Шляхи свободи: Зрілий вік - Сторінка 27

Він був трохи розгублений, та все ж задоволений, бо таки утримався від спокуси.

Пан хутко наближався, він ішов, згинаючи коліна, тулуб його був прямий. "Та ти носиш корсет, голубе", подумав Даніель. Йому могло бути років із п'ятдесят, він був старанно виголений, обличчя розумне, можна було подумати, що життя з любов'ю зробило йому масаж: персиковий колір обличчя під сивою чуприною, прегарний флорентійський ніс і погляд, трохи затвердий, надто вже короткозорий, ніж годилося б, погляд, що відповідає обставинам. Його прихід викликав сенсацію: четверо гомиків ураз обернулися, напустивши на обличчя вираз розбещеної невинности, потім заходилися гамселити кулаками черево того неґра, однак серце в них до того діла більш не лежало. Пан кинув на них швидкий, може, занадто вимогливий погляд, потім одвернувся і підійшов до спортивного автомата. Він крутнув залізні стержні і, посміхаючись, почав старанно розглядати фіґурки, наче його й самого бавила та примха, через яку він сюди прийшов. Даніель угледів ту посмішку і відчув, як болісно здригнулось його серце, всі ці навмисні витівки і виверти викликали в нього жах, йому захотілося втекти звідси. Та тільки на мить: він уже звик до цих безрезультатних поривань. Даніель зручніше сперся об стовп і втупив у того пана свій тяжкий погляд. Праворуч молодик у спідній сорочці дістав з кишені вже третю монету і втретє розпочав свій мовчазний танок довкола нікельованого крана.

Вродливий пан схилився над спортивним автоматом і провів пальцем по тендітних тілах маленьких дерев'яних гравців: він і не думав опускатися до прямих загравань, бо, звичайно ж, усвідомлював, що зі своєю білою чуприною і світлим убранням він достатньо ласий шматочок, щоб на нього позліталися всі оці молоді мухи. І справді, після коротких перемовин, від гурту відокремився білявчик, він просто накинув на плечі піджак і поволеньки підійшов до гома, тримаючи руки в кишенях. Вигляд у нього був несмілий і запобігливий, під густими бровами собачий погляд. Даніель з огидою глянув на його вгодований зад, на його гладкі, та все ж землисті селянські щоки, де вже поросла брудна рідка щетина. "Плоть жінки, — подумалося йому. — Вона розмішується, мов тісто". Цей пан поведе його до себе, викупає з милом, може, навіть покропить парфумами. Допіру він це подумав, як його знову охопила лють. "Мерзотники", пробурмотів він. Молодик зупинився за кілька кроків од пана і почав теж вдавати, ніби розглядає автомат. Обоє схилилися над стержнями й, не дивлячись одне на одного, з цікавістю їх розглядали. Згодом молодик таки зважився: він натиснув кнопку й швидко обернув один зі стержнів. Четверо маленьких гравців описали півколо і завмерли головами донизу.

— Ви вмієте грати? — солодким голосом поспитався пан. — Ой, може, поясните мені, як це робиться? А то я ніяк не второпаю!

— Кладете двадцять су, а потім смикаєте. Вигулькують кульки, їх треба загнати в лунки.

— Але грати треба удвох, правда ж? Я намагатимуся послати м'яч у ціль, а ви заважатимете мені, чи не так?

— Саме так, — відказав молодик. І за мить докинув: — Треба стояти по ріжні боки, один тут, другий там.

— Зіграєте зі мною партію?

— Охоче, — відказав молодик.

Вони почали грати. Пан захоплено сказав:

— Цей юнак так добре грає! Як це йому вдається? Він ввесь час виграє. Навчіть і мене, юначе.

— Звичка, — скромно сказав молодик.

— А, то ви вправляєтеся! Звичайно ж, ви часто буваєте тут? Часом я заглядаю сюди, та вас ніколи не бачив. Ні-ні, я вас обов'язково помітив би, в мене виняткова пам'ять на обличчя, а лице у вас цікаве. Ви з Турені?

— Так, так, звичайно, — збентежено відказав молодик.

Пан припинив гру і підійшов до нього.

— Таж партію ще не закінчено, — наївно мовив молодик, — у вас ще п'ять м'ячів.

— Справді! Що ж, зіграємо потім, — сказав пан. — Мені хотілося б краще побалакати, якщо ви не проти.

Молодик завчено усміхнувся. Щоб підійти до нього, пан повинен був обійти автомат. Він підняв голову, облизав тонкі губи й зустрівся очима з Даніелем. Даніель спохмурнів, пан хутко відвів погляд і занепокоївся, він затирав долоні з виглядом пастора. Молодик цього не бачив, роззявивши рота, з порожнім і шанобливим поглядом, він чекав, коли з ним заговорять. Запала мовчанка, потім пан єлейним голосом, не дивлячись на нього, приглушено заговорив. Даніель даремно наставляв вухо, чутно було тільки слова "вілла" та "більярд". Молодик згідно кивнув.

— Клас! — голосно вигукнув він.

Пан не відповів і крадькома зиркнув на Даніеля. Даніель відчув, як його затопила гаряча хвиля сухого й солодкого гніву. Йому знайомі були всі їхні ритуали: вони попрощаються, й пан діловитою ходою перший піде звідси. Хлопчина недбало приєднається до своїх друзів, раз або двічі стусоне манекен у живіт, потім і собі мляво попрощається і піде, насилу тягнучи ноги — за ним і треба було стежити. Тож старий, що, мабуть, нетерпляче міряє кроками сусідню вулицю, побачить Даніеля, що наступає на п'яти його молодому красунчикові. Що за момент! Даніель зарання втішався ним, очима суворого судді він просто-таки поїдав делікатне і прив'яле обличчя своєї жертви, руки його тремтіли, щастя його було б цілковите, якби не було так сухо в горлянці, він умирав од спраги. Якщо випаде нагода, він розіграє рейд поліції моральности: запише прізвище старого і змусить його дригоніти від жаху:"А якщо він вимагатиме посвідчення, то я покажу йому перепустку до префектури".

