Шляхи свободи: Зрілий вік - Сторінка 2

"Але ж це тільки слова"!

Якусь хвилю він вагався, потім збентежено понурив голову: Марсель знала про його почуття до Івіш; вона могла навіть змиритися з тим, що він її любить. Вимагала вона лиш одного: щоб про Івіш він говорив саме отаким тоном. Матьє знай гладив Марсель по спині, й вона почала кліпати очима: вона любила, коли він отак пестив її, особливо там, де поперек, і поміж лопатками. Та раптом вона вивільнилася, і її обличчя ствердло. Матьє сказав їй:

— Послухай, Марсель, мені наплювати, провалилася Івіш на іспитах чи ні, для медицини вона годиться не більше, ніж я. Навіть якщо їй пощастить скласти ботаніку, то наступного року, під час першого ж розтину в морзі, у неї голова обертом піде, і більше її й ноги не буде на факультеті. Та якщо зараз нічого не вийде, то вона вчинить дурницю. У разі провалу родина вже не дозволить їй починати наново.

Марсель запитала його різким голосом:

— Яку це дурницю маєш ти на увазі?

— Та не знаю, — збившись із плигу, відказав він.

— Оно воно що! Я добре тебе знаю, друже мій милий. Ти не наважуєшся собі про це зізнатися, але боїшся, щоб вона часом не прошила кулею свою шкуру. І він ще каже, ніби ненавидить романтику. Скажи на милість, ти що, не бачив, яка в неї шкура? Та її можна пальцем прохромити. І ти гадаєш, ніби лялька з отакою шкурою буде нівечити її пострілом із револьвера? Уявляю собі, як сидить вона на стільці, коси падають на обличчя, і зачакловано дивиться на малесенький бравнінґ, що лежить перед нею... це, знаєш, дуже по-російському! Та уявити собі ще щось — ні, ні й ще раз ні! Револьвер, мій любий, зроблено для такої крокодилячої шкури, як наша.

Вона приклала свою руку до руки Матьє. Шкіра в нього була біліша, ніж у Марсель.

— Бач, любий, моя шкура скидається на сап'ян.

Вона розреготалася.

— Тобі не здається, що я більш придатна для того, аби зробитися мов друшляк? Уявляю собі, яка гарна діра може бути під моєю лівою груддю, з рівненькими, гладенькими, червоними краями. Нічого потворного в цім не буде.

Вона знай сміялася. Матьє поклав долоню на її вуста.

— Замовкни, ти ж розбудиш стару.

Вона замовкла. Він сказав їй:

— Ти така нервова!

Вона нічого не відповіла. Матьє поклав долоню на її ногу і легенько погладив. Він любив це тіло, м'яке, неначе масло, з тоненькими волосинками, що пружинили під його пестощами. Марсель і не ворухнулася: вона дивилася на його руку. Врешті Матьє забрав її.

— Поглянь на мене, — сказав він.

Вмить він уздрів темні кола у неї під очима, її погордливий погляд, в якому читався відчай.

— Що з тобою?

— Нічого, — відказала вона, одвернувшись.

З нею завжди було так: вона мов пружина. Незабаром вона не зможе стримуватися — і вибухне. Нічого не вдієш, треба чекати цього моменту. Матьє не любив цих безгучних вибухів: пристрасть була не для цієї кімнати-мушлі, позаяк тут висловлювати її треба було дуже тихо і не вимахуючи руками, щоб не збудити пані Дюффе. Матьє підвівся, підійшов до шафи і дістав з кишені картонний прямокутник.

— Ось поглянь.

— Що це?

— Його дав мені якийсь чолов'яга на вулиці. В нього була симпатична мармиза, тож я йому підкинув трохи грошенят.

Марсель байдуже взяла картку. Матьє почувався так, ніби вони з тим чолов'ягою пов'язані якоюсь змовою. Він додав:

— Знаєш, для нього це щось важило.

— Він анархіст, чи що?

— Хтозна. Він хотів було пригостити мене.

— Ти відмовився?

