Шляхи свободи: Відстрочення - Сторінка 50

Він роззирнувся довкруг, побачив ляльку на дивані й подумав про Теруель. Там він спав у такому самому покої з лампами, ляльками і квітами, та без пахощів і без стелі; посеред підлоги була діра.

— Чому ви всміхаєтеся?

— Тут так гарно, — відказав він.

Вона підійшла до нього.

— Якщо кімната вам до вподоби, то ви можете приходити сюди так часто, як вам захочеться.

— Я завтра їду, — сказав Ґомес.

— Завтра? Куди?

Вона дивилася на нього гарними невиразними очима.

— В Еспанію.

— В Еспанію? То ви...

— Авжеж, — відказав він. — Я солдат у відпустці.

— На якому боці? — поспитала вона.

— А вам на якому хочеться?

— На боці Франко?

— А от і ні!

Вона обняла його за шию.

— Мій вродливий вояк.

В неї був прегарний подих; вона поцілувала його.

— Одна-однісінька ніч, — сказала вона. — Небагато. І саме тоді, коли я знайшла чоловіка, який мені подобається!

— Я повернуся, — сказав він. — Коли Франко виграє війну...

Вона ще раз поцілувала його і м'яко вивільнилася.

— Зачекай мене. На столику є джин і віскі.

Вона відчинила двері туалету і зникла. Ґомес підійшов до столика й налляв собі джину. Ваговози їхали, шиби тремтіли, Сара зненацька прокинулася й сіла на ліжку. "Та що це таке? — подумала вона. — Йому кінця немає". Тяжкі ваговози, уже з камуфляжем, з сірими чохлами і зеленими та брунатними басамагами на капотах, в них, мабуть, було повнісінько людей і зброї. Вона подумала: "Це війна" і заплакала. Катріно! Катріно! Два роки її очі були сухі; й коли Ґомес сів у потяг, то вона й сльозини не пролляла. Тепер сльози текли дзюрком. Катріно! Ридання підняли її, вона впала на подушку, плакала, кусаючи її, щоб не збудити малюка. Ґомес відпив ковток джину і подумав, що він нічогенький. Потім ступнув кілька кроків покоєм і сів на ліжко. В одній руці він тримав шклянку, другою взяв ляльку за шию і поставив її собі на колінах. Він чув, як біжить вода з крана у туалеті, знайома млість підіймалася уздовж його стегон, мов дві гладенькі долоні. Він був щасливий, він випив і подумав собі: "Я дужий". Ваговози їхали, шиби тремтіли, вода бігла із крана, Ґомес думав: "Я дужий, я люблю життя і ризикую своїм життям, я очікую смерти завтра, незабаром, і я не боюся її, я полюбляю розкіш, і незабаром я зазнаю голоду і злиднів, я знаю, чого я хочу, знаю, за що воюю, я командую, й мені підкоряються, я від усього відмовився, від малярства, від слави, і я цілком задоволений". Він подумав про Матьє і сказав собі: "Не хотів би я опинитися у його шкурі". Вона відчинила двері, вона була гола під рожевим шляфроком. Вона сказала:

— Ось і я.

— Нічого собі! — сказала вона. — А нехай йому!

Вона згаяла цілих півгодини в туалетній кімнаті, милася й напарфумлювалася, тому що білі завжди не люблять її запаху, ось вона, всміхаючись, підійшла до нього і розкрила обійми, а він голісінький спав у ліжку, з головою залізши в подушку. Вона вхопила його за плече і люто струснула.

— Ану прокидайся, — просичала вона. — Негіднику малий, ти прокинешся чи ні?

Він розплющив повіки і зиркнув на неї каламутними очима. Він поставив шклянку на етажерці, ляльку на диван, неквапливо підвівся і обняв її. Він був щасливий.

— Ти можеш це прочитати? — поспитався Здоровань Луї.

Службовець відштовхнув його.

— Ти вже третє про це питаєш. Я ж сказав, що тобі треба в Монпельє.

— А коли буде потяг у Монпельє?

— Він вирушає о четвертій ранку; його ще не сформували.

