Шляхи свободи: Відстрочення - Сторінка 45

Філіп подумав: "Їх посилають на бійню, а вони нічого не тямлять. До війни вони ставляться покірно, мов до недуги. Та війна — це не хвороба, — люто думав він. — Це нестерпне лихо, бо воно передається від людини до людини". Матьє пхнув дверцята. "Я зустрічаю друга", — сказав він доглядачеві на пероні. Вокзал зяяв, пустельний і мовчазний, мов цвинтар. Чому я йду на війну? Він вмостився на зеленій лавці. Будуть такі, хто відмовиться туди йти. Та це не моє діло. Відмовитися, скласти руки або ж утікати до Швайцарії. Навіщо? Не втямлю цього. То не моє діло. І війна в Еспанії теж не була моїм ділом. І комуністична партія. Але що ж є моїм ділом? — з якоюсь тривогою поспитався він сам себе. Блищали рейки, потяг прибуде з лівого боку. Ліворуч, при самісінькому кінці, там, де змикалися рейки, мерехтіло те озерце, то був Тулон, Марсель, Пор-Бу, Еспанія. Безглузда, нічим невиправдана війна, Жак сказав, що її наперед програли. Війна — це хвороба, подумалося йому, моє діло — витерпіти її як хворобу. Просто так. Задля чистоти. Я буду мужнім хворим, от і все. Навіщо воювати? Я не схвалюю цієї війни. Але чому не воювати? Моя шкура не варта того, щоб її рятувати. Ось, подумав він, ось у чім справа: мною керують. Я на службі". І залишили йому лише печальний стоїцизм службовців, які все терплять, бідність, недуги і війну, з поваги до себе самих. Він усміхнувся і сказав собі: "А я навіть себе не поважаю". Страдник, їм потрібен страдник, подумав Філіп. Він плив, купався в утомі, це не було неприємно, та цьому слід було піддатися; просто він не дуже добре бачив, дві віконниці ліворуч і праворуч затуляли йому вулицю. Юрма стискала його, люди виходили з усіх дверей, дітлахи гасали в нього під ногами, обличчя мружилися від сонця, пропливали над ним і під ним, завжди те саме обличчя, хитливе обличчя, що киває назад і вперед, так-так-так. Так, ми згодні з цими жебрацькими зарплатнями, так, підемо на війну, так, відпустимо на війну своїх чоловіків, так, стоятимемо у чергах по хліб, тримаючи на руках дітей. Натовп; це був натовп, величезна мовчазна згода. А якщо їм пояснити, то вони намнуть тобі шию, подумав Філіп, відчуваючи, як палає його щока, затопчуть тебе, волаючи "так". Він дивився на ці мертві обличчя, вимірював своє безсилля: їм нічого не можна казати, їм потрібен страдник. Той, хто зіпнеться навшпиньки і заволає: "НІ". Вони кинуться на нього й роздеруть його на клапті. Та ця кров, пролита ними і для них, надасть їм нової потуги; дух страдника поселиться в них, вони піднімуть голови, вони не мружитимуться, і рокіт відмови покотиться натовпом із краю в край, мов грім. Я цей мученик, подумалося йому. Втіха катованого охопила його, невимовна втіха; голова його схилилася, він впустив свою валізку, впав на коліна, охоплений всесвітньою згодою.

— Вітаю, — гукнув Матьє.

Ґомес біг до нього, на ньому не було кашкета, і, як завжди, він був гарний. Якась імла увіччю, він закліпав повіками, де я? Над ним лунали голоси: "Що з ним таке? Він зомлів, яка ваша адреса?" Над ним схилилося чиєсь обличчя, це була якась баба, вона що, вкусить мене зараз? Ваша адреса! Матьє і Ґомес, регочучи, дивилися одне на одного, ваша адреса, ВАША АДРЕСА, він зробив відчайдушне зусилля й підвівся. Потім усміхнувся і сказав:

— Нічого, пані, це від спеки. Я мешкаю недалечко, зараз піду додому.

— Треба провести його, — сказав хтось позаду, — він сам не дійде, — й голос той згубився в шелесті листя: — Так, так, ТАК, треба його провести, треба провести.

