Штіллер - Сторінка 2

Самі ж, певне, розумієте.

Він струсив попіл із сигари.

Я не Штіллер! ізнову сказав я, коли комісар почав сумлінно заповнювати довжелезний формуляр. Та він, здавалося, мене вже взагалі не слухав. Я всяко пробував —* і врочисто, і розважно: — Пане комісаре, я не маю іншого паспорта! — Або, сміючись: — Це ж просто безглуздя! — І хоч був п'яний, але дуже добре відчував, що чим більше я говорю, то менше він мене слухає. Врешті я крикнув: — Так моє прізвище не Штіллер, хай вам чорт! = крикнув і грюкнув кулаком по столі.

— Чого ви так нервуєтесь? Я підвівся.

— Пане комісаре, зараз же віддайте мені мій паспорт!

Він навіть не глянув на мене.

— Ви арештовані,-^ сказав він, гортаючи лівою рукою паспорт, щоб виписати номер, дату видачі, прізвище американського консула в Мехіко — все, що в таких випадках вимагає блакитний формуляр, і додав навіть привітно: — Сідайте. .

Камера моя — я саме виміряв її своїм черевиком, що має неповних тридцять сантиметрів,— маленька, як усе в цій країні, чиста, що аж дихати важко від гігієни, і якраз через те й гнітюча, що все в ній на місці, все доцільне й задовільне. Ні-більше ні менше! Все в цій країні гнітючо Достатнє. Я виміряв: довжина 3,1 метра, ширина 2,4 метра, висота 2,5 метра. Гуманна в'язниця, нічого не скажеш, і це найпідліше. Немає павутиння на стелі, немає цвілі на стінах ™ нічого, чим би можна було обурюватись! Є в'язниці, які народ бере штурмом, зачувши про них; тут нема чого штурмувати. Я знаю, мільйони людей живуть гірше за мене. Ліжко на пружинах. У заґратоване вікно вранці заглядає сонце, о цій порі року десь до одинадцятої години. Стіл має дві шухляди; на нім лежить біблія й стоїть лампа. Якщо мені кудись треба, то досить натиснути на білий ґудзик— і мене поведуть до відповідного місця, де немає старих газет, що їх перед тим можна почитати, є самий тільки м'який туалетний папір. А цроте це в'язниця, і бувають хвилини, коли хочеться просто завити. Та людина не виє, так само як не виє в будь-якій установі, а витирає рушником руки, чемно ступає по лінолеумі, дякує, коли її знову замикають до камери. Крім по-осінньому жовтого вже листя каштана, я нічого не бачу, навіть як стаю на пружинне ліжко, що, зрештою (в черевиках), заборонено. Найбільше, звісно, дошкуляють згуки невідомого походження: відколи я взнав, що в цьому містечку є ще трамваї, то майже не завважую їхнього гуркоту. Натомість дуже набридає незрозуміле белькотіння диктора радіо десь у сусідстві, щоденний гармидер сміттярів і шалене витріпування килимів на лунких подвір'ях. Здається, що в цій країні панує якийсь хворобливий ляк перед брудом. Учора задля переміни вони бавили мене тріскотінням пневматичного свердла: десь довбали вулицю, щоб потім заасфальтувати її наново. Часто в мене складається таке враження, що в цьому містечку я єдиний маю дозвілля. Із гомону на вулиці, коли свердло часом затихає, можна зробити висновок, що тут дуже багато лаються і мало сміються. Опівночі, коли зачиняються всі пивниці, горлають п'яні. Раз співали студенти, наче не в Швейцарії, а десь у самому центрі Німеччини. Приблизно о першій усе затихає. Але від того, що я гашу світло, мало що міняється: ліхтар з вулиці освітлює мою камеру, тіні від ґрат лягають на стіни, заламуються на стелі, а як надворі вітряно, ліхтар гойдається, тіні стрибають — збожеволіти можна. Уранці, коли світить сонце, вони принаймні лежать на підлозі.

