Шпиль - Сторінка 10

З піснею полотнину потягли вгору. Коли скінчили цю роботу, полотнина закрила блакить; часом по ній тарабанив дощ, неначе тупотіли ноги хористів, а в зливу аж ревло. А як розгодинювалось, робітники скачували полотнину й знов відкривали блакить. Будівничий щодня підходив до ями й оглядав її. Одного разу навіть спустився туди, але виліз із ногами в багнюці, хитаючи головою. Він не сказав нічого, та однаково Рейчел розтлумачувала все кожному, хто хотів і хто не хотів слухати її.

Великий піст минав, наближався Великдень. Причет почав скаржитися, що гамір на даху вже чути й у приді-лі Пресвятої діви, тому Джослін вирішив, що йому як настоятелеві треба самому піднятись нагору й подивитися, що там робиться. Отож він обережно, повільно поліз угору крученими сходами і врешті вибрався на склепіння, звідки, з висоти сто двадцять футів, яма здавалася просто чорною цяточкою. Він опинився на просторому чотирикутнику, обведеному парапетом і затопленому повітрям та світлом. Пробравшись поміж загадкових споруд із дерева й каменю, Джослін перехилився через парапет і глянув униз. Він побачив прямокутник подвір'я, а посеред нього шапкою випинався кедр. Хлопчаки з школи хористів грались на траві у квача або сиділи, схилившись над шашками, на парапеті аркади. І Джослін раптом відчув, що він любить усіх спокійною, радісною любов'ю. Хвилювання переповнювало його. Джослін відсмикнув голову, бо повз нього пролетів крук, мало не зачепивши обличчя,— і враз ще дужче схвилювався, бо побачив, що стоїть на новому муруванні: один ряд каменів уже лежав по всіх сторонах чотирикутника. І муляр тоненьким шаром накладав на той ряд вапняний розчин — ніби мазав камінь яєчним білком. Джослін склав долоні, підняв голову й у захваті вигукнув, маючи на думці всіх: і хлопчаків-хористів, і німого різьбяра, і Роджера-Муля-ра, й Гуді.

— Радійте, о дочки Єрусалима!

Настав і Великдень — найдужче це відчувалось у при-ділі Пресвятої діви, де вівтар укрили новим покрівцем із небіленого полотна. Горіли свічки з небіленого воску, сходилась паства, могила чекала ангела, що звістить: "Віті воскрес!" Але на середохресті, де світло'з вітражів забарвлювало сіризну, Великдень виявляв себе інакше — гамором та сонцем.

Мурування швидко виростало, і незабаром Джослін, виглянувши зі свого вікна, побачив, що білий камінь уже видніє над парапетом даху. А потім і нове мурування почало обростати риштованням: один ярус, другий... Колоди з лісу Айво втягувано в собор крізь вилам у північному трансепті. Згори спускали линви й підтягували колоди сторчма, наче стріли, а внизу люди про всяк випадок відходили далі. Джослін хотів побачити, що роблять нагорі з тими колодами, але будівничий не пускав його нагору. Коли нарешті він таки піднявся туди, то побачив, що колоди з лісу Айво — чи то батька Айво — складені в чотирикутну раму для перекриття між поверхами там, де раніше був дах собору. Але посередині настилу лишили квадратний отвір, крізь який іще лилася небеспа синява. В рядах мурування по всіх чотирьох сторонах вежі з'явилися проміжки, і Джослін здогадався, що стіни вже викладено до рівня вікон, п'ятдесятифутової висоти рі-кон, що освітлюватимуть вежу.

У приділ Пресвятої діви нанесли квітів, бліді лиця молільників поповнішали, дитячі уста виголошували хвалу. Привели Айво, вбраного для висвячення в каноніки. Перед трьома старшинами капітулу він почав читати вголос велику Біблію, а може, й не читав, а проказував напам'ять, важко сказати, бо читав він "отченаш" та "бого-родицю"; але новий канцелярій сказав, що Айво вже вміє читати непогано. Таким чином обряд висвячення відбувся — під барвистим сонячним промінням із маленьких віконець, де вітражі зображували житіє святого Альд-гельма. Джослін сидів на своєму місці й думав про те, що вежа виростає. Він чекав на Айво, і той підійшов до нього з належною гідністю. Отож Джослін прийняв його в західному кінці приділу Пресвятої діви і потримав його за гарячу руку. Приписані запитання, благословення, ру~ ка в руці, крісло з пюпітром, внесене задля цього, і, нарешті, серед свічок та квітів — поцілунок миру.

А потім Айво знову подався полювати.