— Еге ж.

— А чому? — недбало поспиталася Марсель. — Це було б цікаво.

— Овва! — сказав Матьє.

Марсель підняла голову, короткозоро і насмішкувато розглядаючи стінного годинника.

— Цікаво, — сказала вона, — що мене дратує, коли ти розповідаєш мені отакі речі, як оце зараз. У твоєму житті повнісінько втрачених нагод.

— Ти називаєш це втраченою нагодою?

— Авжеж. Колись ти чого тільки не дав би, щоб спровокувати отаку зустріч.

— Може, трохи змінився, — сумирно відказав Матьє. — Як ти гадаєш? Може, я постарів?

— Тобі тридцять чотири роки, — просто сказала Марсель.

Тридцять чотири роки. Матьє подумав про Івіш і відчув якусь досаду.

— Та певно... Знаєш, я не думаю, що причина в цім, радше це через делікатність. Розумієш, я не в курсі усіх оцих справ.

— Зараз так рідко буває, щоб ти був у курсі чого-небудь, — мовила Марсель.

Матьє хутко докинув:

— Втім, він теж був не в курсі: напідпитку завжди тягне на патетичний тон. А мені це ні до чого.

Він подумав:"Це не зовсім правда: не такий уже я і розважливий". Йому хотілося бути щирим. Матьє і Марсель давно вже домовилися, що розповідають один одному про все.

— Це... — почав було він.

Та Марсель засміялася. Тихе й ніжне туркотіння, як тоді, коли вона гладила його по голові, примовляючи:"Мій сердешний хлопчино". Однак вигляд у неї був нелагідний.

— Впізнаю тебе, — мовила вона. — Твій страх перед патетикою! Ну то й що ж? Ти ж міг би побути трохи патетичним із цим чоловіком? Що в цім поганого?

— Та й що це мені дало б? — поспитався Матьє.

Він захищався, а це на нього не схоже було.

Марсель нелюб'язно посміхнулася. "Вона дошкуляє мені", спантеличено подумав Матьє. На душі в нього було сумирно, він трохи отупів і взагалі був у доброму гуморі, тож йому не хотілося сваритися.

— Послухай-но, — сказав він, — ти дарма робиш бозна-що із цієї історії. Передовсім у мене просто не було часу: я поспішав до тебе.

— О, ти маєш слушність, — сказала Марсель. — Це дрібниця. Тут немає про що й балакати, гріш ціна йому... Але все ж таки це симптоматично.

Матьє здригнувся: аби лиш вона не вживала оці огидні слівця.

— Ну добре, нехай, — погодився він. — І що ж ти в цім такого побачила?

— У всьому винна твоя знаменита тверезість... Ти кумедний, мій друже, ти настільки боїшся пошитися в дурні, що відмовляєшся від найкращої пригоди, аби лиш не збрехати.

— Та воно так, — потвердив Матьє, — ти добре це знаєш. Ми про це вже давно говорили.

Він вважав, що вона несправедлива. Оцю "тверезість" (він страх як ненавидів це слово, та Марсель з якогось часу використовувала його. Минулої зими її улюбленим словом був "поспіх"; оці слівця трималися в неї не довше, ніж один сезон), цю тверезість вони культивували разом, вони відповідали за неї одне перед одним, це була глибинна сутність їхньої любови. Коли Матьє взяв на себе зобов'язання перед Марсель, він назавжди відмовився від думок про самотність, від свіжих тінистих і скромних думок, що прудко шугали колись у ньому, немов рибини. Він міг любити Марсель тільки з усією тверезістю: вона була його тверезістю, його товаришем, його свідком, його порадницею, його суддею.

— Якби я збрехав собі, — сказав він, — то мені здавалося б, що водночас я брешу й тобі. Для мене це було б нестерпно.

— Еге ж, — сказала Марсель.

Переконаности в ній не відчувалося.

— Ти не переконана в цьому?

— Та ні, — м'яко відказала вона.

— Думаєш, я брешу?

