Шляхи свободи: Зрілий вік - Сторінка 9

І щось поворухнулося в його грудях, щось тепле й сумирне, мов надія. Він пройшов туди-сюди. Над головою його грюкнули двері. Малий Пабло поважно дивився на нього. Матьє підійшов до столу і взяв різець. Муха, що сіла було на мідну пластину, полетіла геть. Пабло знай дививися на нього. Матьє зробилося незручно, бознає від чого. Очі дитини немов би поглинали його. "Дітлахи, — подумалося йому, — малі ненажери, всі їхні почуття зосереджені в оцих ненатлих пельках". Погляд Пабла ще не був людський, та все ж це було життя: ще недавно це дитя вийшло на білий світ з утроби, а вже щось собою становить; воно було тут, нерішуче, малесеньке, ще зберігало в собі нездорову оксамитовість чогось вивергнутого; та за каламутною вогкістю, що застилала його очі, чаїлася маленька жадібна свідомість. Матьє грався різцем. "Тепло", подумав він. Довкруг нього дзижчали мухи; в рожевій кімнаті, у надрах іншої утроби, набрякав пухир.

— Знаєш, що мені снилося? — поспитав Пабло.

— Розкажи.

— Мені снилося, що я був пушинкою.

"А воно ще й думає!" — сказав собі Матьє.

Він запитав:

— Та й що ж ти зробив з тією пушинкою?

-Нічого. Я спав собі.

Матьє зненацька кинув різець на стіл: сполохана муха закружляла, потім сіла на мідну пластину поміж двома тонесенькими рівчачками, які зображували жіночу руку. Треба було поспішати, пухир ввесь час зростав, робив таємні зусилля відірватися, вирватися з пітьми і зробитися схожим на це, на цей крихітний блідий присосок, що вхлинає довколишній світ.

Матьє ступнув кількоро кроків до східців. Він почув Сарин голос. "Вона відчинила вхідні двері, стоїть на порозі й усміхається Брюне. Чому ж вона зволікає й не спускається сюди"? Він обернувся назад, подивився на дитину й на муху. "Дитина. Мисляча плоть, що верещить і спливає кривлею, коли її вбивають. Муху легше вбити, ніж дитину". Він стенув плечима:"Я нікого не хочу вбивати. Я тільки хочу не дати дитині вродитися". Пабло почав гратися своїми кубиками; він забувся про Матьє. Матьє простягнув руку й кінчиками пальців доторкнувся стола. Зачудовано повторив:"Не дати народитися..." Наче десь уже була дитина, що тільки й чекала слушної нагоди, аби плигнути потойбіч декорацій у цю п'єсу життя, під сонце, а Матьє стояв їй на заваді. Та воно й справді було майже так: була маленька людинка, мрійлива й тендітна, брехлива і хоровита, з білою шкірою, великими вухами і лудинками, зі жменькою особливих прикмет, які заносять до пашпорта, маленька людина, що ніколи вже не буде гасати вулицями, одною ногою на хіднику, а другою в рівчакові для дощової води; в неї були очиці, пара очей, зелених, як у Матьє, або ж чорних, як у Марсель, що ніколи не побачать ні синьо— зеленого зимового небосхилу, ні моря, ні жодного обличчя, в неї були руки, що ніколи не доторкнуться ні до снігу, ні до жіночого тіла, ні до кори дерева: був образ світу, кривавий, світлий, понурий, палкий, зловісний, сповнений надії, образ, де існують сади й будинки, ласкаві дівчата й страшенно кусючі комахи, — й усе це буде зруйновано одним-однісіньким уколом шпиці, наче повітряну кульку в Луврському паркові.

— Ось і я, — сказала Сара. — Ви, мабуть, зачекалися?

Матьє підняв голову й відчув полегшення: вона схилилась над перилами, тяжка й безформна; це була доросла жінка, зі старим тілом, що немов би допіру вийшла з солоної глибини й ніколи не була народжена; Сара усміхнулася до нього й хутко спустилася східцями, її кімоно розвівалося докруг куцих ніжок.

— То що? Що скоїлося? — жадібно поспитала вона.

