Шляхи свободи: Відстрочення - Сторінка 41

— Я ж не змилив, еге? Простісінько в рило! Не гнівайся, в мене фортелів повні кишені: будемо тішитися в дорозі!

— Ох і йолоп, — щасливо регочучи, сказав Шарль. — Ох і йолоп, дітвак якийсь!

Він трохи боявся Бланшара: їхні лежаки були поруч, якщо він захоче мене вщипнути або вкинути мені колючку під укривало, йому досить руку простягнути. Не щастить мені, подумалося йому; треба матися на бачності, аж поки приїдемо. Він зітхнув і завважив, що дивиться на стелю, велику похмуру площину з силою-силенною заклепок. Він обернув своє люстерко назад, шкло було чорне, мов закіптюжена шкляна пластинка. Шарль трохи звівся і кинув оком доокруж. Розсувні двері вони залишили відчиненими навстіж; у вагон цідилося бліде світло, воно пробігало лежачими тілами, торкалося укривал, падало на обличчя. Та освітлений простір обмежувався дверним прозором; о праву й о ліву руч лежала майже цілковита темрява. Ото щасливці, мабуть, вони тицьнули щось носіям; тепер у них буде і світло, і свіже повітря; звівшись на ліктях, вони вряди-годи можуть побачити і зелені дерева. Він знесилено впав на лежак; сорочка його просякла потом, хоч викручуй. Швидше б уже рушали! Та потяг знай стояв, покинутий, оповитий сонцем. Чудернацький дух, — прілої соломи і парфумів "Убіґан", — стояв на рівні підлоги. Він витягнув шию, щоб уникнути його, бо той дух викликав у нього нудоту, але піт стікав у нього по обличчю, тож він знову ліг і сопух накрив його з головою. Надворі видно було рейки, і сонце, і порожні вагони на запасних коліях, і білі від пилюги кущі: пустеля. А трохи далі була неділя. Неділя в Берку: дітлахи, які гралися на пляжі, родини, що смакували каву на терасах кав'ярень. Цікаво, подумалося йому, цікаво. В тому кінці вагона почувся голос:

— Денісе! Агов, Денісе!

Ніхто не відповів.

— Морісе, ти тут?

Запала тиша, потім голос із досадою сказав:

— Негідники!

Тиша обірвалася. Поруч із Шарлем хтось простогнав:

— Ох і спека.

І слабкий, тремтячий голос, голос важко хворого відказав:

— Коли потяг рушить, буде легше.

Вони розмовляли навмання, не впізнаючи одне одного; хтось захихотів і сказав:

— Отак їздять солдати.

І знову запала тиша. Спека, тиша, тривога. Раптом Шарль уздрів дві гожі ноги в панчохах із білих ниток, його погляд піднявся білим халатом: це була вродлива медсестра. Вона допіру залізла у вагон. В одній руці вона тримала валізу, в другій складаний стільчик; вона роздратованим поглядом окинула вагон.

— Божевілля, — сказала вона. — Чистісіньке божевілля.

— Як-як? — поспитався знадвору чийсь грубий голос.

— Якби ви бодай трохи подумали, то, напевне, второпали б, що не можна тримати жінок в одному вагоні з чоловіками.

— Ми позаносили їх у тому порядку, в якому їх нам подали.

— І як мені тепер оправляти їх одних перед одними?

— Треба було бути тут, коли їх заносили.

— Не можу ж я бути скрізь заразом. Я наглядала за реєстрацією багажу.

— Оце безлад! — сказав якийсь чоловік.

— Ще б пак.

Запала мовчанка, далі медсестра сказала:

— Будь ласка, погукайте ваших колег: ми перенесемо чоловіків ув останній вагон.

— Обійдетеся! Ви що, заплатите нам за додаткову роботу?

— Я подам скаргу, — сухо сказала медсестра.

— Та хоч сто скарг! Подавайте, кралю, чхав я на них.