— Ні... врешті, в цьому ніколи не можна бути певним. Та я не про це. Знаєш, про що я думаю? Що ти себе трохи стерилізуєш. Якраз сьогодні я про це подумала... О, в тобі усе чисте і охайне, усе пахне білиною, наче ти щойно із лазні. От тільки тобі бракує тіні. Немає нічого зайвого, хисткого, темного. Надто вже світле все. Й не кажи, що робиш ти це задля мене: ти на своєму конику, в тебе смак до самоаналізу.

Матьє був збентежений. Марсель часто бувала досить жорстка з ним; вона завжди трималася насторожі, була трохи аґресивна, трохи недовірлива, і якщо Матьє не погоджувався з нею, то часто розглядала це, як спробу підкорити її. Та з нею рідко бувало так, як оце зараз, адже вона хоче розізлити його. І потім це фото на ліжку... Він стурбовано розглядав Марсель: ще на прийшов час, коли вона зважиться говорити.

— Не дуже й цікаво мені досліджувати себе, — просто сказав він.

— Я знаю, — відказала Марсель, — та це не мета, це засіб. Щоб звільнитися від самого себе: дивитися на себе, судити себе — це твоя улюблена позиція. Дивлячись на себе, ти уявляєш, що ти не те, на що зараз дивишся, що ти ніщо. По суті, це твій ідеал: бути нічим.

— Бути нічим, — повільно повторив Матьє. — Ні. Це не те. Я... я хотів би залежати тільки від себе.

— Так, бути вільним. Геть вільним. Це твій ґандж.

— Це не ґандж, — відказав Матьє. — Це... Ти хочеш, аби я чинив по-іншому?

Він був роздратований: сто разів уже він пояснював це Матьє, й вона знала, що це йому найближче до серця.

— Якби... якби я не намагався приміряти своє існування на себе, то воно здавалося б мені абсурдним.

Марсель прибрала впертого, насмішкуватого виразу.

— Авжеж, авжеж... це твій ґандж.

Матьє подумав:"Вона діє мені на нерви, корчачи із себе отаку вереду". Та його брали докори сумління, й він м'яко сказав:

— Це не ґандж, я просто такий, який я є.

— Чому ж тоді інші не такі, якщо це не ґандж?

— Та такі вони, лише не усвідомлюють цього.

Марсель перестала сміятися, в кутиках її вуст залягла жорстка печальна складка.

— В мене немає такої потреби бути вільною, — мовила вона.

Матьє поглянув на її схилену голову і відчув, що йому не по собі: коли він був із нею, то його завжди переслідували докори сумління, недоладні, безглузді дорікання. Йому подумалося, що він ніколи не ставив себе на місце Марсель:"Свобода, про яку я їй торочу, це свобода здорового чоловіка". Він поклав їй долоню на шию і легенько стиснув пальцями цю гладку, вже трохи змарнілу плоть.

— Марсель, тебе щось розсердило?

Вона підвела на нього трохи збентежений погляд.

— Ні.

Обоє замовкли. Втіха Матьє зосередилася в кінчиках пальців. Якраз у пучках. Він легенько провів рукою по її спині, й Марсель опустила повіки: він бачив її довгі темні вії. Матьє пригорнув її: в цю мить він її не хотів, радше це було бажання побачити, як цей бунтівний непокірний дух тане, мов крижана бурулька на сонці. Марсель поклала йому голову на плече, й він зблизька бачив її смагляву шкіру, шерехаті сині кола під її очима. Йому подумалося:"Господи, та вона ж старіє"! А тоді подумалося, що і він старий. Матьє якось незграбно схилився над нею: йому хотілося забути й себе, і її. Та, кохаючись із нею, він уже давно не забувався. Він поцілував її в уста: вони були в неї гарні, такі чіткі й суворі. Вона тихо відкинулася назад і, заплющивши очі, простяглася на ліжку, незграбна, змарніла; Матьє підвівся, зняв штани й сорочку, згорнув їх і поклав у ногах на ліжку, потім ліг біля неї.