Здоровань Луї неспокійно глянув на нього.

— Правда? А що ж мені робити?

— Ляж собі в залі очікування та придави хропака до четвертої. Квиток є?

— Ні, — сказав Здоровань Луї.

— Ну, то купи. Ні, ні, не там. Ох і телепень! У віконечку, йолопе.

Здоровань Луї подався до віконця. За шклом дрімав касир в окулярах.

— Гей! — крикнув Здоровань Луї.

Касир аж підскочив.

— Я їду в Монпельє, — сказав Здоровань Луї.

— В Монпельє?

Касир був здивований; певно ж, він ще не прокинувся. Однак у душу Здорованя Луї промкнулася підозра.

— Тут справді написано Монпельє?

Він простяг свого військового квитка.

— Монпельє, — потвердив касир. — Зі скидкою буде п'ятнадцять франків.

Здоровань Луї простягнув йому сто франків тієї жіночки.

— А тепер, — поспитався він, — тепер що мені робити?

— Ідіть у залу очікування.

— О котрій годині буде потяг?

— О четвертій над ранком. Ви що, читати не вмієте?

— Ні, — сказав Здоровань Луї.

Перш ніж піти, він повагався. Потім запитав:

— Це правда, що буде війна?

Касир стенув плечима.

— А я звідки знаю? В розкладі руху поїздів цього не написано, правда ж?

Він підвівся і пішов собі вглиб кімнати. Він вдав, ніби дивиться в папери, та за мить сів, підпер голову руками і знову задрімав. Здоровань Луї роззирнувся довкруг себе. Він хотів знайти кого-небудь, хто пояснив би йому всі ці балачки про війну, та зала була порожня. Він сказав собі: "Гаразд, піду в залу очікування". І нога за ногою перетнув залу: йому хотілося спати, стегна боліли.

— Дай мені поспати, — простогнав Філіп.

— Нічого собі, — сказала Флоссі. — Дівич! Треба, щоб ти скуштував цього, воно принесе мені щастя.

Він штовхнув двері й увійшов до зали. Там було повнісінько людей, котрі спали на лавах, і сила-силенна клунків та валіз на підлозі. Світло було похмуре; зашклені двері в глибині відкривалися у темряву. Він підійшов до лави і сів поміж двома жінками. Одна геть упріла і спала з роззявленим ротом. Піт стікав у неї по щоках, залишаючи рожеві пасмуги. Друга розплющила очі й дивилася на нього.

— Мене призвали до війська, — сказав їй Здоровань Луї. — Я їду в Монпельє.

Жінка хутко відсунулася і кинула на нього погляд, в якому було повно осуду. Здоровань Луї подумав, що вона не любить вояків, але все ж таки запитав у неї:

— А що, буде війна?

Вона не відповіла: закинула голову назад і знову заснула. Здоровань Луї боявся заснути. Він сказав собі: "Як засну, то вже ніколи не прокинуся". Він простягнув ноги; зараз він охоче кинув би щось на зуб, наприклад, хліба чи ковбаси; в нього ще залишалося трохи грошенят, та була ніч, усі крамниці були зачинені. Він сказав собі: "Але з ким же воюють?" Звичайно ж, із німаками. Може, за Ельзас-Лотаринґію. На підлозі під його ногами валялася газета, він підняв її, а потім подумав про ту жіночку, яка перев'язала йому голову, й подумав: "Я не повинен був їхати". Він сказав собі: "Ну нехай, але що ж мені було робити, грошей же немає". Він сказав: "У казармі мене будуть годувати". Але він не любив казарм. Зали очікування теж. Раптом йому стало сумно і порожньо. Вони напоїли його й побили, а тепер відправляють у Монпельє. Він подумав: "Господи, таж я нічогісінько в цім не тямлю". Подумав: "Це того що я не вмію читати". Всі ці люди, які спали тут, знали більше, ніж він; вони читали газети і знали, чому буде війна. А він був сам-самісінький серед ночі, самотній і такий мізерний, він нічого не знав, нічого не тямив, немовби мав от-от умерти. Потім він відчув у своїх руках газету. Там про все пишуть. Вони про все написали: про війну, про те, яка погода буде завтра, про ціни, про розклад потягів. Він розгорнув газету й поглянув на неї. Він побачив тисячі чорних цяток, наче коліщата шарманки з дірами на папері, які грають, коли покрутити корбу. Якщо довго на них дивитися, то паморочиться голова. Там було і фото: чепурний, гарно причесаний чоловік, який сміється. Здоровань Луї випустив газету й заплакав.