Її великі каламутні очі настирливо розглядали його. Він одвернувся й сухо мовив:

— Марсель вагітна.

— Он як!

У Сари був радше втішений вигляд. Вона несміливо поспиталася:

— Значить... у вас незабаром...

— Ні, ні, — гаряче вигукнув Матьє, — ми не хочемо дитину.

— А! Та вже ж, — мовила вона, — я розумію.

Вона понурила голову і скількись часу мовчала. Матьє не міг стерпіти цю журбу, яка навіть докором не була.

— Здається, з вами колись було таке. Гомес мені казав, — грубувато відгукнувся він на її думки.

— Авжеж, колись...

Зненацька вона підвела погляд і стрімко додала:

— Знаєте, це дрібничка, якщо вчасно похопитися.

Вона забороняла собі судити його, вона відкинула будь-який осуд, будь-які докори, було в неї тільки одне бажання — втішити його.

— Це дрібниця...

Вона хотіла було усміхнутися, з надією поглянути в майбутнє; тільки вона одна носитиме траур за цією крихітною й таємною смертю.

— Послухайте, Саро, — сказав Матьє роздратовано, — спробуйте мене зрозуміти: я не хочу одружуватися. Це не через еґоїзм: шлюб, як мені здається...

Він затнувся: Сара була заміжня, вона вийшла за Гомеса п'ять років тому. Трохи помовчавши, він докинув:

— Крім того, Марсель не хоче дитини.

— Вона не любить дітей?

— Вони її не цікавлять.

Сара ніби збентежилася.

— Так, — мовила вона, — так... Тоді й справді...

Вона взяла його за руки.

— Мій бідолашний Матьє, ви, мабуть, так засмутилися! Я хотіла б вам допомогти.

— От-от, — сказав Матьє, — ви в змозі допомогти нам. Коли у вас були ці... оці прикрощі, ви до когось ходили, здається, до якогось росіянина.

— Так, — відказала Сара. (Вона перемінилася на лиці). — Це було жахливо!

— Справді? — тремтячим голосом поспитав Матьє. — Це... це дуже болить?

— Та ні, не дуже, але... — жалібно сказала вона. — Я думала про малюка. Знаєте, цього хотів Гомес. А в той час, як він чогось хотів... Та це було жахливо, я ніколи не... Зараз нехай би він і навколішки благав мене, та я ніколи б цього не повторила...

Вона зиркнула на Матьє розгубленим поглядом.

— Вони дали мені маленький згорток і сказали:"Кинете це в помийну яму". В помийну яму! Наче дохлого щура. Матьє, — сказала вона, міцно стискаючи його руку, — ви самі не знаєте, що збираєтеся вчинити!

— А коли пускають дитину на світ, хіба знають більше? — люто поспитав Матьє.

Дитя: на одну свідомість більше, маленький безглуздий відблиск, який літатиме кружкома, битиметься об стіни й уже не зможе втекти.

— Та ні, але я хочу сказати: ви не знаєте, що вимагаєте від Марсель; боюся, вона зненавидить вас.

Матьє знов уявив собі очі Марсель, великі, страдницькі, обведені темними кружалами.

— Хіба ви ненавидите Гомеса? — сухо поспитався він.

Сара зробила жалюгідний безпомічний жест: вона нікого не могла ненавидіти, а Гомеса менше, ніж будь-кого.

— Принаймні, — сказала вона, і її обличчя замкнулося, — я не можу послати вас до цього росіянина, він ще оперує, але геть перевівся од пияцтва, в мене до нього немає довіри. Два роки тому він ускочив у брудну історію.

— А іншого когось ви не знаєте?

— Нікого, — повільно мовила Сара. Та зненацька доброта вихлюпнулася на її обличчя, й вона вигукнула: — Таж ні, знаю, як владнати вашу справу, як же це я раніш не здогадалася? Я потурбуюся про це. Вальдман! Ви не бачили його в мене? Жид, ґінеколоґ. У якомусь розумінні, це фахівець із абортів: з ним ви будете спокійні. В Берліні в нього була величезна клієнтура. Коли до влади прийшли нацисти, він переїхав до Відня. Після цього відбувся аншлюс, і він прибув до Парижа з маленькою валізкою. Та загодя він переправив усі свої гроші до Цюріха.

