Сіддхартха - Сторінка 13

В нього було таке враження, ніби в останні ці тижні й дні він сповна скуштував розпуки й страждань, скуштував і виплюнув, наситившись ними до розпачу, до смерті. Це добре. Довго ще він зоставався б із Камасвамою, наживав би гроші, проциндрював гроші, набивав собі черево, тримаючи впроголодь душу, довго ще жив би у тому затишному, приємному пеклі, коли б не настала та мить — мить цілковитої зневіри і відчаю, остання та мить, коли він завис над річкою, ладен накласти на себе руки. Він відчув цю зневіру, цю нестерпну відразу, і вона його не зламала, а пташка, осяйне джерело і голос у ньому все ж таки ще жили. Ось що його так тішило, ось чому він сміявся, ось чого променилось його обрамлене сивиною обличчя.

"Це добре, — міркував Сіддхартха, — коли сам звідав усього, що треба знати. Те, що мирські втіхи й багатство — не добро, я усвідомив собі ще змалечку. Розумів це я давно, а на собі переконавсь аж тепер. І ось я це пізнав, пізнав не тільки розумом, а й очима, серцем, власним шлунком. Добре, що я це пізнав!"

Довго розмірковував Сіддхартха про свою переміну, довго прислухався до пташки, що на радощах співала в ньому. Хіба не вмерла ця пташка, хіба не її смерть він був відчув? Ні, в ньому вмерло щось інше — те, що прагло вмерти вже давно. Чи це не те, що він хотів умертвити ще в палючі роки покути? Чи це не його "я", його невеличке, боязке й горде "я", проти якого він стільки років боровся, яке раз у раз брало над ним гору, яке після кожного умертвіння з'являлося знов і знов, позбавляючи його радощів, навіюючи страх? Чи це не те, що сьогодні нарешті знайшло свою смерть тут, у лісі, над цією чарівною річкою? Чи саме не через цю смерть тепер він здається собі дитям — довірливим, безстрашним, сповненим радощів?

Аж тепер збагнув Сіддхартха, чому він, бувши брахманом, бувши покутником, марно боровся з цим "я". На заваді йому стало те, що він забагато знав, забагато читав священних гімнів, надто пильно додержувавсь правил жертвопринесення, надто часто вдавався до умертвіння плоті, забагато прагнув і забагато робив. Його розпирала пиха, завжди він був найрозумніший, завжди найревніший, завжди ступав на крок поперед усіх, завжди все знав і все вмів, завжди був жерцем і мудрецем. І в те жрецтво, в ту пиху, в те натхнення проникло його "я" й міцно там засіло, набираючись сили, тоді як він гадав, що вбив його постуванням та каяттям. Тепер він збагнув це — збагнув, що потаємний голос казав правду, що його, Сіддхартху, ніколи не спас би жоден учитель. Тим-то він мусив піти у світ, мусив віддаватися втіхам і владі, жінкам і грошам, мусив стати торговцем, грати в кості, обпиватися вином, несито збивати багатство, поки жрець і самана у ньому вмер. Тим-то він мусив нести тягар тих нестерпних років далі, мусив терпіти відразу, порожнечу, безглузде, марудне й занепащене життя, терпіти до кінця, до гіркої зневіри — доти, аж доки ласолюбець Сіддхартха, жадюга Сіддхартха нарешті вмре. І ось він умер, зі сну прокинувся новий Сіддхартха. Він також, мабуть, постаріє, також, мабуть, колись помре — бо Сіддхартха. минущий, минуще кожне втілення. Але сьогодні він молодий, сьогодні він ще дитя — новий Сіддхартха, і груди його сповнює радість.

