Шоколад із чилі - Сторінка 2

— Ніяк не можу свою знайти!

"І чого б я так виряджалася? — майнуло Лінці в голові. — Збирається пошукати собі нового чоловіка серед батьків першокласників? Хвилюється так, наче сама йде до школи".

Причина старанних приготувань саме натиснула кнопку домофона.

— А це хто? — запитала Лінка.

— Адам, — мама помітно зашарілася. — Ми вирішили разом відвести Кая до школи, адже це перший день навчання.

Ну, звісно. Пан Міхал знову матиме привід попліткувати. Адам, Лінчин тато й не-тато, як влучно зауважив сусіда, проте вже точно Тато Кая, такий собі Тато з великої букви, стояв у дверях і нервово покашлював.

— Привіт! — привітався з Лінкою й цмокнув її в щоку.

Лінку охопило дивне відчуття, наче звідкись приїхав якийсь далекий родич, а не той, із ким вона прожила майже десять років.

Стояв на порозі, із ледь розкошланим волоссям, у криво застебнутій сорочці, не дуже виспаний, вродливий, як завжди. Без колишньої домашності. Чужий.

— Привіт, — знизала вона плечима, бо що ще можна було сказати.

Звичайно, Кай страждав, коли тато від них пішов, але ж малий бачився з ним у вихідні й серед тижня теж. А вона? Їй здавалося, що протягом усіх цих років вона була такою собі донькою і не-донькою. Додатком. Із яким Адам погоджувався, бо кохав її маму. Бо любив Кая. От і все. А якщо вже йдеться про це почуття відчуження, то Лінка, звісно, могла звинувачувати лише себе, бо ж сама до цього спричинилася. Якби не шукала, не доскіпувалася, то все б залишилося по-старому. Вони би продовжували ходити разом на сайгонки й грати в скребл. Іноді Лінка жалкувала, що так усе сталося, та лише іноді. І не дивувалася, що Адам виявився неспроможний сприйняти правду. Бо як зрозуміти, що найближча тобі людина протягом стількох років приховує від тебе існування ще однієї дитини? І що під впливом депресії, залишена без будь-якої допомоги, вона віддала доньку до дитячого будинку? Якщо хтось стільки років бреше, то все сказане ним за всі ці роки теж перетворюється на брехню. "Я й не дивуюся, — подумала Лінка. — Мабуть, на його місці я б учинила так само. Наприклад, якби виявилося, що Адріан щось від мене приховує. Але це неможливо, Адріан зовсім інший, не такий, як мама". Сама Лінка давно пробачила матері, але подружні стосунки — це геть інше.

— Халінко… — Адам, здається, намагався щось сказати, а вона так задумалася, що на мить навіть забула, де взагалі перебуває.

Глянула на нього запитально. Нарешті вітчим пробурмотів:

— У тебе все гаразд?

Оце-то так! Вона сподівалася почути щось щиріше. Хотіла, щоб він її кудись запросив. Так, як раніше, на морозиво. Разом із Каєм. Лінка б навіть погодилася піти в кіно на "Панду Кунг-фу". Їй бракувало Адама. Так, вона була велика, але страшенно за ним сумувала. Шкода, що тоді, під час канікул, у них із мамою нічого не вийшло. Їй здавалося, що вони готові помиритися, адже він приїхав до Лінки на день народження. Та потім виявилося, що Адамові просто потрібно було обговорити з мамою певні побутові питання. Про повернення додому навіть не йшлося.

— Як твоя нова школа?

Лінкою аж затрусило. Отже, це буде типова розмова про погоду.

— Не знаю, я ж туди йду вперше, — буркнула дівчина у відповідь. — А що?

— Ні, нічого, я думав…

— Що ти думав? — у власному голосі Лінка вловила агресивні нотки, і це здивувало навіть її саму.

— Халінко… — він знову спробував щось сказати, але завадив Кай, який у піжамці вибіг зі своєї кімнати й опинився в татових обіймах.

