коштовну річ, власником якої я став за кілька годин до арешту, за надзвичайно мальовничих обставин; саме тоді, коли ми перетинали Ріо-Терсеро[63]. Словом, оскільки я не терплю переливати воду з пустого в порожнє, хочу розповісти вам усю історію ab initio[64], не обмежуючи себе в праві на стриману іронію, без якої просто неможливо говорити про сучасне життя. Дозволю собі також використати кілька ескізів пейзажиста і дещицю яскравих фарб.

Отже, сьомого січня о четвертій годині чотирнадцять хвилин (це був звичайнісінький болівійський день) я сів у Мококо[65] в Панамериканський експрес, вправно позбувшись – savoir faire[66], друже мій, – своїх численних надокучливих прихильників. Я щедро роздарував обслузі експресу свої портрети з автографами, таким чином злагіднивши їхнє дещо насторожене ставлення до моєї персони. Мене провели до купе, яке я покірно погодився розділити з незнайомцем із яскраво вираженою єврейською зовнішністю, причому мій прихід перебив сон сеньйора. Згодом я дізнався, що цей пан має прізвище Голядкін і торгує діамантами. Якби ж то знаття, що цей насуплений сеньйор, якого доля дала мені у подорожні, втягне мене у настільки таємничу й трагічну історію.

Наступного дня, кожної миті очікуючи несподіванки від якого-небудь вождя племені кальчакі, я вирішив поспостерігати за людською фауною, що населяла наш малесенький і тісний світ, доки потяг перебував у русі. Свої дослідження я розпочав – cherchez la femme – з дуже цікавої особи; вона навіть на Флориді о восьмій годині вечора привабила б до себе море захоплених чоловічих поглядів. У таких речах мене неможливо обдурити, я відразу збагнув, що доля звела мене з екзотичною й абсолютно винятковою дамою. Це була баронеса Пуффендорф-Дювернуа[67], цілком зріла, хоч і дуже молода жінка; у ній уже нічого не залишилося від незграбного підлітка, іншими словами, дуже цікавий сучасний екземпляр: струнка фігура, сформована грою у lawn-tennis, риси обличчя доволі грубі, проте вправно підкреслені кремами та косметикою. Одним словом, це була жінка, котрій стрункість постави додавала шляхетності, а мовчазність – вишуканості. Проте вона мала один недолік, faible, що його неможливо вибачити істинній Дювернуа[68]: вона симпатизувала комуністам. Спершу я був навіть зацікавився нею, але потім дотямив, що за всім її зовнішнім лоском криється вкрай пересічна душа, і мені довелося просити сеньйора Голядкіна замінити мене на цьому фронті; вона ж – о, яка типова поведінка для жінки! – вдала, що взагалі не зауважила підміни. Але я випадково підслухав розмову баронеси з іншим пасажиром – він називав себе полковником Херрапо з Техасу – коли вона сказала про когось, що той – "йолоп"; мабуть, ішлося все ж про pauvre[69] сеньйора Голядкіна.