Шляхи свободи: Зрілий вік - Сторінка 13

"Позичу в Даніеля на тисячу франків більше, — подумав Матьє, — щоб дотягнути до кінця місяця".

— Ґалерея мистецтв, передмістя Сент-Оноре.

Він мовчки сів біля Івіш. Обоє були збентежені. Матьє побачив біля своїх ніг три наполовину спалені цигарки з позолоченими фільтрами.

— У цьому таксі хтось нервував.

— Чому?

Матьє показав на недопалки.

— Це жінка, — сказала Івіш, — он сліди помади.

Вони посміхнулися й замовкли. Матьє сказав:

— Якось я знайшов у таксі тисячу франків.

— Мабуть, так зраділи.

— Та ні, я віддав їх водієві.

— Он як, — сказала Івіш, — а я залишила б собі. Навіщо ви їх віддали?

— Не знаю, — відказав Матьє.

Таксі поминуло майдан Сен-Мішель. Матьє мало не сказав:"Погляньте, яка зелена Сена", та вирішив промовчати. Раптом Івіш сказала:

— Борис хоче, щоб ми утрьох пішли сьогодні ввечері до "Суматри", я не проти...

Вона обернула голову і дивилася на волосся Матьє, з ніжністю випинаючи вуста. Івіш не була кокеткою, та деколи напускала на своє обличчя ніжности, щоб зазнати утіхи од того, що її лице стає тяжке і солодке, мов стиглий плід. Матьє вважав це дратівливим і недоречним.

— Радий буду побачити Бориса і побути з вами, — відказав він. — От тільки Лола мене бентежить; ви ж знаєте, що вона терпіти мене не може.

— Ну, то й що?

Запала мовчанка. Неначе вони водночас уявили себе закоханою парою, що сидить у таксі. "Цього не повинно бути", роздратовано подумав він; Івіш провадила:

— Гадаю, на Лолу не варто звертати увагу. Вона вродлива, гарно співає та й годі.

— Я вважаю, що вона приваблива.

— Звичайно. Це ваш моральний кодекс: вам завжди хочеться бути досконалим. Коли люди вас ненавидять, ви чимдуж намагаєтеся знайти в них щось добре. А от я не вважаю привабливою, — додала вона.

— З вами вона сама чарівність.

— Вона й не може бути іншою; та я не люблю її, вона завжди корчить комедію.

— Комедію? — поспитав Матьє, піднявши брови. — Ну, це останнє, що я поставив би їй на карб.

— Дивно, що ви цього не помітили: вона ввесь час тяжко зітхає, щоб усі думали, ніби вона у відчаї, й тут-таки замовляє собі ріжні смаколики.

Й із прихованою люттю докинула:

— Гадаю, людям, що впали у відчай, на смерть наплювати: завжди я дивуюся, коли бачу, як вона до остатнього су рахує свої видатки й економить.

— Попри все це вона у відчаї. Так роблять літні люди: коли вони почувають відразу до себе й до свого життя, то думають про гроші й дбають за себе.

— Значить, не треба старіти, — сухо відказала Івіш.

Він збентежено поглянув на неї й поспішно докинув:

— Ви маєте рацію, кепсько бути старим.

— Ну, та на вас літа не залишили сліду, — сказала Івіш, — мені здається, що ви завжди були такі, як оце зараз, у вас вічна молодість. Часом я намагаюся уявити собі, який ви були за дитячих літ, але не можу.

— У мене були кучерики, — сказав Матьє.

— А я уявляю собі вас таким, як оце зараз, тільки трохи меншим.

