Шість Наполеонів - Сторінка 4

Там візникові наказано було почекати. Ми пройшли трохи далі пішки і вийшли на безлюдну вулицю з гарними будинками обабіч; навколо кожного будинку був невеликий сад. При світлі вуличного ліхтаря на брамі одного з них ми прочитали: "Вілла Лабірнум". Мешканці будинку, очевидно, уже спали, бо весь він потонув у темряві, тільки вад вхідними дверима світилось напівкругле віконце, кидаючи пляму тьмяного світла на садову доріжку. Дерев'яний паркан відділяв сад від вулиці й кидав досередини густу темну тінь, в якій ми й зачаїлись, увійшовши в той сад.

— Боюсь, нам доведеться довго чекати,— прошепотів Холмс.— Треба подякувати провидінню, що немає дощу. Думаю, нам не можна й курити, щоб згаяти час. А проте наші шанси два проти одного, що вся ця морока не буде марною.

Всупереч побоюванням Холмса, наше пильнування виявилось не таким тривалим, як він нам передрікав, і закінчилось воно найраптовішим і найдивовижнішим чином. Незабаром якась маленька темна постать, швидка й рухлива, наче мавпа, без найменшого звуку, що міг би попередити про її наближення, навстіж відчинила садову хвіртку й кинулась по доріжці до будинку. Ми побачили, як ця постать пробігла повз пляму світла, що падало з-понад дверей, і зникла в чорній тіні за будинком. Запала тривала тиша, під час якої ми сиділи, затамувавши подих, а тоді до наших вух долинув ледь чутний тріск. То відчинялось вікно. Тріск припинився, і знову запала тривала тиша. Чоловік никав по будинку. Ми побачили в кімнаті світло його потайного ліхтаря. Того, що він шукав, там, очевидно, не виявилось, бо ми знову побачили спалах світла в другому вікні, а потім ще в одному.

— Ходімо до відчиненого вікна. Ми схопимо його, коли він вилазитиме,— прошепотів Лестрейд.

Але перш ніж ми встигли зрушити з місця, чоловік з'явився знову. Коли він увійшов у пляму світла, ми помітили, що під пахвою він несе щось біле. Потім він злодійкувато озирнувся. Тиша безлюдної вулиці заспокоїла його. Повернувшись до нас спиною, чоловік поклав свою ношу на землю, і наступної миті до нас долинув звук різкого удару, слідом за яким почулися дзенькіт і потріскування. Чоловік так захопився знищенням бюста, що не почув наших кроків, коли ми, скрадаючись, почали наближатись до нього. Холмс, наче тигр, стрибнув йому на спину, ми з Лестрейдом миттю схопили його за руки й наділи на них наручники. Коли ми перевернули його горілиць, я побачив огидне, жовтувате обличчя, спотворене люттю, і зрозумів, що ми справді схопили саме того чоловіка, що був на фотокартці.

Але Холмс приділив усю свою увагу зовсім не нашому бранцю. Сівши навпочіпки на сходинці ґанку, він заходився найпильнішим чином вивчати те, що злочинець виніс із будинку. Це був бюст Наполеона, схожий на той, який ми бачили вранці, і розтрощено його було на таке ж череп'я. Холмс обережно підносив до світла кожний черепок, але жоден з них нічим не відрізнявся від інших шматків гіпсу, розкиданих навколо. Він ледве встиг завершити цей огляд, коли в холлі засвітилося світло, двері відчинились, і власник будинку, жвавий опасистий чоловік, виник перед нами.

— Містер Джошуа Браун, якщо не помиляюсь? — спитав Холмс.

— Так, сер. А ви, безперечно, містер Шерлок Холмс? Я одержав записку, надіслану вами з посильним, і зробив так, як ви мені порадили. Ми позамикали зсередини всі двері й чекали, як розгортатимуться події. Що ж, я радий, що ви зловили негідника. Прошу вас, джентльмени, ввійти в дім підкріпитись.

