Шляхи свободи: Відстрочення - Сторінка 72

Думки його текли ліворуч і праворуч, безбарвні й рідкі; тільки одна застряла на місці, запитання, на яке не було відповіді: чому вони мене не люблять? В сусідній кімнаті почулися вибухи реготу, поліцаї тішилися. Хтось крикнув басом:

— Це треба попорскати!

Може, є поліцаї, котрі люблять один одного, чи люди, надворі, на вулицях і в будинках, вони всміхалися одне одному, допомагають одне одному, розмовляють одне з одним поштиво і ввічливо, а між ними є і такі, що люблять одне одного щосили, як Моріс і Зезета. Либонь, тому що вони старші: їм було коли звикнути одне до одного. Молодий хлопець — то людина, котра заходить вночі у напівпорожнє купе: люди ненавидять його і посідають так, щоб йому здавалося, ніби місця немає. Проте місце моє визначене, тому що я народився на світ. Або ж я просто гниляччя. Поліцаї знову зареготалися за дверми, хтось промовив слово "Мюнхен". Вулиці, будинки, вагони, комісаріят: напхом напханий світ, світ людей, Філіп не міг туди увійти. На все життя залишиться він ув отакій камері, як оця, в норі, яку люди тримають для тих, кого вони не хочуть. Він побачив жіночку, огрядну й сміхотливу, з гладенькими руками, підложницю. Він подумав: "Так чи так, вона буде носити траур за мною". Двері відчинилися, й увійшов генерал. Філіп посунувся на лавці в найдальший куток, закричав:

— Облиште мене! Я хочу відбути покарання, мені не потрібна ваша протекція!

Генерал зареготався. Сухою прудкою ходою він перетнув залу і зупинився перед Філіпом.

— Відбути покарання? Кого ти з себе корчиш, дурнику недороблений?

Лікоть. Попри Філіпове бажання він підвівся і став перед щокою, аби відбити удари. Та Філіп опустив його і твердим голосом сказав:

— Я дезертир.

— Дезертир! Гітлер і Даладьє завтра підписують угоду, сердешний мій друже: війни не буде, й ніякий ти не дезертир.

Він з образливою іронією розглядав Філіпа.

— Навіть для того, щоб скоїти зло, треба бути чоловіком, Філіпе, треба мати волю й непохитність. А ти всього-навсього дурнуватий і кепсько вихований хлопчак; ти прикро зневажив мене і завдав страшенного неспокою своїй матері: от і все, що зміг ти вчинити.

Поліцаї з реготом зиркали крізь прочинені двері. Філіп схопився, та генерал згріб його за плече і змусив сісти.

— Куди це ти? Вислухай мене до кінця. Твоя остання витівка свідчить про те, що твоє виховання потрібно виправляти. Твоя мати погодилася, що надто вже панькалася з тобою. Тепер я візьмуся за твоє виховання.

Він підійшов до Філіпа. Філіп затулився ліктем і закричав:

— Якщо ви зачепите мене, то я накладу на себе руки!

— Побачимо, — відказав генерал.

Він опустив лікоть лівою рукою, а правою вгатив йому два ляпаси. Філіп упав на лаву й заплакав.

В коридорі чутно було невеличке веселе пожвавлення, якась жінка виспівувала: "Прийди, прийди, маленький юнго". Він усіх їх ненавидів, вони мені в печінках уже сидять. Увійшла медсестра з обідом на таці.

— Я не голодний, — сказав він.

— Ох, треба попоїсти, пане Шарлю, а то ще дужче охлянете. Крім того, для апетиту є й гарні новини: війни не буде; Даладьє і Чемберлен зустрічаються з Гітлером.

Він приголомшено глянув на неї: та й правда, ця історія з Судетами ще триває.

Вона трохи зашарілася, очі її сяяли.

— І що ж? Ви не задоволені?

Вони витягли мене з ліжка, потягли мов клумака, змордували — й навіть не думають воювати! Та гніву в нього не було: все те було так далеко.