Цього разу Івіш не помітила, що її слова прозвучали ніжно. Матьє хотів було заговорити, та в нього щось дивно защеміло у горлі й він утратив самовладання. Він залишив позаду Сару, Марсель і нескінченні коридори шпиталю, де подумки блукав цілісінький ранок, він був ніде, він почувався вільним; ця літня днина торкалася його своєю щільною й теплою масою, йому захотілося впасти на неї всім тілом. Ще мить йому здавалося, що він завис у порожнечі з нестерпним відчуттям свободи, а потім він зненацька простягнув руку, обняв Івіш за плечі й пригорнув до себе. Івіш напружено піддалася, немов би гублячи рівновагу. Вона і пари з уст не зронила; вигляд у неї був байдужий.

Таксі виїхало на вулицю Ріволі, аркади Лувра важко пролітали за шибами, як великі горлиці. Було гаряче. Матьє відчував біля свого боку тепле тіло; через шкло він бачив дерева і триколірне знамено на верхівці щогли. Він пригадав одного чоловіка, котрого бачив якось на вулиці Муффтар. Досить пристойно вдягнений тип, із сірим обличчям. Він підійшов до ятки зі смаженою картоплею і довго дивився на шматок холодної печені, що лежала на тарілці, потім простягнув руку й узяв його; при цьому вигляд у нього був такий, наче це простісінька річ, він теж повинен був почувати себе вільним. Господар закричав, поліцай повів цього чоловіка, в якого був зачудований вигляд. Івіш знай мовчала.

"Вона засуджує мене", роздратовано подумав Матьє.

Він нахилився; щоб покарати її, він легенько торкнувся губами її холодних стулених вуст; він був упертий; Івіш мовчала. Піднявши голову, він побачив її очі, і його шалена втіха умить щезла. Він подумав:"Одружений чоловік, який лапає в таксі молоду дівчину", і його рука впала, мертва й мов би ватяна; тіло Івіш випросталося з механічним коливанням, наче вагадло, що відхилилося від позиції рівноваги. "От і все, — сказав собі Матьє, — це непоправно". Він згорбився, йому хотілося крізь землю провалитися. Поліцай підняв жезл, таксі зупинилося. Матьє дивився просто перед собе, та не бачив дерева; він споглядав свою любов.

Так, це була любов. Тепер це була любов. Матьє подумав:"Що ж я накоїв"? Ще п'ять хвилин тому цієї любови не існувало; поміж ними було рідкісне й дороге почуття, якому немає назви, воно не могло знайти вираз у вчинках. А він зробив учинок, який не слід було робити, — втім, ненавмисне, все сталося мимоволі. Цей порух і ця любов постали перед Матьє, як щось величезне, настирливе і вже зараз вульґарне. Тепер Івіш буде думати, що він її кохає; вона думатиме: він такий, як усі; віднині Матьє буде любити Івіш, як і всіх інших жінок, яких він любив до того. "Про що вона думає"? Вона сиділа поруч, напружена, мовчазна, й між ними був цей учинок, "ненавиджу, коли мене торкаються", цей незграбний і ніжний порух, на котрому тепер лежала безповоротність минулої події. "Вона гнівається, зневажає мене, вона думає, що я такий, як усі. А я прагнув од неї іншого", у відчаї подумав він. Та він уже не в змозі був пригадати, що ж він хотів до цього. Любов була тут, круглесенька, легка мов пушинка, з простими бажаннями і банальними підходами, сам Матьє змусив її вродитися у глибині своєї повної свободи. "Це неправда, — із запалом заперечив він сам собі, — я не хочу її, я ніколи її не хотів". Та він уже знав, що буде її хотіти:"Цим воно завжди все й закінчується, я буду задивлятися на її ноги і груди, а потім, якоїсь пречудової днини..." Зненацька він побачив Марсель, як вона лежить на ліжку, гола-голісінька, заплющивши очі: він ненавидів Марсель.

