Штіллер

МАКС ФРІШ

ШТІЛЛЕР

РОМАН

З німецької переклав Євген Попович

ЧАСТИНА ПЕРША

ШТІЛЛЕРОВІ НОТАТКИ У В'ЯЗНИЦІ

"Бачиш, вибрати себе самого тому так важко, що в цьому виборі цілковита ізоляція тотожна з найбільшою тривалістю і що, доконавши такого вибору, вже ніяк неможливо стати чимось іншим чи, радше, перетворитися на щось інше".

"...коли в ньому прокидається жадоба волі (а вона прокидається при виборі, бо вибір наперед її зумовлює), він вибирає себе самого і бореться за себе, як за своє щастя, бо то й є його щастя".

К'єркегор, "Або —або"

ЗОШИТ ПЕРШИЙ

Я не Штіллер! Кажу їм це день у день, відколи мене замкнули до в'язниці (я ще напишу далі, як попав сюди), кажу, присягаюся й вимагаю віскі: мовляв, без віскі не відповідатиму на жадне запитання. Знаю-бо з досвіду, що без віскі я перестаю бути самим собою і схильний улягати всіляким добрим впливам та грати ролю, яка б їм була на руку, але до мене аж ніяк не стосується. А що в теперішній моїй безглуздій ситуації (вони вважають мене за зниклого мешканця свого містечка) йдеться тільки про одне: не дати себе забалакати й матися на бачності перед усіма їхніми чемними спробами вбрати мене в чужу шкуру, бути непохитним, хай навіть і брутальним, коротше кажучи, що йдеться тут про одне — не дати зробити з себе когось іншого, аніж я, на жаль, є насправді, то я не перестану гукати, щоб мені принесли віскі, тільки-но хтось підійде до моєї камери. До того ж уже чотири дні, як я переказав, що віскі не конче має бути найліпшої марки: аби можна пити. Бо як ні, то я буду тверезий, і хай собі тоді хоч скільки мене питають, а нічого не допитаються, принаймні якоїсь правди. Та все дарма! Сьогодні вони принесли мені оцього чистого зошита: маю описати своє життя! Либонь, хочуть, аби я довів, що воно в мене було, і то інше, аніж життя їхнього пана Штіллера, що десь пропав.

— Просто напишіть правду,— каже мій офіційний оборонець,— саму правду. Чорнила можете набрати, коли захочете.

Сьогодні минув тиждень від того ляпаса, що допровадив мене до арешту. Я тоді був (згідно протоколу) напідпитку, й через те мені важко змалювати, як усе виглядало зовні.

— Ходімо з нами,— сказав митник.

— Прошу, не робіть собі зайвої мороки,— відповів я.-^ Мій потяг ось-ось відійде...

— Але без вас, сказав митник.

Він так шарпонув мене з приступки, що я вже не мав аніякісінького бажання відповідати' йому. Паспорта мого він тримав у руці. Інший службовець, що штемпелював паспорти подорожніх, був ще у вагоні.

Я запитав:

— Що в моєму паспорті не гаразд? Але відповіді не дістав.

— Я лише виконую свій обов'язок,— проказаві він кілька разів.— Ви ж самі добре знаєте.

Замість пояснити мені хоч кількома словами, що саме не гаразд у моєму паспорті — і то в американському паспорті, з яким я об'їздив півсвіту! — він ще раз мовив із швейцарським акцентом:

— Ходімо з нами!

— Слухайте, добродію, як не хочете дістати ляпаса, то не хапайте мене за рукав: я такого не люблю.

— Ну, рушайте!