Проте Лестрейд горів бажанням приставити злочинця в надійне місце, тому за кілька хвилин було викликано наш кеб, і ми всі четверо вирушили в Лондон. Наш бранець не казав ні слова, він тільки блимав на нас очима з-під закошланої чуприни, а одного разу, коли йому здалося, що він може дотягнутись до моєї руки, смикнувся до неї, клацнувши зубами, мов голодний вовк. Чимало часу ми просиділи в поліцейському участку, але дізнались тільки, що обшук злочинця нічого не дав, якщо не брати до уваги кількох шилінгів та довгого ножаки в піхвах із слідами свіжої крові на руків'ї.

— Усе гаразд,— сказав Лестрейд, прощаючись з нами.— Хілл знає всіх цих панів і дізнається, як його звуть. Ось побачите, моя теорія мафії цілком себе виправдав. Але дозвольте запевнити вас, що я надзвичайно зобов'язаний вам, містере Холмсе, за те, як ви майстерно влаштували йому пастку. Я й досі не зовсім розумію, як усе це вам вдалося.

— Боюсь, зараз надто пізня година, щоб давати пояснення,— відповів Холмс.— Крім того, існує ще одна чи дві не зовсім з'ясовані деталі, а вся справа — одна з тих, які варті того, щоб їх з'ясувати до кінця. Якщо ви завітаєте до нас завтра о шостій годині, я, мабуть, зможу довести вам, що ви ще й досі не збагнули сповна значення цієї справи,— абсолютно неповторної в історії злочинів. Вотсоне, якщо я коли-небудь дозволю вам вести далі хроніку моїх дій, то, заздалегідь у цьому впевнений, звіт про дивовижну пригоду з бюстами На-полеона прикрасить сторінки ваших записів.

Коли наступного вечора ми зустрілися знову, Лест-оейд був навантажений чималою інформацією про нашого бранця. Звуть його Беппо, прізвище невідоме. В італійській колонії він добре відомий паливода. Колись був непоганим скульптором, чесно заробляв на прозкиття, але повернув на криві манівці й устиг двічі посидіти у в'язниці — один раз за дрібну крадіжку, вдруге, як ми вже знали, за те, що штрикнув ножем приятеля-земляка. Англійською розмовляв чудово. З якої речі він трощив бюсти, ще невідомо, і він відмовляється відповідати на запитання з цього приводу, але поліція з'ясувала, що ці бюсти він міг зробити своїми власними руками, оскільки робив те саме в майстерні фірми "Гельдер і компанія". Усю цю інформацію, більшу частину якої ми вже знали, Холмс вислухав з чемною увагою, але я, добре знаючи свого друга, ясно зрозумів, що думки його блукають десь-інде, і крізь маску, яку він мав звичай час від часу надягати на себе, розгледів, що він чимось стривожений і чогось чекає. Нарешті він схопився зі свого стільця, очі у нього заблищали. Пролунав дзвінок. За хвилину на сходах почулися кроки, і двері кімнати відчинились, впускаючи літнього чоловіка з червоним обличчям і сивіючими бакенбардами. У правій руці він ніс старомодний саквояж, якого поставив на стіл.

— Чи можна побачити містера Шерлока Холмса? Мій друг уклонився й посміхнувся.

— Містер Сендфорд з Редінга, якщо не помиляюсь? — спитав він.

— Так, сер. Боюсь, що я трохи припізнився, але розклад поїздів такий незручний. Ви писали мені про бюст, який є в мене.

— Цілком вірно.

— Ваш лист зі мною. Ви пишете: "Бажаючи придбати копію бюста Наполеона роботи скульптора Девіна, я готовий заплатити вам десять фунтів за ту, яка належить вам". Це так?

— Саме так.

— Ваш лист дуже мене здивував, бо я не можу здогадатись, як ви дізнались, що в мене є цей бюст.