Таксі зупинилося; Івіш відчинила дверцята і вийшла надвір. Матьє не відразу вийшов за нею: широко розплющеними очима споглядав він це нове і вже старе кохання, кохання одруженого чоловіка, ганебне і потайне, принизливе для неї, вже зарання приниженої, і сприймав це вже, як щось неухильне. Нарешті він вийшов, розрахувався і підійшов до Івіш, яка чекала його біля воріт. "Якби ж то вона змогла забути". Він крадькома глянув на дівчину й побачив, що вигляд у неї суворий. "Та чи так, а поміж нами щось ніби скінчилося". Та йому не хотілося заважати собі любить її. Вони увійшли в будинок, де відбувалася виставка, не сказавши одне одному й слова.

V

"Арханґел"! Марсель позіхнула, трохи підвелася, струснула головою, й це була її перша думка:"Сьогодні ввечері прийде Арханґел". Вона любила ці таємничі відвідини, та сьогодні думала про них без утіхи. У повітрі довкруг неї витав жах, полуденний жах. Вщухла спека тепер наповнювала кімнату, вона вже відслужила своє надворі, а тут залишила тільки сяєво у бганках штори і чаїлася там, інертна і зловісна, як доля. "Якби він знав, такий чистий, то я викликала б у нього відразу". Вона сіла на краю ліжка, як напередодні, коли Матьє голісінький сидів напроти неї, і з понурим виразом обличчя дивилася на великі пальці ніг, а вчорашній вечір, неначе примара, стояв поруч, зі своїм мертвим і рожевим світлом, як остуджений запах. "Я не змогла... не змогла йому зізнатися". Він сказав би:"Гаразд! Все владнається", з тим веселим і хвацьким виглядом, з яким ковтають ліки. Вона знала, не змогла витримати це обличчя; слова застряли у неї в горлі. Вона подумала:"Полудень"! Стеля була сіра, мов досвіток, та вже стояла полуденна спека. Марсель засинала пізно і перестала впізнавати вранішню пору, часом їй здавалося, ніби її життя спинилося одного разу пополудні, ніби воно було собою вічним полуднем, що звалився на речі й предмети, дощовим, безнадійним і таким уже марним полуднем. Надворі стояв білий день, видніли світлі вбрання. Матьє крокував десь там, знадвору, без неї, в живій і веселій куряві днини, що розпочалася без неї й уже мала якесь минуле. "Він думає про мене, він метушиться", без дружнього почуття подумала вона. Вона була роздратована, позаяк уявляла собі це важке співчуття під яскравим сонцем, це незграбне і діяльне співчуття здорової людини. Вона почувалася млявою і вогкою, ще геть зануреною в сон; на голові немов би тяжіла сталева каска, в роті відчувався присмак хмелю, у боках млявість, а під пахвами, на кінчиках чорних волосин, перлини прохолоди. Її трохи нудило, та вона стримувалася: її днина ще не розпочалася, вона була тут, поруч з Марсель, у несталій рівновазі, один необережний порух, найменший жест міг призвести до того, що вона обвалиться, немов лавина. Вона похмуро посміхнулася:"Ось вона, свобода!" Коли прокидаєшся вранці зі щемом у серці і треба згаяти п'ятнадцять годин перед тим, як знову вкластися в ліжко, то хіба має значення те, що ти вільна? "Свобода не допомагає жити". Немов би тонесенькі крихітні пір'їнки, змащені алоєм, лоскотали в глибині її горла, а потім відраза до всього, язика судомить, губи відтягуються назад. "Мені пощастило, здається, декого нудить цілісінький день уже на другому місяці, а мене тягне блювати тільки зрання, пополудні я стомлююся, та все ж тримаюся; а мама знала жінок, які не могли зносити запах тютюну, цього ще бракувало". Вона схопилася і побігла до умивальниці; її вивернуло каламутною пінявою рідиною, що скидалася на трохи сколочений яєчний білок. Марсель вхопилася за край порцелянової умивальниці і дивилася на те піняве блювотиння: воно схоже було, радше, на сперму. Марсель криво посміхнулася і прошепотіла:"Любовний сувенір". По тому в її голові запанувала безмежна металева тиша, і день розпочався.