Сильмариліон - Сторінка 27

Бруд і спустошення ширилися від брам Анґбанда на багато миль у бік просторої рівнини Ард-ґален; але з появою Сонця там зійшла густа трава, і, доки тривала облога Анґбанда і брами його було замкнено, зелень проросла навіть серед яруг і розколотих каменів перед самими дверима пекла.

На захід од Танґородріму лежала Гісіломе – Земля Імли – так її назвали власною мовою нолдори: через хмари, які Морґот послав туди в час їхнього першого отаборення; а мовою синдарів, котрі мешкали в тих краях, вона звалася Гітлум. Доки тривала Облога Анґбанда, то був прегарний край, хоча повітря там було прохолодне, а зима – морозна. На заході він упирався в Еред-Ломін, Гори Відлуння, які шерегами стали поблизу моря; на сході ж і на півдні його оточувала велетенська крива Еред-Ветріну, Тінистих Гір, що виходила до Ард-ґалену та в Долину Сіріону.

Фінґолфін і син його Фінґон правили Гітлумом, а більша частина Фінґолфінового народу мешкала в Мітрімі довкола берегів великого озера; Фінґонові ж відійшов Дор-ломін, що лежав на захід од Гір Мітріму. Та їхньою основною фортецею була Ейтель-Сіріон на сході Еред-Ветріну, звідки вони стежили за Ард-ґаленом; і ельфійська кіннота доїжджала тією рівниною аж до тіні Танґородріму, бо ельфи швидко розвели коней, а трава Ард-ґалену була густа і зелена. На тих перших конях багато володарів приїхали з самого Валінору, і Маезрос подарував їх Фінґолфінові як відшкодування за втрати, бо тварин перевезли до Лосґару на кораблі.

На захід од Дор-ломіну, по той бік Гір Відлуння, які тягнулись углиб країни на південь від Затоки Дренґіст, лежав Невраст. Ця назва синдарською мовою означає Поближній Берег. Попервах так іменували всі прибережні землі на південь від Затоки, та згодом назва закріпилася тільки за берегом, розташованим поміж Дренґістом і Бескидом Терас. Там упродовж багатьох років було володіння Турґона Мудрого, сина Фінґолфіна, оточене морем, Еред-Ломіном і пагорбами, в які на заході переходили скелі Еред-Ветріну та які тяглися від Івріну до Бескиду Терас, що стояв на мисі. Дехто вважав, ніби Невраст годиться долучати радше до Белеріанду, ніж до Гітлуму, бо клімат там був м'який, землю зволожували насичені водяною парою вітри з моря і була вона захищена від холодних північних вітрів, які віяли над Гітлумом. То була улоговина, обступлена горами та високими прибережними скелями, за якими відкривалася рівнина, де не текло жодної ріки; посеред Неврасту лежало велике озеро з непевними берегами, оточене болотами. Лінаевен називалося те озеро, тому що біля нього мешкало безліч птахів, тих, які люблять гінкі очерети й мілкі ставочки. Коли прийшли нолдори, багато Сірих ельфів жило в Неврасті неподалік од узбережжя, особливо довкола Бескиду Терас на південному заході; адже до того місця в давні дні мали звичку припливати Улмо й Оссе. Цілий той народ обрав Турґона своїм володарем, і там уперше відбулося злиття нолдорів та синдарів; і довго мешкав Турґон у чертогах, які він нарік Віньямаром, під Бескидом Терас коло моря.

На південь од Ард-ґалену велике узгір'я, зване Дортоніоном, простяглося на шістдесят ліг із заходу на схід; тут росли густі соснові бори, особливо на північному та західному укосах. Починаючись на рівнині пологими схилами, воно здіймалось і перетворювалося на відкриту для вітрів височину, де біля підніжжя голих скелястих вершин, чиї маківки піднімалися вище, ніж шпилі Еред-Ветріну, лежало чимало невеликих гірських озерець; а на півдні, з боку Доріату, узгір'я зненацька обривалося жахливими проваллями. З північних схилів Дортоніону Анґрод і Аеґнор, сини Фінарфіна, васали свого брата Фінрода – володаря Нарґотронда, могли бачити поля Ард-ґалену; народ їхній був малочисельним, бо земля та давала скупі врожаї, але велике нагір'я позаду вважали твердинею, яку Морґотові не вдалося би здолати легко.