Медсестра стенула плечима й одвернулася; вона обережно пройшла поміж тілами і вмостилася на складаному стільці неподалік від Шарля, скраю світляного прямокутника.

— Гей, Шарлю! — озвався Бланшар.

— Що? — здригнувшись, поспитався той.

— Тут самки є.

Шарль не відповів.

— А що ж робити, — голосно поспитався Бланшар, — якщо мені захочеться на горщик?

Шарль почервонів од люті й сорому, але згадав про колючку і змовницьки захихотів.

На підлозі хтось вовтузився, мабуть, чоловіки, які в'язи собі вивертали, аби поглянути, чи є в них сусідки. Та загалом у вагоні висіло якесь збентеження. Лунав і відразу ж ущухав шепіт. "А що ж робити, якщо я захочу на горщик?" Шарль почувався брудним ізсередини, кім'яхом липких і мокрих тельбухів: який сором, якщо він попросить судно у присутності дівчат. Він зціпився і подумав собі: "Я триматимуся до кінця". Бланшар голосно сопів, його ніс виводив якусь невинну мелодію, Господи, він зумів заснути. У Шарля з'явилася надія, він дістав цигарку і черконув сірником.

— Що там таке? — поспиталася медсестра.

Вона поклала в'язання на коліна. Шарль бачив її розгніване обличчя, дуже високо і дуже далеко над собою, в голубій сутіні.

— Припалюю цигарку, — сказав він; голос його видався йому чудернацьким і нескромним.

— О ні, — сказала вона, — й не думайте. Тут не палять.

Шарль погасив сірника і помацав довкруг себе пучками пальців. Поміж двома укривалами він наткнувся на вогку й шерехату дошку, пошкріб її нігтем, перш ніж покласти туди тоненьку, наполовину обвуглену трісочку; зненацька цей дотик нагнав на нього жаху, і він поклав руки на груди; я на рівні землі, подумалося йому. На рівні землі. Долі. Під столами і стільцями, під закаблуками медсестер і носіїв, розчавлений, наполовину змішаний із болотом і соломою, будь-яка комаха, що гасає у шпаринах поміж дошками, може вилізти мені на живіт. Він поворушив ногами, пошкріб п'ятами лежак. Обережно, щоб не збудити Бланшара. Піт цебенів йому по грудях; він зігнув коліна під укривалом. Ці шпаркі мурашки в стегнах і ногах, невиразні й шалені збурення в усьому тілі попервах безнастанно мордували його в Берку. А потім усе ущухло: він забув про свої ноги, природним вважав, що його пхають, котять, несуть, що він зробився річчю. "Це не повернеться, — з тривогою думав він. — Господи, невже це не повернеться?" Він простягнув ноги, заплющив очі. Треба було думати: я всього-навсього каменюка, просто каменюка. Його стиснуті долоні розтулилися, він відчув, як його тіло помалу кам'яніє під укривалами. Каменюка серед інших каменюк.

Він рвучко випростався, розплющив очі, шия напружилася; поштовх, потім скрегіт, монотонний рух, цілющий, мов дощ: поїзд рушив із місця. Він щось минав; надворі видніли масивні й тяжкі од сонця об'єкти, вони ковзали повз вагони: невиразні тіні, спочатку помалу, а потім швидше і швидше пробігали освітленою стіною навпроти відчинених дверей; це було так, мов на екрані в кінотеатрі. Світло на стіні трохи зблякло, потім посіріло, а потім зненацька заяріло. "Виїжджаємо з вокзалу". В Шарля боліла шия, та він почувався спокійнішим; він знову ліг, підняв руки і обернув своє люстерко на дев'яносто градусів. Тепер у лівому куті він бачив шматок освітленого прямокутника. Цього йому було достатньо: ця сяйлива поверхня жила, на ній відбивався овид; світло то тремтіло і блідло, немовби мало й геть розтанути, то знову твердло, застигало і прибирало вигляду вохряної побілки; а потім рвійно скидалося, пронизане скісними хвилястими коливаннями, і брижилося, наче од вітру. Шарль довго дивився на нього: згодом він відчув себе вільним, немовби сидів на сходинці вагона, звісивши ноги, й дивився, як пропливають дерева, лани і море.