Адамове обличчя проясніло, він усміхнувся, а Лінці стало сумно. Страшенно сумно.

Лінка проминула торговий центр, задивляючись дорогою на вітрини. Уже з'явився одяг з осінньої колекції. "Бежевий — це стильно!" — прочитала вона напис, прикрашений червоним паперовим листочком. Подумала, що манекени наче стоять у холодильних вітринах, бо температура на вулиці була понад тридцять градусів, а вони з усмішкою демонстрували светри в стилі "еко" і пальтечка кольору верблюжої вовни. "Хто зараз купує осінній одяг?" — подумала Лінка, витираючи спітніле чоло. Біла блузка, на жаль, була з довгими рукавами, а в обтислих джинсах було неймовірно парко. Звертаючи на Хмельну, вона аж обливалася потом.

Незважаючи на те, що була майже десята, Лінці здавалося, що ще дуже рано. Кав'ярні були порожні, а крамниці переважно зачинені. Вона любила Хмельну, хоча бувала тут нечасто. Тут тусувалися хіба що сноби.

Лінка не дуже тямила, у чому тут справа. Усі ці новомодні прикиди, показушність, химерні зачіски… У неї Хмельна завжди асоціювалася з теплими булочками в маленькій пекареньці, кінотеатром "Атлантик" і віднедавна — морозивом від Грицана. Вона раділа, що ходитиме сюди щодня.

Коли піднялася сходами (ліфт не працював) на останній поверх кам'яниці, де був її ліцей, подумала, що цей будинок того вартий. У порівнянні зі старою гімназією це означало геть іншу якість життя. "Цікаво, як виглядає Касьчин ліцей", — майнула думка. Каська потрапила до престижного ліцею в центрі, де, кажуть, усі зі шкури пнулися, щоби бути кращими. Цікаво, як її сестра дасть собі раду із цим. Знаючи Касьчину рішучість, Лінка не сумнівалася, що та чудово впорається.

Штовхнула засклені двері й увійшла до холу, завішаного картинами й чорно-білими фотографіями, учнівськими роботами. Коридор був порожній, тільки біля зачиненого кіоску стояли дві жінки.

— Перепрошую, а де урочиста лінійка? — Лінка проковтнула слину від хвилювання.

— Усі в костелі, — відповіла вища, у кольорових смугастих колготках. Лінка не уявляла собі, щоб якась учителька в гімназії прийшла в таких на роботу.

— У костелі? А я й не знала…

— Це не обов'язково.

— Але я думала, що лінійка о десятій.

— Ні, на десяту до костьолу. А тут збираєтеся об одинадцятій тридцять. Адже ви отримали мейлом запрошення, — жінка із підозрою глянула на Лінку. — Я ж сама надсилала. Ти що, не отримала?

— Не знаю… Мама отримала повідомлення. Сказала мені, що на десяту.

— Бачиш, Ганко, — звернулася жінка до подруги, — оце і є те, що я називаю набутою неграмотністю. Отримали, прочитали, але ніхто однаково нічого не зрозумів. Не здивуюся, якщо зараз ще хтось прийде.

Лінка вже хотіла було образитися, та цієї миті двері розчахнулися, і вбіг засапаний хлопчина. Невиразний блондин, в окулярах, на голову нижчий за Лінку і вдвічі ширший. "Цей уже точно далекий від моди вулиці Хмельної", — подумки захихотіла дівчина. У хлопця не лише були найтовстіші окуляри, які їй доводилося бачити, схоже, що він узагалі не переймався урочистістю і своїм іміджем. Вбраний був у звичайні джинси й китайську футболку. На ногах білі кросівки.

— Перепрошую, а де лінійка першого класу ліцею? — пробубонів він зі швидкістю кулемета.

Він виглядав так само спантеличеним, як і Лінка. Стояли одне навпроти одного, не знаючи, що сказати.

— А ви першокласники, еге ж? — зглянулася інша жінка, вбрана в усе чорне.