— Облиште мене, облиште! — закричав він. — Не чіпайте мене! Ні! Ні! Ні! НІ!

Він глянув у їхні обличчя, глянув у їхні зморені, ошелешені очі й крикнув: "Ні!" Ні війні, ні генералам, ні бездушним матерям, ні Зезеті й Морісові, ні, дайте мені спокій. Вони розступилися, й він побіг, мов на олив'яних підошвах. Він гнав, гнав, хтось поклав йому руку на плече, й він мало не розплакався. Це був молодик з вусиками, він простягав йому валізку.

— Ви забулися свою валізку, — посміхаючись, сказав він.

Марроканець зненацька зупинився: він угледів гадюку, яку прийняв було за суху галузку. Маленька гадюка; треба камінець, щоб розтрощити їй голову. Та гадюка раптом звинулася, пронизала землю брунатною блискавицею і щезла в рові. Це була щаслива прикмета. Ніщо не ворушилося за муром. Я повернуся сюди, подумав він.

Матьє взяв Ґомеса за плечі.

— Вітаю, — сказав він. — Вітаю, полковнику!

Ґомес шляхетно й загадково усміхнувся.

— Генерал, — сказав він.

Матьє опустив руки.

— Генерал? Хутко ж у вас просуваються.

— Кадрів бракує, — не перестаючи усміхатися, відказав Ґомес. — Ви так засмагли, Матьє!

— Це засмага нероби, — збентежено сказав Матьє. — Її заробляєш на пляжі задарма.

Він шукав на Ґомесових руках, на його обличчі сліди випробувань, готовий був до будь-яких докорів сумління. Та Ґомес, жвавий і тонкий у своєму фланелевому костюмі, випнувши вузькі груди, не відразу розкривався: поки що він скидався просто на курортника.

— Куди підемо? — поспитався він.

— Пошукаємо тихий ресторанчик, — відказав Матьє. — Я мешкаю в брата з невісткою, та до них не запрошую: вони нецікаві.

— Мені хотілося б у таку місцину, де є жінки й музика, — сказав Ґомес. Він глянув на Матьє й цинічно додав: — Цілий тиждень я згаяв у родинному колі.

— Ага! — сказав Матьє. — Гаразд. Що ж, підемо в "Провансаль".

Черговий не суворо, з професійним виглядом дивився, як вони підходять. Він стояв, трохи згорбившись, поміж двома автоматичними касами для квитків; сонце багряними відблисками падало на його гвинтівку і каску. Гукнув він їх лише тоді, коли вони опинилися поруч із ним.

— А ви куди?

— В Есе-ле-Нансі, — відказав Моріс.

— Вийдіть з вокзалу, сядьте на трамвай о ліву руч і вийдете на кінцевій зупинці.

Вони вийшли. Це був понурий майдан, який зазвичай буває перед вокзалом, з кав'ярнями й готелями. В небі курівся дим.

— Треба було б трохи розім'яти ноги, — зітхнувши, сказав Дорньє.

Моріс підняв голову і, мружачись, усміхнувся.

— Трамвая й близько нема, — сказав Бебер.

Якась жінка приязно глянула на них.

— Він ще не прийшов! Куди вам їхати?

— В Есе-ле-Нансі.

— Треба чекати з чверть години. Він ходить раз на двадцять хвилин.

— Можна ще хильнути по чарчині, — сказав Дорньє Морісові.