Так міркував Сіддхартха, дослухаючись з усмішкою до свого шлунка, вдячно наслухаючи, як десь бринить бджола. Погідно дививсь він на річку, й ніяка вода ще не тішила його так, як ця, й ніколи ще голос і мова тихоплинного потоку не бриніла йому так виразно і милозвучно. І здалося, ніби ця річка має розповісти йому щось особливе, щось таке, чого він іще не знає, що на нього ще жде. У цій річці Сіддхартха хотів утопитись, у ній старий, стомлений, зневірений Сіддхартха сьогодні втопився. Але новий Сіддхартха. пройнявся глибокою любов'ю до плинного цього потоку й вирішив поки що від нього не йти.

Перевізник

"На цій річці я й зостануся, — міркував Сіддхартха. — Це та сама, через яку я переправлявсь, як ішов до звичайних людей. Мене перевіз тоді один добрий чоловік, до нього тепер я й піду. Від його хижі дорога колись повела мене до нового життя, що тим часом уже постаріло й умерло… Нехай же й тепер дорога моя, моє нове життя почнеться звідти!"

Ніжно дивився Сіддхартха на плинний потік, у зеленаву прозору воду, на кришталево-ясний і загадковий її малюнок. І бачив Сіддхартха, як із глибіні підіймаються світлі перла, як бульбашки тихо пливуть на поверхні, як у дзеркальній гладіні відбивається небесна блакить. Безліччю очей дивилась на нього річка — 6ілих, зелених, кришталево-прозорих, небесно-блакитних… Як він любив цю воду, як вона його чарувала, який він був їй удячний! І почув Сіддхартха у серці голос — новий, той, що прокинувсь. І голос сказав: "Люби цю річку! Не кидай її! Вчися в неї!" Так, він хоче у неї вчитись, він хоче її слухати! Бо хто цю річку збагне і її таємницю, той, здавалося йому, збагне й багато чого іншого, багато таємниць, усі таємниці.

Однак цього дня з усіх річкових таємниць він бачив лише одну, і вона полонила його душу. Він бачив: вода все тече й тече, тече без упину, а проте постійно перед очима, постійно, всякчас та сама — й усе ж таки щомить інша! О, хто зрозуміє це, хто осягне це?! Він цього не осягав і не розумів, він лише відчував, як у ньому ворушиться здогад, далекий-далекий спомин, лунають відлуння божественних голосів.

Сіддхартха підвівся — голод у тілі став уже просто нестерпним. Захоплено рушив він далі — понад берегом, проти течії, наслухаючи, як плюскотить вода, дослухаючись, як буркотить у череві голод.

Коли він прийшов на перевіз, човен саме причалив до берега, а в ньому стояв той самий чоловік, що колись переправив молодого саману через річку. Сіддхартха впізнав його; вій також дуже постарів.

— Візьмеш на той бік? — запитав Сіддхартха.

Перевізник, здивований тим, що такий поважний чоловік подорожує пішки й сам, узяв Сіддхартху в човен і відштовхнувся від берега.

— Гарне життя ти собі обрав, — озвався по хвилі гість. — Це ж, либонь, просто щастя — день при дні жити і плавати на такій річці.

Перевізник, налягаючи на весла, всміхнувся:

— Це ти правду сказав, добродію, життя в мене гарне. Та хіба будь-яке життя, будь-яка робота не гарна?

— Та, мабуть, гарна. Але в тебе така робота, що я тобі навіть заздрю.

— Ох, тобі вона, певно, скоро набридла б. Це діло не для гарно вбраних людей.

Засміявся Сіддхартха:

— Сьогодні до мене через цю одіж один уже раз придивлялись і придивлялися із недовірою. Чоловіче, послухай, може, ти взяв би у мене цю одіж? Бо вона мене вже обтяжує. Та й не маю я чим, щоб ти знав, заплатити тобі за переправу.

— Добродію, ти жартуєш! — засміявсь перевізник.

— Я не жартую, друже. Пригадай, колись ти мене один раз уже перевіз за спасибі. Тож зроби це й сьогодні і прийми замість плати мій одяг.

— Невже ти, добродію, підеш далі роздягнений?