Якби не мій наглядач, що приносить їжу, я б і досі не знав, про що власне, йдеться. Тут, мабуть, кожен, хто читає газети, знає, ким був Штіллер. Через те майже неможливо довідатися щось певне: кожен поводиться так, наче ця справа всім відома, а насправді сам про неї знає лиш приблизно.

— Якийсь час його начебто шукали в озері,— каже наглядач,— але не знайшли, а тоді раптом пішла чутка, що він десь в Іноземному легіоні.

Він насипає мені юшки й пояснює:

— —Багато швейцарців так роблять, коли все тут починає дратувати їх.

— Вступають до Іноземного легіону?

— По триста щороку!

— А чому ж саме до легіону?

— Бо їм тут усе діє на нерви.

— Розумію, але чому до Іноземного легіону? Там же ще гірше.

— А мені що?

— То, кажете, він просто лишив дружину в Давосі, хвору?

— Може, то було її щастя!

— Вам так здається?

— А мені що? Відтоді вона мешкає в Парижі.

— Я вже знаю.

— Танцюристка.

— Знаю.

— Надзвичайно гарна жінка.

— А сухоти? — питаю я співчутливо.

— Вилікувалась.

. — Хто це сказав?

— Вона сама.

— А... звідки ви все це знаєте?

— Звідки? З часописів.

Щось докладніше годі довідатись. — їжте! — каже наглядач.— їжте юшку, поки гаряча, і не псуйте собі нервів, містере Байте. Бо панове лікарі тільки на те й чекають, я їх знаю!

Юшка-мінестра — непогана, взагалі на їжу нарікати не доводиться; і наглядач, здається, прихильний до мене. В кожному разі, не називає мене (як усі!) паном Штіллером, а містером Байтом.

Маю оповідатиі І то правду про своє життя* тільки щиру правду! Купка чистого паперу* авторучка, яку я на державний кошт можу щохвилини наповнити чорнилом, і крихта доброї волі — куди ж дітись тій правді, як я візьмуся до неї з своєю авторучкою! І досить мені тільки, твердить мій оборонець, чесно триматися фактів, як правда вже буде наша, так би мовити, хоч руками її бери. Бо де ж вона дінеться, як я її всю спишу? А під фактами, здається мені, мій оборонець насамперед розуміє назви місцевості, дані, які можна перевірити, наприклад, де я працював, які мав інші прибутки, де й скільки жив, скільки маю детей, скільки разів був розлучений, якої віри тощо.

Р. Б.

Де я був 18 січня 1946 року?

Прогулянка на в'язничному подвір'ї.

