Шляхи свободи: Відстрочення - Сторінка 56

І все ж таки кожен вимір був самостійною величиною. Якщо спробувати поглянути на планету прямо, то вона розсиплеться на друзки, залишаться лише окремі свідомості. Сто мільйонів вільних свідомостей, кожна з яких бачила стіни, червоний жарук сигари, звичні обличчя і під власну відповідальність будувала свою долю. І все таки якщо ти був одною з цих свідомостей, то з нечутних дотиків, з непомітних змін ти помічав, що міцно пов'язаний з величезною невидимою колонією. Війна: кожен вільний, і все-таки ставки зроблено. Вона тут, вона скрізь і всюди, це сукупність усіх моїх думок, всіх слів Гітлера, всіх учинків Ґомеса: та нікого немає, щоб підбити підсумок. Вона існує лише для Бога. Але Бог не існує. А війна існує все одно.

— Я не сумніваюся, що настав край і німецькому терпінню. Не сумніваюся, що терпіння є одною з найбільш характерних рис німецької ментальности, але настала година, коли з ним потрібно покінчити.

— Що він сказав? Що він сказав? — спитався Шоміс.

Борис пояснив:

— Він каже, що німецькому терпінню теж наступає край.

— Нашому також, — сказав Шарльє.

У приймачі всі почали репетувати, аж ось до кімнати ввійшов Герера.

— О, вітаю! — сказав він Ґомесові. — Ну що? Гарно відпочив?

— Та так собі, — відказав Ґомес.

— Французи... так само обережні?

— Ха! Ви навіть не уявляєте собі, які вони обережні. Проте, гадаю, ця війна скоро буде їм як та костриця в сраці! — Він показав на радіоприймач. — Біснуватий у Берліні геть уже з ланцюга зірвався.

— Справді? — Очі Герери зблиснули. — Послухай, так це ж багато чого може змінити!

— А певно, — відказав Ґомес.

Якусь мить вони, усміхаючись, дивилися один на одного; Тількен, який стояв коло вікна, підійшов до них.

— Приглушіть радіо, я щось чую.

Ґомес обернув регулятор, і галас трохи затих.

— Чуєте? Чуєте?

Ґомес прислухався: він почув глухе дудоніння.

— Так і є, — сказав Герера. — Тривога. Четверта зранку.

— Четверта! — вигукнув Ґомес.

— Так, — потвердив Герера. — О, тут багато чого зміниться!

Гітлер заговорив знову; вони схилилися над приймачем. Ґомес слухав промову краєм вуха; другим він прислухався до гуркоту літаків. Вдалині пролунав глухий вибух.

— Що ж він робить? Він не лише не поступається територією, а й виганяє німців! Не встиг пан Бенеш замовкнути, як ще дужче посилилися заходи військового придушування. Ми констатуємо жахливі показники: упродовж одного дня втекло десять тисяч душ, наступного дня двадцять тисяч...

Гуркіт стих, потім зненацька знову посилився, почулися два протяжні вибухи.

— В порту, — прошепотів Тількен.

— ...наступного дня тридцять сім тисяч тисяч, за два дні сорок одна тисяча, потім шістдесят дві тисячі, потім сімдесят вісім тисяч; далі дев'яносто тисяч, сто сім, сто тридцять сім тисяч. А сьогодні двісті чотирнадцять тисяч. Спорожніли цілі райони, будинки спалені, німців намагаються знищити снарядами і газом. А пан Бенеш засів собі у Празі та й думає: "Нічого не станеться, врешті, за спиною в мене Англія і Франція".

Герера вщипнув Ґомеса за руку.

— Слухай, — сказав він, — слухай: зараз він відкриє карти!

Обличчя його зашарілося, він із симпатією дивився на приймача. Голос, хрипкий і грімкий, ревонув:

— А тепер, любі співвітчизники, гадаю, настав час говорити відверто.