Обоє дружно кивнули.

— Ну, то йдіть собі кудись на кока-колу чи що. Може, десь уже й відчинено.

Вони проминули вулицю Новий Світ і увійшли до "Старбукса". Тут якраз відчинили. Лінка раділа, що взагалі захопила якісь гроші, інакше було б незручно, довелося б викручуватися, щось вигадувати. Хоча звісно, у її фінансовій ситуації викинути дванадцять злотих на каву-лате було справжнім ідіотизмом. Тим більше, що хлопець не здавався особливо симпатичним. Його звали Оскар.

— У якій гімназії ти вчився? — запитала Лінка, бо розмова якось не клеїлася.

— Це не у Варшаві, — відрубав той, помішуючи маленьке еспресо без молока.

Лінка подумала, чому він купив таку каву: тому, що вона була найдешевша, чи може, справді полюбляв еспресо?

— А де?

— Це маленьке містечко, ти не знаєш. На морському узбережжі.

— На морі? Клас! — захоплено сказала Лінка. — Як воно — жити біля моря? Мабуть, почуваєшся так, наче весь час канікули?

— Ти що, жартуєш? Іноді я за весь рік жодного разу не був на пляжі.

Авжеж, відразу видко, що це якесь чудило.

— Від нашого будинку до моря кілометрів із десять. Пішки трохи задалеко, а не завжди була компанія. Ні, я пожартував, під час канікул ми зазвичай їздили на велосипедах покупатися, але розумієш, удома завжди є що робити. До гімназії мені теж доводилося далеко їздити.

— Тоді як ти тут опинився?

— Краще не питай. Уяви тільки, що не всім так гарно ведеться, як тобі.

Нічого собі, гарно ведеться! Вона явно зачепила якесь вразливе місце, хоча зовсім цього не хотіла. А він теж не уявляв, хто перед ним. Лінка аж зуби зціпила від злості.

— Ну добре, ні то й ні. Ти в художньому класі?

Вона щиро сподівалася, що їй не доведеться щодня бачити його набурмосену мармизу.

— Ні. У фотографічному. А ти?

— На жаль, я теж.

— Ну що ж, друзями явно не будемо, — лаконічно заявив Оскар, тоді допив свою каву й підвівся. — Побачимося невдовзі, — докинув уже від дверей.

"Що я йому такого зробила? — здивувалася Лінка. — Гарненький початок, ще навіть урочистість не минула, а я вже встигла посваритися". Відчула, що от-от розплачеться, проте стрималася, допила солодкі залишки лате на дні паперового стаканчика, порозглядала різні сорти кави із Гватемали й Мозамбіку, а тоді вийшла на осяяний сонцем Новий Світ.

"Мене ця дівуля дратує", — подумав Оскар, косуючи на Лінку. Ця спільна кава явно була помилкою. І цей її погляд, коли дивилася на нього. Мабуть, уявляє собі, що вона восьме диво світу. А він для неї лише товстун із провінції. Коли директорка закінчила промовляти, роззирнувся довкола. Цей клас протягом найближчих трьох років мав стати їхнім другим домом. Насправді він здавався невеликим, може, колись тут була якась комірчина. То он як насправді виглядають приватні навчальні заклади. Та чомусь його це не дивувало. Подумаєш! А ще кажуть, що учнів у приватних школах так мало, бо це дає змогу більше навчитися, хоча досить було глянути на цю крихітну кімнатку, аби збагнути, що це лише реклама. Більше учнів тут просто б не помістилося!

Тринадцять осіб, із якими йому доведеться ділити чимало часу. Оскар зрозумів, що принаймні десяток із них перезнайомилися ще в гімназії. Це було видно, бо вони відразу посідали разом, хто із ким хотів. Хлопець пишався своєю спостережливістю. Відразу помітив лідера, високого засмаглого хлопця, якого всі називали Азором. Класні джинси, чорна футболка.