— Звичайно, ви повинні були здивуватись, але пояснення вкрай просте. Містер Хардінг, власник торгового дому "Брати Хардінги", сказав, що продав вам останню копію бюста, й дав мені вашу адресу.

— Он воно що! А він сказав, скільки я за неї заплатив?

— Ні, не сказав.

— Так-от, я чесний чоловік, хоч і не занадто багатий. Я дав за бюст усього п'ятнадцять шилінгів і вважаю, що вам треба про це знати, перш ніж я візьму у вас десять фунтів.

— Така точність, безперечно, робить вам честь, містере Сендфорде. Але я назвав свою ціну й не маю наміру відмовлятись від неї.

— Що ж, це дуже шляхетно з вашого боку, містере Холмсе. Я привіз бюст із собою, як ви мене й просили. Ось він!

Містер Сендфорд відкрив саквояж, і ми побачили нарешті у себе на столі абсолютно цілий бюст — досі такі бюсти, і не один раз, потрапляли нам на очі у вигляді череп'я.

Поклавши на стіл десятифунтову банкноту, Холмс вийняв з кишені аркуш паперу.

— Будь ласка, містере Сендфорде, підпишіть цей документ у присутності свідків. У ньому сказано, що ви передаєте мені всі можливі права, пов'язані з цим бюстом. Розумієте, я чоловік методичний, а життя таке, що ніколи не знаєш, як можуть скластися обставини в майбутньому. Дякую вам, містере Сендфорде, ось ваші гроші, й дозвольте побажати вам усього найкращого.

Коли наш відвідувач пішов, Шерлок Холмс повівся так, що наша увага знову прикипіла до нього. Він почав з того, що дістав з комода чисту білу скатертину й накрив нею стіл. Потім у центрі скатертини поставив щойно придбаний бюст. Далі він підняв свій мисливський хлист і різко вдарив важким держалном Наполе-она по маківці. Бюст розлетівся на шматки, і Холмс нетерпляче схилився над черепками. Наступної миті він переможно скрикнув і взяв у руки один з уламків, у якому було щось кругле й темне, схоже на родзинку в пудінгу.

— Джентльмени,— вигукнув він,— дозвольте познайомити вас із знаменитою чорною перлиною Борджіїв!

Ми з Лестрейдом якийсь час сиділи мовчки, а тоді, охоплені єдиним поривом, зааплодували, як аплодують вдало розробленій розв'язці п'єси. Бліді щоки Холмса порожевіли, і він уклонився нам, як уклоняється драматург, здобувши благоговійне визнання аудиторії. Саме в такі хвилини він на мить переставав бути мислячою машиною й виявляв звичайні людські риси — любов до аплодисментів і схиляння перед своєю особою. Його винятково горду й стриману натуру, що зневажливо відверталась від дешевої популярності, до глибини душі могли зворушити щирий захват і похвальне слово друга.

— Так, джентльмени,— мовив він,— це найзнамени-тіша з перлин, що нині існують на світі, і, завдяки щасливій випадковості, мені вдалося з допомогою індукції простежити її шлях зі спальні князя Колонни в готелі "Дакр", де вона пропала, до внутрішньої частини ось цього, останнього з шести бюстів Наполеона, виготовлених в майстерні фірми "Гельдер і компанія" в Степні. Ви повинні пам'ятати, Лестрейде, сенсацію, викликану зникненням цієї коштовної перлини, й марні зусилля лондонської поліції знайти її. Я сам виступав консультантом у тій справі, але не зміг пролити на неї хоч трохи світла. Підозра падала на покоївку княгині, італійку, було доведено, що в цієї покоївки є в Лондоні брат, але ніяких зв'язків між ними виявити не вдалося. Покоївку звали Лукреція Венуччі, і в мене немає анінайменших сумнівів, що П'єтро, вбитий два дні тому, був її брат.