Незважаючи на моє ввічливе, але прозоре попередження, він набундючився, відчуваючи на своєму боці силу закону, і заявив, що мені скажуть скоро, хто я такий насправді. І таки дістав ляпаса. Темно-синій кашкет його покотився млинком по пероні так далёко, що я аж не сподівався. Митник, тепер уже простоволосий і тому набагато людяніший, аніж був у кашкеті, якусь хвилю стояв такий ^дивований, навіть не лютий, тільки спантеличений, що я міг би спокійно вскочити до вагона. Потяг саме рушив, із вікон вихилялися пасажири, махаючи руками, навіть двері були ще відчинені. Не знаю, чому я не вскочив у них. А напевне міг би вихопити митникові з рук паспорта, бо він був такий розгублений, наче в твердому синьому кашкеті, що котився собі по пероні, була вся його душа, і аж як кашкет перестав котитися, митника посіла цілком зрозуміла лють. Я нахилився в натовпі, підняв кашкета, оздобленого швейцарським хрестом, сяк-так обтрусив і віддав митникові. Вуха в митника почервоніли, як буряк. Дивно: я пішов за-ним, наче не піти було непристойно. Мовчки, навіть не дивлячись на мене — врешті, я ж не тікав,— він завів мене до дільниці, де довелося чекати цілих п'ятдесят хвилин.

е=. Прошу, сідайте! — сказав комісар.

Паспорт лежав на столі. Я зразу ж зауважив інший' тон, гладеньку, не дуже вмілу чемність, з якої зробив висновок, що після годинного майже вивчення паспорта моє американське підданство вже не викликає сумніву. Комісар, наче бажаючи загладити брутальність молодого митника, підсунув мені навіть стільця.

— Ви, чую, розмовляєте по-німецькому,— сказав він.

— А що ж тут такого? — спитав я.

— Прощу, сідайте,— усміхнувся він. Я лишився стояти й пояснив:

— Я німецького походження. Американець німецько-" го походження...

Він показав на стілець:

— Прошу! — і на мить завагався, сідати йому самому чи ні.

Якби я був не розмовляв у потязі по-німецькому, то, може б, усього цього й не сталося. Мене підбив на розмову якийсь пасажир, швейцарець, що дратував мене від самого Парижа. Той самий пасажир давав також свідчення з приводу мого ляпаса. Не знаю, хто він такий. Я його перед тим ніколи не бачив. У Парижі він зайшов до купе, збудив мене, спіткнувшись об мої ноги, поклав речі, вибачився по-французькому, кинувся до вікна й став прощатися швейцарською говіркою з якоюсь дамою, Тільки-но потяг рушив, мене огорнуло неприємне почуття, що він стежить за мною. Я затулився зачитаним "Нью-Йоркером", хоч знав уже всі дотепи з нього напам'ять,— думав перечекати, поки цікавість мого сусіда вляжеться. Він теж читав газету, цюріхську. Після того, як ми домовилися по-французькому, що вікно буде зачинене, я боявся навіть зайвий раз глянути на краєвид, так явно, так напружено той добродій, що взагалі міг бути чудовою людиною, чекав будь-якої зачіпки, аби почати розмову. Врешті я не витримав і подався до вагона-ресторану, де просидів цілих п'ять годин і трохи випив. Допіру між Мюлузом та Базелем я мусив повернутися до купе, бо ми під'їжджали до кордону. Швейцарець знову став приглядатися, немов звідкись знав мене. Не можу сказати, що йому раптом додало сміливості озватися: либонь, тільки те, що ми тепер їхали його країною. "Пробачте, ви часом не пан Штіллер?" — спитав він трохи ніяково. Я не зрозумів його, бо, як сказав уже, випив трохи віскі. Я тримав у руці свій американський паспорт, а швейцарець, що перейшов на свою говірку, розгорнув тим часом якийсь часопис. За нами стояло вже двоє службовців — митник і ще якийсь, із штемпелем у руці. Я подав паспорт. Тепер я відчув, що випив забагато,— до мене приглядалися недовірливо. Мій невеличкий багаж був у порядку. "Це ваш паспорт?" — спитав другий службовець. Спочатку я, звісно, засміявся. Та врешті роздратувався й запитав: "А чий же? Що в ньому не гаразд?" Це вперше мій паспорт викликав сумнів, і то тільки тому, що той добродій сплутав-мене з якимось портретом у своєму часописі...

— Пане докторе,— сказав йому комісар,— не буду вас більше затримувати. В кожному разі, дякую вам за інформацію.