ПОНЕДІЛОК, 26 ВЕРЕСНЯ

Шістнадцята година тридцять хвилин. Всі дивляться в небо, я дивлюся в небо. Дюмюр каже: "Вони не запізнюються". Він уже дістав свого "Кодака", він дивиться в небо, кривить обличчя від сонця. Літак то чорний, то блискучий, він більшає, та гуркіт його такий самий, гарний гучний гуркіт, який любо чути. Я кажу: "Не пхайтеся ж!" Вони всі тут і товпляться за мною. Я обертаюся: вони закидають голови назад, мружаться, вони зелені на сонці, а їхні тіла невиразно сіпаються, мов у безголових жаб. Дюмюр каже: "Настане така днина, коли ми дивитимемося ось так у небо десь у полі, от тільки будемо в хакі, а літак буде "Мессершмідтом". Я кажу: "Тільки не завтра, духу в них замало". Літак описує кола в небі, він знижується, знижується, торкається землі, піднімається, знову торкається, підстрибуючи, біжить по траві, зупиняється. Ми біжимо до літака, нас п'ятдесят душ, Сарро, зігнувшись удвоє, біжить попереду; з десяток добродіїв у котелках, вивертаючи ноги, біжать моріжком, усі завмирають на місці, літак стоїть непорушно, ми мовчки дивимося на нього, дверцята кабіни ще зачинені, можна подумати, що вони мертві там усередині. Чолов'яга в голубій сорочці привозить трап і приставляє його до літака, двері відчиняються, якийсь чоловік спускається додолу, потім другий, а потім Дальдьє. Моє серце мало не вискакує з грудей. Даладьє піднімає плечі й опускає голову. Сарро підходить до нього, я чую, як він каже:

— Ну як?

Даладьє витягає руку з кишені і робить невиразний жест. Понуривши голову, він іде вперед, тічка кидається навперейми і перекриває шлях. Я не рухаюся, знаю, що він нічого не скаже. Генерал Ґамелен вискакує з літака. Він жвавий, в нього гарні чоботи й бульдожача голова. Він дивиться просто себе молодо і пронизливо.

— Ну, як? — допитується Сарро. — Як, генерале? Війна?

— О Господи! — каже генерал.

В мене пересихає у роті; здохну, їй-богу! Я кричу Дюмюрові: "Вшиваюся, фотографуй сам!" Я біжу до виходу, вибігаю на шлях, гукаю таксі, кричу: "В "Юманіте!" Водій усміхається, я теж йому всміхаюся, він каже:

— Ну як, товаришу?

Я відповідаю йому:

— Готово! Цього разу вона у них у дупі; вони не змогли ухилитися.

Таксі мчить на повній швидкості, я дивлюся на будинки й перехожих. Люди нічого не знають, вони не звертають уваги на таксі, а таксі мчить крізь них, несучи того, хто знає. Я притуляю голову до дверцят, мені хочеться крикнути їм, що це сталося. Я вискакую з таксі, плачу водієві, чимдуж біжу східцями. Всі тут, Дюпре, Шарвель, Ренар і Шабо. Всі вони в тенісках, Ренар палить цигарку, Шарвель пише, Дюпре дивиться у вікно. Вони з подивом дивляться на мене. Я кажу їм:

— Ходімо, хлопці, гайда униз, моя черга пригощати.

Вони знай дивляться на мене; Шарвель піднімає голову і теж дивиться на мене. Я кажу:

— Готово! Готово! Війна! Гайда униз, тепер моя черга, я ставлю могорич.

— Гарний у вас капелюх, — сказала господарка.

— Правда? — перепитала Флоссі.