— Добридень, пане Ляліку, — пролунав несміливий голос.

Даніель здригнувся: Лялік — це було його прізвисько, яким він деколи користувався. Він різко обернувся.

— Що ти тут робиш? — суворо поспитався він. — Я ж заборонив тобі потикати сюди носа.

Це був Боббі. Даніель влаштував його до знайомого аптекаря. Він розтовстів і погладшав, на ньому був новий костюм із крамниці готового одягу, він вже не викликав жодного інтересу. Боббі схилив голову на плече, немов би вдавав із себе дитину: він мовчки дивився на Даніеля з невинною і хитренькою посмішкою, немов би казав:"Ку-ку, а от і я!" Од цієї посмішки лють Даніеля просто-таки закипіла.

— Ти будеш говорити? — поспитався він.

— Я шукаю вас уже три дні, пане Ляліку, — заскімлив Боббі, — вашої адреси в мене нема. Та я сказав собі: так чи йнак, а колись пан Даніель загляне сюди...

"Так чи йнак! Покидьок паршивий!" Він посмів судити про Даніеля, щось там припускати:"Йому здається, що він мене знає, що мною можна керувати". Робити було нічого, хіба що розчавити його, мов слимака: образ Даніеля був інкапсульований в мізках за цим вузьким чолом і залишиться там назавжди. Попри всю огиду, Даніель почував, що він пов'язаний з цим хирявим, та все ж таким живим відбитком: він існував у свідомості Боббі.

— Який же ти гидомирний! — сказав він. — Роз'ївся, мов кабан, та й костюм цей тобі не личить, де ти його видлубав? Просто жах, як із тебе пре вульґарність, коли ти намагаєшся причепуритися!

Боббі й вухом не повів: витріщивши очі, він замиловано дивився на Даніеля і знай собі посміхався. Даніель ненавидів цю незворушну терплячість харпака, цю мляву і в'язку ґумову посмішку: навіть якщо зацідити йому в писок, то вона все одно залишиться на його закривавлених вустах. Даніель крадькома зиркнув на вродливого пана і з досадою побачив, що той вже не соромиться: він схилився над білявим педиком і, добросердо посміхаючись, вдихав запах його волосся. "Так воно й мало бути, — розлючено подумав Даніель. — Він бачить мене з цим слимаком і приймає за такого ж, як сам, я теж викачався в цьому брудові". Він ненавидів це пісуарне братство. "Вони гадають, ніби всі такі. Та я радше віка собі збавлю, ніж буду як оцей старий гом!"

— Що тобі треба? — брутально поспитався він. — Я поспішаю. Та відійти трохи, бо від тебе тхне брильянтином.

— Даруйте, — неквапно сказав Боббі, — ви стояли, спершись на стовпа, і мені здалося, ніби ви й геть нікуди не поспішаєте, то я й дозволив собі...

— Ой, ти так гарно балакаєш! — зареготався Даніель. — Ти що, разом із костюмом купив і готового язика?

Ці сарказми ковзнули, не залишивши і сліду в свідомості Боббі: задерши голову, він дивився в стелю через приплющені повіки з виразом солодкої упосліджености. "Він припав мені до вподоби, тому що скидається на кота". Подумавши це, Даніель аж затремтів од люті: ну й що, так, це колись було! Одного разу Боббі припав йому до вподоби. Та хіба це дало йому якісь права на все життя?

Літній пан узяв свого молодого приятеля за руку і по-батьківському тримав її у своїй долоні. Потім він попрощався з ним, поплескавши його по щоці, кинув на Даніеля змовницький погляд і, пританцьовуючи, пішов собі легкою ходою. Даніель показав йому язика, та той уже обернувся до нього спиною. Боббі зареготався.

— Що з тобою? — поспитався Даніель.

— Я сміюся з того, як ви показали язика цьому старому гомові, — сказав Боббі. І докинув з пестливими нотками в голосі: — А ви все такий же, пане Даніелю, такий же хлопчакуватий.

— Гаразд, — грізно сказав Даніель. Зненацька його охопила підозра, й він запитав: — А що там з аптекарем? Ти вже не працюєш у нього?

— Мені так не пощастило, — плаксиво сказав Боббі.

Даніель з відразою поглянув на нього.

— Але розкабанів ти добре.

Білявчик недбало вийшов із зали, мимохідь він зачепив Даніеля. За ним відразу ж подалися його приятелі, гучно регочучи, вони підштовхували одне одного. "Що я тут роблю?" — подумав Даніель. Він пошукав очима похилі плечі й тендітну шию молодика у спідній сорочці.

— Ну, розповідай, — неуважно озвався він. — Що ти там накоїв у нього? Обікрав його?

— Це апеткарка винна, — відказав Боббі. — Я не сподобався їй.

Молодика у спідній сорочці вже не було в залі. Даніель відчув утому і якусь порожнечу всередині, він боявся залишитись сам.

— Вона завзялася на мене, тому що я бачився з Ральфом, — провадив Боббі.

— Казав же я тобі, щоб ти з ним не водився. Це брудний покидьок.

— А що, треба кидати друзів, якщо тобі поталанило в житті? — обурено поспитав Боббі. — Бачивсь я з ним рідше, але не хотів одразу його кидати. Це злодюга, казала вона, я забороняю йому потикатися до аптеки. Що ви хочете, це ж лярва, та ще й клятенна. Тоді я почав зустрічатися з ним так, щоб вона не бачила.