— Бланшаре, — прошепотів він.

Ніякої відповіді. Він трохи зачекав і знову прошепотів:

— Ти спиш?

Бланшар не відповів. Шарль тихо й полегшено зітхнув, розслабився і повністю простягнувся, не зводячи очей із люстерка. Він спить, він уже спить; коли він увійшов до кав'ярні, то насилу на ногах тримався; він упав на лавку, та очі його були люті, вони казали: не впоратися вам зі мною. З дуже лихим виглядом він замовив каву, такий вигляд буває в людей, які вважають офіцянтів своїми ворогами: це зелені молодики, які гадають, ніби життя — це суцільна боротьба, вони прочитали це у книжках і починають цю боротьбу з кав'ярень: замовляють гранатовий сік і так дивляться на офіціянта, що мороз по спині йде.

— Каву, — сказав Фелікс, — і дві чашки китайського чаю на терасу.

Вона натиснула на кнопку і обернула ручку. Філіп підморгнув їй і показав на молодика, який заснув. Це була не боротьба, це болото, тільки-но поворухнешся, то відразу й грузнеш, та вони це не відразу усвідомлюють, перші роки вони дуже метушаться, і це призводить до того, що вони грузнуть; я теж так робила, теж; тепер я постаріла, залишаюся спокійною, руки притиснуті до боків, не рухаюся, головне в моєму віці — більше не грузнути. Він спав, рот був розтулений, щелепа одвисла, він був геть негарний, набряклі червоні повіки, червоний ніс робили його схожим на барана. Я відразу вгадала, щойно побачила, як він заходить до порожньої зали, мов сліпий, і це сонце надворі, й клієнти на терасі, я сказала собі: він має написати листа чи, може, чекає жінку або ж у нього якесь лихо. Він підняв свою довгу бліду руку й, не розплющуючи очей, відігнав мух, — але їх тут не було. Прикрощі були в нього й уві сні; а певно, прикрощі йдуть за тобою скрізь, я сиділа тоді на лаві, дивилася на рейки й тунель, щебетала якась пташина, а я була в тяжі, вагітна я була, мене вигнали, я всі сльози виплакала, в сумочці не було ні копійки, тільки квиток, я заснула, мені снилося, що мене вбивають, тягнуть за коси, обзивають блудягою, а потім потяг прийшов, і я сіла в нього. Я знай кажу собі, що він отримає допомогу, давно працює, інвалід, йому не можуть відмовити, а то думаю собі, що вони зроблять усе, аби лиш не дати її, жорстокі вони; і ось я тут, стара, не метушуся дарма, та знай думаю. Він вдягнений, мов паненя, звісно ж, у нього є мати, яка стежить за його вбранням, але черевики його білі від куряви; що він накоїв? Де він волочився? В молодиків гаряче кров, якби він сказав мені: слухай-но, я вбив батька і матір, адже й таке може бути; може, він убив отаку стару, як я оце; вони його хутко заарештують, от побачите, він геть знесилений; може, вони прийдуть прямісінько сюди, й "Матен" опублікує його фото, на ньому всі побачать мерзенну пику бешкетника, зовсім не схожу на нього, і завжди знайдуться такі, що скажуть: в нього й лице убивці; що ж, а я кажу: щоб засуджувати, не треба їх бачити зблизька, тому що коли дивишся, як день при дні вони потроху грузнуть, то думаєш собі, що ніхто нічого не може і врешті все сходить на одне: пити каву з молоком на терасі або ж заощаджувати грошенята, щоб купити будинок, або ж убити свою матір. Задзеленчав телефон, і вона здригнулася.

— Гало? — сказала вона.

— Я хотів би поговорити з пані Кюзен.

— Це я, — сказала вона.