— Ох, та найкраще мені нікуди не йти зовсім. Найкраще було б, перевізнику, якби дав ти мені якогось старого фартуха й узяв мене за помічника чи, швидше, за учня, бо спершу я мушу навчитись давати раду човнові.

— Тепер я тебе впізнав, — сказав той нарешті. — Колись ти у мене заночував. Давно це було — либонь, років двадцять чи й більше тому. Я перевіз тебе через річку, і ми попрощались як добрі друзі. Ти був не самана? Але як тебе звати, я вже й не пригадую.

— Звати мене Сіддхартха, і тоді, як ми бачились, я був справді самана.

— Що ж, я радий тобі, Сіддхартхо. Мене звуть Васудева. Сподіваюся, ти й цього разу завітаєш до мене в гості, заночуєш у моїй хижі й розкажеш, звідки йдеш і чому оця гарна одіж тебе так обтяжує.

Човен виплив на середину річки, і Васудева наліг на весла, щоб їх не знесла течія. Спокійно працював перевізник дужими руками, тримаючи око на носі човна. Дивлячись на нього, Сіддхартха пригадав, як колись, того останнього дня в його саманському житті в серці у нього вже ворухнулась була любов до цього чоловіка. Вдячно прийняв Сіддхартха запрошення Васудеви. Вони причалили до берега, Сіддхартха поміг Васудеві прив'язати човна, і перевізник запросив його до хижі. Потім господар пригостив Сіддхартху хлібом та водою, і той залюбки поїв, а коли Васудева почастував його ще й манговими плодами, то Сіддхартха залюбки поїв і їх.

Після цього — сонце хилилося вже до вечірнього пруга — вони вийшли на берег, посідали на колоду, і Сіддхартха почав оповідати Васудеві про те, хто він і звідки, про своє життя — таке, яким він побачив його цього дня, в ту годину зневіри. До пізньої ночі лилась його розповідь.

Перевізник слухав дуже уважно. Кожне слово він брав до серця — й про те, хто батько-мати в Сіддхартхи, і про його дитинство, про науку й шукання, про радощі й нужду. З-поміж усіх Васудевиних чеснот ця була особлива, найбільша: він умів, як мало хто вміє, слухати. Перевізник весь час мовчав, але той, хто говорив, відчував, як близько до серця бере Васудева чужі слова — спокійно, щиро, уважно; він нічого не пропускав, не виявляв нетерпіння, не висловлював ні похвали, ні осуду. Васудева лиш слухав. І Сіддхартха збагнув, яке то велике щастя — звірятись людині, що вміє так слухати, вливати до її серця свої шукання, свій біль, своє життя.

Та коли він, уже завершуючи розповідь, згадав про кокосову пальму на березі і про глибоке своє падіння, про слово священне Ом і про те, як, збудившись від сну, пройнявся любов'ю до річки, перевізник став слухати ще пильніше; заплющивши очі, він весь обернувся в увагу.

Ось Сіддхартха змовк, запала тривала тиша, і Васудева промовив:

— Сталося так, як я й думав. Річка до тебе озвалась. І тобі вона стала другом, і до тебе заговорила. Це добре. Сіддхартхо, мій друже, зоставайся у мене. Колись мав я дружину, її ложе стояло поруч з моїм, та вона вже давно померла, і я вже давно живу сам. Лишайся зі мною, місця й харчів тут стане на двох.

— Дякую, — мовив Сіддхартха. — Дякую і приймаю твоє запрошення. Дякую тобі, Васудево, й за те, що так уважно мене ти вислухав! Не часто трапляються люди, що вміють слухати, і я не стрічав ще нікого, хто б умів слухати так, як ти. Я повчуся у тебе й цього.

— Повчитися ти повчися, — сказав Васудева, — тільки не в мене. Слухати вчивсь я у річки, у неї повчишся й ти. Вона, річка, знає усе, в неї можна всього повчитись.