Вона далеко не така страшна, не така принизлива, як здається, і я справді радий, що зможу знову ходити, бодай по колу. Подвір'я величеньке, між бруківкою, проглядає мох, посередині росте гарний клен, далі здіймається мур, обвитий плющем. Звісно, багато важить те, що дои ще носимо не в'язничне вбрання, а цивільне, те, в якому нас арештовано. Коли ми трошки розширюємо коло, що по ньому маємо гуляти, то бачимо піддашок, де тріпоче на вітрі білизна, а як ні — то тільки небо над довколишніми будинками, повне туркотливих голубів. На жаль, ми мусимо ходити вервечкою, один за одним, тож навіть порозмовляти не можемо. Переді мною, веслуючи руками, щоб легше було йти, виступає огрядний чоловік з блискучою лисиною (як у мене) і з цілими згортками сала на потилиці — мабуть, новачок. Коли наглядач добродушно підганяє його, він, насилу повертаючи шию, чи то розлючено, чи збентежено озирається довкола й шукає німим поглядом підтримки. Підтримки проти чого? За мною йде італієць, що любить співати, як купається під душем. Наглядачі не годні втриматися зі сміху, коли він передражнює мене. Я раз обернувся, щоб побачити свій портрет. Він справді смішний: руки за спиною, поза мислителя, через неуважність раз по раз вибивається з кола, тужний погляд кружляє десь понад ближнім муром. Людина, яка несміливо переконує себе, що це не її місце. Та ще й незграбна привітність інтелектуала. Мабуть, добре мене мавпує, що насмішив навіть єврея, єдиного інтелігента серед в'язнів, який, на жаль, гуляє по другий бік кола, отже, ми можемо порозумітися тільки на мигах. Він начебто не покладає ніяких надій на швейцарське правосуддя... Раптом хтось підбиває ногою сиру картоплину й починається гра в футбол. Доходить до кількох спритних комбінацій, аж нарешті старший наглядач, дуже коректний чоловік, що відчуває себе особисто ображеним, коли станеться щось некоректне, перехоплює картоплину. Стати всім! Поважне питання: звідки взялася картоплина? Ми мовчимо, осміхаємось. Наглядачі із оббитою картоплиною в руці переходить від в'язня до в'язня, заглядає у вічі. Кожен стискає плечима. Наглядач пропустив ту мить, коли картоплину можна було просто викинути; мимо його волі справа раптом стає важлива, принципова. Я все це сприймаю як фарс, мені здається, що наглядач сам насилу стримується, щоб не засміятися й не відпустити нас усіх, і водночас у душу закрадається почуття: а може, вони підготували якісь тортур ри і їм досить украденої картоплини, аби кинутись на нас із розпеченим залізом? Раптом зізнається мій єврей. Загальний регіт! Навіть наглядач відчуває, що те зізнання (він зроду не бачив, щоб єврей грав у футбол) може бути тільки глумом, а це ще гірше за крадіжку сирої картоплини. Він наказує євреєві, аж блідому з хвилювання, виступити з кола. Решті всім — п'ять хвилин бігом руш! Бідолашний товстун переді мною, бовта-ючись, як гумова грільня, повна води; відстає, звісно, вже в першому крузі, стинає навпростець собі дорогу, аж нарешті наглядач зупиняє його. Вони людяні, аякже. Тільки, зрозуміло ж, мусить бути лад і якась повага. Зрештою, ми ж у в'язниці попереднього ув'язнення... Часом, коли я сиджу сам у своїй камері, мені здається, що це тільки сон. Що я можу кожної хвилини встати, відвести руки від обличчя й опинитись на волі. Що в'язниця — тільки в мені.

— Я намагався,— каже мій офіційний оборонець,— зробити ваше коротке перебування у в'язниці до суду якомога приємнішим. Давати в'язням віскі заборонено! Зате ви маєте найкращу камеру в цілому будинку, повірте мені, не найбільшу, але єдину, куди вранці заглядає сонце, з краєвидом на старі каштани. Щоправда, дзвони на соборі занадто гучні, я згоден. Але що ж ви хочете — не можу ж я перенести собор десь-інде!

Мій оборонець має слушність, як і в усьому, що він каже, але виповідає її в такий спосіб, що аж ніяк мене не переконує, а проте завше правда виходить не на моєму боці. Дзвони їхнього собору, металевий гук, що розлягається двічі на день, щонайменше двічі, коли не випадає шлюбу чи похорону, такий рев, що не чути власних думок, що аж повітря сколихується, безгучно тремтить, такий ляск, як буває, коли стрибнеш із надто високого трампліна,— ті дзвони оглушують мене, забивають памороки, я просто баранію. Але мій оборонець має слушність, він^не може перенести собору десь-інде! А що я мовчу, мовчу з відчаю, він дістає свою теку й мовить:

— Гаразд, перейдемо до справи!

Мій оборонець добрий чоловік, у кожному разі, не злобливий, з гарної родини, порядний аж до способу вбиратися, трохи заникуватий, але навіть заникування стало його манерою, а насамперед він справедливий, безсумнівно справедливий, аж до дрібниць, безнадійно справедливий, справедливий із природженого переконання, що справедливість існує принаймні в правовій державі, принаймні в Швейцарії.