Тим часом і повітря, й земля просихали; і от знову з'явилась пилюка. Старанно виважені плани, як боротися з нею, пішли за вітром, бо Пенгол зі своїми помічниками зневірилися. Нанесена до нефів грязюка висохла й теж розтерлась на пилюку. Влітала вона —й квадратним отвором, залишеним над середохрестям. І лежала скрізь невисокими смугами та горбками. Світилась у сонячному промінні, плівкою вкривала надгробки. Хрестоносці, що лежали в геральдичній безмовності на кам'яних плитах між колонами нефа, вже не пломеніли родовими гербами, вони вбрались у брудні кольчуги, в бурі, мов гній, панцери, ніби їх тут-таки й повалили в клекоті бою. По цей бік дощаної переділки собор утратив усю священну пишноту й скидався на стайню чи порожню комору для десятини. Все призначення будівлі тепер наче зосередилось у споруджуваній над середохрестям вежі. Всередині спиналось угору риштовання, так що, коли дивитися знизу, вона здавалася комином, у якому мостять гнізда дуже ретельні птахи. Звисали линви, помости обмежували квадратик неба, прямовисні лінії сходились докупи, з ярусу на ярус вели похилі драбини. І всюди сновигали вояки Роджерового війська. Веселий галас, що панував навесні, змінився спокійною зосередженістю. Поки працювали внизу, будівники були стримані, аж зухвалі. Але тепер, на висоті мало не двісті футів, кожного ніби опанував потайний дух, і вони працювали мовчки, тож звідти долинали тільки звуки праці — стук молотків, цюкання сокир, шурхіт пилок. Ідучи до приділу Пресвятої діви на службу божу або на благочестиві роздуми, Джослін інколи зупинявся й задивлявся, як котрийсь із будівників на запаморочливій вишині переходить отвір по хисткій дошці, покладеній через його кут. А іншим разом він простежував шлях одного-однісінько-го каменя з Пенголового "царства", коли той камінь несли в коритці з ярусу на ярус або підтягували па линві до отвору. Він спостерігав, як будівничий важко, обережно піднімається з ярусу на ярус, несучи під пахвою ватерпас, а з пояса в нього звисає свинцевий важок. У Род-жера був ще якийсь чудний інструмент, металевий, з просвердленою в ньому дірочкою, й він цілі години вивіряв крізь нього стіни від кута до кута. Щоразу, коли Роджер користувався ватерпасом чи тією візирною трубкою, він повторював вимірювання навпаки і завжди опускав важок, а для цього відривав від роботи принаймні двох людей. Джослін, бачачи те, аж шаленів, йому дух переймало з досади, поки якийсь невідкладний настоя-тельський обов'язок — приміром, лист, принесений отцем Анонімом,— не вертав його в дійсність. Та тільки-но траплялась вільна хвилина, він вертався на середохрестя й стояв, дивлячись угору, щось вигукував. Німому юнакові, що докінчував уже третю голову настоятеля Джо-сліна із чотирьох потрібних, було нелегко працювати.

Якось він побачив, що люди нагорі стоять купками й про щось сперечаються. Роджер-Муляр то жартував, то влещував їх, то навмисне вдавав розгніваного, то переконував спокійними словами; після згаяної години робота поновилась. Потім будівничий спустився вниз із Джі-геном і почав щось робити на плитах. Джосліна він сердито відіпхнув з дороги. Він розставляв на підлозі миски з водою, підкладаючи під них дощечки, а тоді націлювався на них своїм візиром. Він зробив дряпини йа всіх чотирьох підпорах середохрестя, а поверх кожної дряпини провів крейдою риску. Відтоді він принаймні двічі на день цікавився тими позначками. Наприклад, ставав біля дверей південного трансепту й дивився по черзі на кожну позначку, а потім на її відбиття в мисці з водою. Коли крейда осипалась, він поновлював позначку.

Та Джослін, бадьоро проходячи середохрестям, тільки сміявся до Роджера й хитав головою. А часом гукав йому:

— Що? Й досі нема віри, сину мій?

Будівничий не відповідав, тільки одного разу, видно, хотів був огризнутись. Це було після того, як ангел так покріпив Джосліна, що тому здавалось: якби довелось, йому стало б сили втримати на плечах увесь собор. Коли він вертався середнім нефом (там саме швидко йшла й Гуді), йому закортіло похвалитися перед кимось своєю удачею, і він гукнув до Роджера, що стояв перед мискою з водою:

— От бач, сину мій! Я ж тобі казав! Підпори не осідають!

Тоді Роджер розкрив рота, але не сказав нічого, бо побачив, що північним нефом швидко наближається Гуді. І Джослін ураз збагнув, що будівничий, побачивши її, забув про нього. Отож він пішов собі далі, і його радість трохи потьмяніла.

Ще одною докукою була йому в ті дні Рейчел. Коли Джослін зупинявся й дивився вгору, вона підбігала до нього, але не зводила погляду, а теревенила, торохтіла, перебивала йому думки, і врешті йому лишалось тільки не звертати на неї уваги. Вона казала, що боїться висоти, у неї нагорі голова йде обертом, і це велика прикрість: адже чоловік її мусить майже весь час працювати вгорі. Та коли він піднімавсь нагору, вона завжди чекала його внизу; а коли він спускався, обоє знов починали обертатись одне круг одного, ніби їм ні до кого й діла не було. Побачивши це, Джослін щоразу аж здригався від думки, що вони були б схожі скорше на брата й сестру, ніж на подружжя, якби він не знав про тих отієї огидної, мерзотної речі: він — темноволосий, запальний, кремезний, але моторний; вона — запальна, темноволоса, дужа й рухлива. А Пенгол тим часом тулився десь коло стіни, або понуро стояв, зіпершись на мітлу, або шкутильгав, утікаючи від кпин будівницького війська; а Гуді Пенгол переходила через собор — хоч могла б дістатись додому й іншим шляхом — низько, з видимим зусиллям нахиливши голову; а Роджер-Муляр вдивлявся в крейдяні риски... Інколи Джослін сам собі дивувався — або, краще сказати, його дивував якийсь темний закуток власної свідомості, силуючи його уста вимовляти слова, начебто позбавлені глузду, але пов'язані прямо з почуттям тріумфу чи розпачу:

— Ще й не те буде!

Але потім, тверезим розумом розваживши, чого слід сподіватись, він ішов додому, киваючи головою, й дожидав свого ангела, що давав йому розраду, але не пораду.

Настав червень.