— А вам хочеться, щоб я тішився, еге? — поспитався він.

НІЧ З 29 НА 30 ВЕРЕСНЯ

Перша година тридцять хвилин.

Пани Юбер Масарик і Мастний, члени чехословацької делегації, чекали в кімнаті сера Горація Вілсона в товаристві пана Ештона-Ґвоткіна. Масткін був блідий і спливав потом, під очима в нього чорніли кола. Юбер Масарик крокував туди сюди; пан Ештон-Ґвоткін сидів на ліжку; Івіш забилася в куток ліжка, його вона не відчувала, зате відчувала його тепло і чула його подих; вона не могла спати і знала, що він теж не спить. Електричні розряди пробігали її ногами і стегнами, вона вмирала від бажання перевернутися на спину, та якщо вона поворухнеться, то доторкнеться до нього; поки він гадає, ніби вона спить, то не чіпатиме її. Мастний обернувся до Ештона-Ґвоткіна і сказав:

— Щось задовго.

Пан Ештон-Ґвоткін винувато і байдуже розвів руками. Кров кинулася Масарикові в обличчя.

— Звинувачені чекають на вирок, — глухо сказав він.

Пан Ештон-Ґвоткін вдав, ніби не почув. Івіш подумала: "Невже ця ніч ніколи не скінчиться?" Раптом вона відчула на своєму стегні м'яке ніжне тіло, він скористався її сном, щоб доторкнутися до неї, не треба ворушитися, а то він побачить, що я прокинулася. Тіло ковзнуло по стегнах, воно було гаряче і м'яке, то була нога. Вона до болю прикусила нижню губу, й Масарик сказав:

— Щоб схожість була цілковитою, нас зустрічала поліція.

— Та як це? — зробивши здивоване обличчя, запитав Ештон-Ґвоткін.

— Нас привезли до готелю "Реґіна" в поліційному авті, — пояснив Масткін.

— Ох-ох-ох, — обурено сказав Ештон-Ґвоткін.

Тепер це була рука; вона спускалася стегнами, легка й немовби байдужа; пальці доторкнулися до її живота. "Нічого, — подумала вона, — це комаха. Я сплю. Сплю. Це сниться мені; я не поворухнуся". Масарик узяв мапу, яку йому передав сер Горас Вілсон. Терени, які підлягали негайній окупації німецькими військами, позначалися голубим. Якусь мить він дивився на неї, а потім люто кинув на стіл.

— Я... я ніяк не втямлю, — сказав він, дивлячись в очі панові Ештону-Ґвоткіну. — Ми ще суверенна держава?

Пан Ештон-Ґвоткін стенув плечима; здавалося, він хотів дати до зрозуміння, що ні при чому; та Масарик подумав, що він схвильований дужче, ніж хотів показати.

— Переговори з Гітлером дуже важкі, — зауважив він. — Враховуйте це.

— Все залежало від твердости великих держав, — шорстко відказав Масарик.

Англієць легенько зашарівся. Він випростався і врочистим тоном сказав:

— Якщо ви не приймете цієї угоди, то вам доведеться самотужки залагоджувати свої справи з Німеччиною. — Він відкашлявся і вже м'якше додав: — Може, французи скажуть вам про це в більш прийнятній формі. Але, повірте мені, вони дотримуються тієї ж думки; якщо ви відмовитеся, то вони більше не цікавитимуться вами.

Масарик понуро засміявся, і всі замовкли. Почувся шепіт:

— Ти спиш?

Вона не відповіла, та відразу ж відчула губи на своєму вусі, а далі на неї налягло все тіло.

— Івіш! — пробурмотів він. — Івіш!

Не треба було ні відбиватися, ні волати; мене ж ніхто не гвалтує. Вона перевернулася на спину й чітко відказала:

— Ні, не сплю. Та й що?

— Я кохаю тебе, — сказав він.