Низка вибухів, які неухильно наближалися, заглушила оплески. Та Ґомес насилу звернув на них увагу: він втупив погляд у приймача, слухав цей погрозливий голос і відчував, як у ньому знову народжується давно поховане почуття, щось таке, як надія.

Ви проходите повз мене,

Навіть слова не зронивши,

Подаруйте ж хоч надію,

Я від туги в'яну й млію...

— Зрозумів я, — сказав Жермен Шабо. — Цього разу я зрозумів.

— Що ти зрозумів? — поспиталася дружина.

— А те, що це оборудки з вечірньою пресою. Вони не хочуть передавати по радіо переклад, поки його не опублікують газети.

Він підвівся і взяв капелюха.

— Пішов я, — сказав він. — Куплю "Ентрансіжан" на бульварі Барбе.

Пора. Він спустив ноги з ліжка, подумав собі: "Пора". Вона побачить, що пташка випурхнула з клітки, а до укривала пришпилено тисячофранкову купюру, якщо буде час, то я прилучу ще і прощальну поему. Голова його була важка, проте не боліла. Він провів руками по обличчю і з відразою опустив їх: вони тхнули муринкою. На шкляній поличці над умивальницею біля пульверизатора і гумової губки лежало рожеве мило. Він узяв було губку, та до горла підкотила нудота, і він відшукав у своїй валізці туалетну рукавичку і мило. Він помився з ніг до голови, вода цебеніла на підлогу, та то було пусте. Він причесався, дістав з валізки чисту сорочку і вбрався. Сорочка страдника. Він був сумний і мовчазний. На столику була щітка, він дбайливо почистив свого піджака. "Але куди ж я запроторив штани?" — подумав він. Він зазирнув під ліжко і навіть під укривала, потім подумав: "Либонь, я був п'яний мов чіп". Він відчинив дзеркальну шафу і занепокоївся: штанів нігде не було. Якусь мить він постояв посеред кімнати в самій сорочці й чухав потилицю, роззираючись довкруги, а потім його охопила лють, адже ж украй недоречно для майбутнього страдника отак стояти в самих шкарпетках у покої якоїсь мандрьохи, щоб поли сорочки ляскали його по колінах. Цієї миті йо праву руч він угледів шафу в стіні. Він підбіг до нього, та ключа в замку не було; він спробував було відчинити його нігтями, а потім ножицями, які лежали на столі, та все було марно. Він жбурнув ножиці й почав стусати дверцята носаком, розлючено примовляючи: "Клята ти лярво, мандрьохо! Таж вона замкнула мої штани, що я не вийшов звідси".

— І от я можу сказати лише одне: двоє зійшлися віч-на-віч — там Бенеш, а тут я!

Вся юрма почала репетувати. Анна тривожно глянула на Мілана. Він підійшов до приймача і, застромивши руки до кишень, дивився на нього. Обличчя його потемніло, на вилицях грали жовна.

— Мілане, — озвалася Анна.

— Ми люди різного штибу. Коли пан Бенеш в епоху великого протистояння народів вештався собі світами, тримаючись якмога далі від небезпеки, то як вірний німецький солдат я чесно виконував свій обов'язок. А сьогодні я стою навпроти цієї людини як солдат свого народу.

Вони знову вибухнули оплесками. Анна підвелася і поклала долоню на Міланову руку: його м'язи були напружені, все тіло закам'яніло. "Він зараз упаде", — подумалося їй. Затинаючись, він сказав:

— Мерзотник!

Вона щосили стиснула його руку, та він відштовхнув її. Очі його наллялися кров'ю.

— Бенеш і я! — затинаючись, повторив він. — Бенеш і я! Тому що за тобою сімдесят п'ять мільйонів душ.

Він ступнув крок уперед; вона подумала: "Що він хоче зробити?", а потім кинулася до нього; та він уже встиг двічі плюнути на радіоприймач.