Було прохолодно, потяг ішов собі, повітря було червонясте; його тілом пробігли щасливі дрижаки, і він сіпнув за край укривала. Він погукав: "Катріно!", й вона не відповіла. Та щось торкнулося його грудей, мов пташина, й легенько пробігло до шиї; потім пташина пурхнула і раптом сіла йому на чолі. То була рука, її ніжна запахуща рука, вона ковзнула йому до носа, легенькі пальчики торкнулися вуст, йому було лоскітно. Він ухопив руку і притиснув її до губів. Рука була тепла; він ковзнув пальцями по зап'ястю і відчув, як б'ється живчик. Він заплющив очі, поцілував цю тоненьку руку, і живчик забився під його пальцями, мов пташине серденько. Вона засміялася. "Ми наче сліпі, знайомимося пальцями". Він і собі простягнув руку, він боявся завдати їй болю; він доторкнувся до залізного стержня люстерка, а потім до світлих кіс, що розметалися на укривалі, потім до скроні, далі до щоки, ніжної й повної, як і будь-яке жіноче тіло, а тоді теплі вуста вхлинули його пальці, зуби куськали їх, а тисячі голок штрикали все його тіло від стегон до потилиці; він прошепотів: "Катріно!" й подумав собі: "Ми кохаємося". Вона випустила його руку й зітхнула. Моріс дмухнув на свого кухля і здмухнув піну на підлогу, він пив; Катріна спитала: "Як називаються оті човни, де люди лежать біч-о-біч?" Моріс прикусив верхню губу, облизнув її і сказав: "Холодненьке!" "Не знаю, — сказав Шарль, — може, гондоли". — "Ні, не гондоли, та це не має значення: ми немовби в одному з тих човнів". Він узяв її за руку, вони пливли за течією, вона була його коханкою, кінозіркою зі світло-золотими кісьми, він зробився зовсім іншою людиною, він захищав її. Він сказав: "Хотів би я, щоб поїзд ніколи не зупинявся". Даніель кусав ручку, у двері постукали, й він затамував подих, невидющим поглядом утупившись у білий листок бювару. "Даніелю! — почувся голос Марсель. — Ви тут?" Він не відгукнувся; тяжка хода Марсель подаленіла, вона спускалася східцями, сходинки рипіли одна за одною; він посміхнувся, вмочив перо в чорнильницю й написав: "Любий Матьє". Зціплена рука в сутінках, рипіння пера, Філіпове обличчя виринає з тіні й рухається йому назустріч, бліде в сутінках люстра, невелика кілева хитавиця, крижане пиво булькоче в горлянці, й од нього аж подих перехоплює, поїзд із надувними шинами пробігає тридцять три метри поміж Парижем і Руаном; секунда людини, тритисячна частка секунди двадцятої години двадцять четвертого дня місяця вересня 1938 року. Утрачена секунда, що покотилася за Шарлем і Катріною в теплому полі, поміж рейками, покинута Морісом у тирсі темної й прохолодної забігайлівки, секунда, що пливе в пінявій струмині за кормою пароплава компанії "Паке", секунда, що причепилася до пера в озерці свіжого чорнила, секунда, яка мерехтить і засихає у вигинах літери М у слові "Матьє", поки перо дряпає і дере папір, поки Даладьє, потонувши в подушках сидіння, смокче згаслу цигарку і розглядає пішоходів. Йому в печінках сидів цей Лондон; він уперто переводив погляд на дверцята, щоб не бачити гидомирної мармизи Бонне і замкненого лиця того англійського ошелепка; він думав собі: "Вони нічогісінько не тямлять!" Він уздрів простоволосу жінку, яка сміялася, широко роззявивши рота. Вони байдуже дивилися на авто, двоє чи троє гукнули: "Ура!", та вони геть нічого не тямили, не розуміли, що воно везе війну і мир на Давнінґ-стріт, війну або мир, пан або пропав, ось що воно везе, це чорне авто, яке, сигналячи, котилося вулицями Лондона. Даніель писав. Капітан зупинився перед салоном першого класу, він читав на дверях: "Сьогодні о дев'ятій годині годині вечора жіноча оркестра "Бебіс" виступить з концертом камерної музики у салоні першого класу. Люб'язно запрошуємо всіх пасажирів будь-якого класу". Він посмоктав люльку й подумав: "Надто вже вона худа". І саме цієї миті він відчув теплий запах, почув тихе лопотіння крил, то була Мод, він обернувся; вечірнє сонце в Мадриді золотило зруйнований фасад Університетського містечка; вона дивилася на нього, він ступнув до неї, марокканець повз поміж руїнами, бельгієць прицілився в нього, Мод і капітан дивилися одне на одного.