Бомба! Бомба впаде з висоти п'ять тисяч метрів і заб'є їх як стій! Відчинилися двері, й увійшов сер Горацій Вілсон; він дивився вниз; одколи вони приїхали, очі його були опущені, й він балакав з ними, дивлячись у підлогу. Вряди-годи він усвідомлював це: хутко піднімав голову і дивився їм ув очі порожнім поглядом.

— Вас чекають, панове.

Троє чоловіків пішли за ним. Вони пройшли довгим порожнім коридором. На стільці дрімав коридорний служка; готель здавався мертвим; його тіло було гаряче, він притиснувся грудьми до грудей Івіш, й вона почула вогке ляскання присоски, вона геть спливала їхнім потом.

— Якщо ви кохаєте мене, — сказала вона, — то відсуньтеся, бо мені страшенно гаряче.

— Це тут, — відступаючи набік, мовив сер Горацій Вілсон. Він не відсунувся, одною рукою він здер укривало, а другою міцно тримав її за плече, тепер він лежав на ній і м'яшкорив її плечі й стегна своїми дужими руками, своїми загребущими руками, а його благальний дитячий голос знай повторював:

— Я кохаю тебе, Івіш, кохання моє, я тебе кохаю.

То була невеличка, низька й залляла світлом зала. Панове Чемберлен, Даладьє і Леже стояли за столом із паперами. В попільничках було повно цигаркових недопалків, та ніхто більше не курив. Чемберлен поклав долоні на стіл. У нього був зморений вигляд.

— Панове, — привітно всміхнувшись, мовив він.

Масарик і Мастний мовчки вклонилися. Ештон-Ґвоткін хутко відступив од них, немовби йому вже несила було зносити їхнє товариство, і став позаду Чемберлена поруч із сером Горасом Вілсоном. Тепер перед двома чехами було п'ятеро чоловіків потойбіч столу. За ними були двері й порожні коридори готелю. На мить зависло важке мовчання. Масарик глянув по черзі на кожного з них, потім пошукав погляд Леже. Та Леже складав папери у портфель.

— Сідайте, панове, — сказав Чемберлен.

Французи й чехи посідали, та Чемберлен і далі стояв.

— Що ж... — промовив Чемберлен. В нього були червоні від сну очі. Він невпевнено розглядав свої руки, потім випростався і сказав:

— Франція й Великобританія щойно підписали угоду, яка стосується німецьких претензій щодо Судетів. Завдяки добрій волі всіх ця угода може розглядатись як певний поступ порівняно з Ґодесберзьким меморандумом.

Він закашлявся й замовк. Масарик напружено сидів у фотелі, він чекав. Чемберлен, здавалося, хотів провадити далі, проте затнувся і простягнув листок Мастному.

— Ознайомтеся, коли ваша ласка, з цим документом. Гадаю, краще буде, якщо ви прочитаєте його вголос.

Мастний узяв листок; хтось м'якою ступою пройшов у коридорі. Потім кроки затихли, і десь у місті годинник вибив два рази. Мастний почав читати. В нього була монотонна гугнява вимова; читав він помалу, немовби думав після кожної фрази, і листок тремтів у його руках:

— Чотири держави: Німеччина, Сполучене Королівство, Франція й Італія, взявши до уваги вже в принципі втілену домовленість про передачу Німеччині теренів судетських німців, домовилися про наступні розпорядження й умови, які регламентують згадану передачу й заходи, які вона передбачає. Цією угодою кожна з них зобов'язується виконувати необхідні вимоги, які запевняють її дотримання.

1. Евакуація розпочнеться 1 жовтня.

2. Сполучене Королівство, Франція й Італія дійшли згоди в тому, що евакуація зі спірних теренів закінчиться 10 жовтня без руйнування жодного з існуючих підприємств. Чехословацький уряд відповідатиме за здійснення цієї евакуації і наглядатиме за тим, щоб згаданим підприємствам не чинилося жодної шкоди.

3. Умови цієї евакуації детально визначить міжнародна комісія, котра складатиметься з Німеччини, Сполученого Королівства, Франції, Італії й Чехословаччини.

4.