У дверях, що їх відчинив йому вдячний комісар, добродій кивнув мені головою, наче ми були знайомі. Отже, пан доктор, яких на світі тисячі. Я не мав ані найменшої потреби відповідати йому.

Комісар повернувся й мовив, знову показуючи мені на стілець:

— Прошу. Бачу, пане Штіллере, що ви не зовсім тверезі...

— Ніякий я не Штіллер! — перебив я.

— ...а все ж сподіваюся,— незворушно вів далі комісар,— що ви розумієте мене, пане Штіллере?

Я похитав головою. Він запропонував мені швейцарську сигару. Певне ж, я відмовився, бо він явно пригощав не мене, а якогось пана Штіллера. І так само не сів, хоч комісар зручно вмостився, наче налаштувався до довгої розмови.

— Чому ви так роздратувалися, коли вас запитали, чи ваш паспорт правдивий?

Він гортав мій американський паспорт.

— Пане комісаре, я не люблю, коли мене хапають за рукави. Я кілька разів застерігав вашого митника. Дуже шкодую, пане комісаре, що не втримався й дав йому ляпаса, і, звісно, готовий негайно заплатити відпо відний штраф. Це ж зрозуміла річ. Скільки з мене належиться?

Він усміхнувся, навіть приязно. І заявив, що справа, на жаль, не така проста. Тоді закурив сигару, трохи обім'яв її губами, старанно, незворушно, наче зовсім не думав про час.

— Ви, здається, досить відома людина...

— Я? Чого це?

*— Я не розуміюсь на таких речах,— сказав він,— але той пан доктор, що впізнав вас, начебто дуже високої про вас думки.

Не було ніякої ради: сталась помилка, і хоч що б я тепер, сказав, усе здавалося б або манірністю, або правдивою скромністю.

—.: Чого ви назвали себе Байтом? — спитав він.

Я говорив і говорив без кінця.

— Де ви дістали цей паспорт?

Він питався майже добродушно й попахкував не вельми запашною сигарою, застромивши великі пальці за шлейки, бо день був гарячий і комісар, не маючи вже мене за іноземця, розстебнув зверху куртку, досить невигідну на таку пору. Він дивився на мене, зовсім не слухаючи моєї мови.

А я казав далі:

— Пане комісаре, я п'яний, ви маєте слушність, цілковиту слушність, але я протестую проти того, щоб якийсь там не відомий мені доктор...

— Він каже, що знає вас.

— Звідки?

— 3 часопису.— І, скориставшись моєю зневажливою мовчанкою, додав: — Ви маєте дружину в Парижі. Правда?

— Я? Дружину?

— На ім'я Юліка.

— Я їду не з Парижа, а з Мексіки, пане комісаре,*-пояснив я.

І сказав йому назву судна, тривалість подорожі, годину прибуття до Гавра, годину виїзду з Веракруса.

".— Це все може бути,—заперечив він,-^але ваша дружина мешкає в Парижі. Вона танцюристка, якщо я добре зрозумів. Буцімто надзвичайно гарна жінка.

Я мовчав.

— Юліка — її сценічне ім'я,— поінформував мене комісар.— Колись вона була начебто хвора на легені й жила в Давосі. А тепер веде балетну школу в Парижі. Правда? Уже шість років. Я тільки мовчки глянув на нього.

Відколи ви зникли.

Я все ж таки мимоволі сів, аби почути, що читачі ілюстрованих часописів ще знають про чоловіка, який, очевидно, дуже подібний до мене, принаймні в докторо-вих очах. Я взяв сигару, і комісар, заражений повагою до мене, що її посіяв той доктор, дав мені вогню.

" А самі ви скульптор.

Я засміявся.

— Правда? — І, не чекаючи відповіді, повів далі своєї:— Чому ви подорожуєте під чужим прізвищем?

Дарма я присягався, він мені не вірив.

— Шкода,—* сказав він і, пошукавши в шухляді, дістав блакитний формуляр,— шкода, пане Штіллере, але як ви й далі відмовлятиметесь показати свій справжній паспорт, мені доведеться передати вас до кримінальної поліції.