Голос провадив:

— Я хочу заявити небагато: я вдячний панові Чемберлену за його зусилля. Я запевнив його, що німецький народ не прагне нічого іншого, як тільки миру; та я заявив йому також, що не можу розширювати межі нашого терпіння. Крім того, я заявив йому і повторюю це тепер, що як тільки цю проблему буде вирішено, для Німеччини в Европі не залишиться жодної територіяльної проблеми! Крім того, я запевнив його, що як тільки Чехословаччина вирішить цю проблему, себто чехи мирно, без пригнічення розберуться зі своїми національними меншинами, я не буду більше цікавитися чеською державою. Я гарантую це! Чехи нам геть не потрібні. Але водночас я заявляю німецькому народові, що в питанні, котре стосується судетських німців, моє терпіння добігає кінця. Я запропонував панові Бенешу план, який становить собою фактичне втілення того, про що він сам уже запевняв. Тож рішення у його руках: мир або війна. Або ж він прийме ці пропозиції і дасть волю німцям, або ми прийдемо взяти її самі.

Герера звів голову, він люто радів.

— Боже милий! — вигукнув він. — Господи боже мій! Чули, еге? Та це ж війна!

— Авжеж, — відказав Ґомес. — Бенеш — твердий чоловік, нізащо не поступиться. Авжеж, це війна.

— Хай йому всячина! — сказав Тількен. — Якби ж воно так було! Якби ж воно тільки так було!

— Що це таке? — поспитався Чемберлен.

— Продовження, — відказав Вудгауз.

Чемберлен узяв папери і почав читати. Вудгауз тривожно стежив за його обличчям. За мить прем'єр-міністр звів голову і люб'язно всміхнувся йому.

— Що ж, — сказав він, — нічого нового.

Вудгауз подивовано глянув на нього.

— Райхсканцлер Гітлер висловився вкрай різко, — зауважив він.

— Ну! Ну! — сказав Чемберлен. — Він змушений був так учинити.

— Сьогодні я йду попереду мого народу, як його перший солдат; а за мною, хай знає про це ввесь світ, тепер іде народ, інший народ, ніж той, що був у 1918 році. В цю годину ввесь німецький народ об'єднається зі мною. Він відчує мою волю, як свою власну волю, а я розглядаю його майбутнє і його долю, як рушій моєї діяльности! І ми хочемо посилити цю спільну волю, таку, якою була вона у час боїв, за тої пори, коли я пішов на війну простим невідомим солдатом, щоб завоювати Райх, нітрохи не сумніваючись в успіхові й остаточній перемозі. Докруг мене згуртувалися хоробрі чоловіки й хоробрі жінки, вони пішли зі мною. А тепер, мій німецький народе, я закликаю тебе: "Йди за мною, чоловік за чоловіком, жінка за жінкою. В цю годину ми хочемо всі мати спільну волю. Ця воля має бути дужчою від будь-яких злигоднів і будь-яких небезпек; і якщо ця воля дужча від усіх злигоднів і всіх небезпек, то вона впорається зі злигоднями й небезпеками". Ми зробили свій вибір! Тепер обирати панові Бенешу.

Борис обернувся до присутніх і сказав:

— Усе.

Якусь мить вони й словом не озивалися: вони курили з уважним виглядом. Потім господар запитав:

— То що, скрутять йому в'язи?

— Може, й так.

Господар схилився над пляшками і обернув регулятор приймача: на мить Борисові зробилося не по собі — немовби настала велика пустка. Крізь прохилені двері промикалися ніч і вітер.

— То що він сказав? — поспитався марселець.

— Наприкінці він заявив: за мною стоїть ввесь народ, я готовий до війни. А Бенеш нехай обирає.

— Оттак-пак! — вигукнув марселець. — То що, буде війна?

Борис знизав плечима.

— Що ж, — сказав марселець, — я вже півроку не бачив дружини й двох донечок, а тепер повертаюся до Марселя і здрастуйте: помахай на прощання і гайда в казарму.

— А я навіть не встигну побачитися з матір'ю, — озвався Шоміс.