— Гадаєте, він погодиться?

— Звичайно. Сьогодні ж піду до нього.

— Я радий, — сказав Матьє, — страшенно радий. Не дуже дорого він бере?

— Раніше він брав до двох тисяч марок.

Матьє зблід:

— Це ж десять тисяч франків!

Вона хутко додала:

— Та це був грабунок, він змушував платити за його репутацію. Тут його ніхто не знає, і він буде розсудливіший: запропоную йому три тисячі франків.

— Гаразд, — мовив Матьє, зціпивши зуби.

Він питав себе:"Де ж я візьму такі гроші"?

— Послухайте, — сказала Сара, — чому б мені не піти до нього сьогодні ж зрання? Він мешкає на вулиці Блез-Деґофф, це геть поруч. Зараз же вбираюся й вирушаю. Ви зачекаєте мене?

— Ні, я... в мене побачення на пів одинадцятої. Саро, ви просто золото, — сказав Матьє.

Він узяв її за плечі й, усміхаючись, струсонув. Вона поступилася заради нього найглибшою своєю відразою, з великодушности зробилася співучасницею у справі, що викликала в неї невимовний жах: вона світилася від утіхи.

— Де ви будете об одинадцятій? — поспиталась вона. — Я могла б вам зателефонувати.

— Ну, добре, я буду в "Дюпон Латен", на бульварі Сен-Мішель. Дочекатися вашого дзвінка?

— В "Дюпон Латен"? Згода.

Сарин пеньюар широко розгорнувся на її величезних персах. Матьє притис її до себе, з ніжности й щоб не бачити її тіла.

— До побачення, — сказала Сара, — до побачення, любий мій Матьє.

Вона підставила йому своє лагідне бридке обличчя. В ньому була зворушлива і сливе жагуча покірність, що викликала приховане бажання завдати їй болю, принизити її соромом. "Коли я бачу її, — казав Даніель, — то я розумію садистів". Матьє поцілував її в обидві щоки.

*

"Літо"! Небо, мов навіжене, переслідувало вулицю, то була якась природна мара; люди плавали в небі, і їхні обличчя палали. Матьє вдихав живий, зелений запах, свіжу куряву; він примружив очі й усміхнувся:"Літо"! Він ступнув кілька кроків; чорний розплавлений асфальт з білими скалками липнув до його підошов: Марсель була вагітна, й це було друге літо.

Вона спала, її тіло купалося в густій тіні, пітніло вві сні. Її прегарні брунатно-фіолетові перса осіли, крапельки поту збиралися довкруг вершечків, білі й солоні, мов квіти. Вона спить. Вона завжди спить до полудня. Та пухир в її утробі не спить, йому немає коли спати: він жадібно смокче соки і роздувається. Час плинув рвучкими і непоправними поштовхами. Пухир роздувався, а час утікав. "Гроші треба знайти за сорок вісім годин".

Люксембурзький сад, спекотний і білий, статуї й горлиці, дітлахи. Дітлахи гасають, горлиці пурхають. Могутній потік світла, зникомі білі зблиски. Він сів на залізній лавці: "Де ж роздобути гроші? Даніель, звісно ж, не позичить і копійки. Та в нього все-таки треба поспитати... і потім, у крайньому разі, завжди можна звернутися до Жака". Моріжок буйно кучерявився біля самісіньких його ніг, статуя випнула до нього свій молодий камінний зад, горлиці туркотіли і теж здавалися камінними:"Врешті-решт, це справа якихось двох тижнів, жид зачекає до кінця місяця, а двадцять дев'ятого дадуть платню".

Матьє зненацька похопився: він мов би наоч побачив те, про що думає, і жахнувся самого себе:"Брюне зараз крокує вулицями, впивається світлом, йому легко, тому що він чекає, він іде вутлим містом, яке небавом зруйнує, він почуває себе дужим, він крокує трохи перевальцем, з осторогою, бо ще не настала година руйнації, він чекає на неї, він сподівається.