Поміж Дортоніоном і Тінистими Горами була вузька долина, прямовисні стіни якої поросли соснами; сама ж долина зеленіла, бо через неї текла Ріка Сіріон, несучи бистрі води до Белеріанду. Сіріоновим Проходом володів Фінрод, і на острові Тол-Сіріон посеред ріки він спорудив могутню сторожову вежу – Мінас-Тіріт; але після побудови Нарґотронда передав ту фортецю під нагляд братові своєму Ородрету.

Так-от, велична і прекрасна місцевість, звана Белеріандом, лежала обабіч могутньої, уславленої в піснях ріки Сіріон, що брала початок при Ейтель-Сіріоні, огинала край Ард-ґалену, перш ніж пірнути у прохід, і ставала все повноводнішою, живлячись од гірських струмків. Звідти вона долала сто тридцять ліг на південь, збираючи води чималої кількості приток, а потому шумливим потоком виливалася багатьма розташованими в піщаній дельті гирлами у Баларську Затоку. Праворуч, у Західному Белеріанді, з півночі на південь за течією Сіріону розкинувся між Сіріоном і Тейґліном Бретілський Ліс, а далі, між Тейґліном і Нароґом, – володіння Нарґотронда. Ріка Нароґ брала початок у водоспадах Івріну, в південній частині Дор-ломіну, і, пропливши якихось вісімдесят ліг, впадала в Сіріон у Нан-татрені, Вербовій Землі. На південь від Нан-татрену простяглися всипані розмаїтими квітами луки, де майже ніхто не жив, а віддалік, довкола гирла Сіріону, лежали болота й острівці очеретів, а ще піски дельти, де мешкали хіба що морські птахи.

Проте володіння Нарґотронда поширювалося також на захід од Нароґа до Ріки Неннінґ, яка досягала моря в Еґларесті; й Фінрод став верховним володарем усіх белеріандських ельфів, котрі жили між Сіріоном і морем, окрім ельфів Фаласу. Там мешкали ті синдари, котрі досі любили човни, й Кірдан Кораблебудівник був їхнім володарем; Фінрод і Кірдан були друзями та союзниками, і з допомогою нолдорів гавані Брітомбар та Еґларест було відбудовано заново. За їхніми величними стінами виросли прекрасні міста і порти з камінними причалами та пірсами. На мисі західніше від Еґлареста Фінрод звів вежу Барад-Німрас, аби стежити за західним морем, хоча, як виявилося, це було зайвим: Морґот жодного разу не намагався будувати кораблі чи вести війну з моря. Усі його поплічники уникали води, й тільки жорстка необхідність могла примусити їх наблизитися до моря. З допомогою ельфів із Гаваней декотрі нарґотрондці збудували нові човни, і випливли в море, і дослідили великий острів Балар, думаючи влаштувати там останній прихисток на випадок лиха; та їм не судилося коли-небудь жити там.

Отож, виявилося, що Фінрод володів найбільшою територією, хоча був наймолодшим серед нолдорських вельмож: Фінґолфіна, Фінґона та Маезроса. Проте верховним володарем усіх нолдорів вважався Фінґолфін, а з ним і Фінґон, незважаючи на те, що вони володарювали в невеличкій північній землі Гітлум; однак їхній народ був найвитриваліший і найвідважніший, його найбільше боялися орки та найдужче ненавидів Морґот.

По ліву руку від Сіріону лежав Східний Белеріанд; у найширшому місці протяжність його сягала ста ліг від Сіріону до Ґеліону на кордонах із Оссіріандом. Попервах між Сіріоном і Міндебом під шпилями Кріссаеґріму простягалася пустка Дімбару, пристанище орлів. Поміж Міндебом і верхніми водами Есґалдуіну лежала нічийна земля Нан-Дунґортеб; і край той був у полоні страху, бо з одного його боку сила Меліан заступала північне узграниччя Доріату, а з іншого з висоти Дортоніону стрімкими урвищами зривались Еред-Ґорґорот, Гори Жаху. Туди, як уже мовлено раніше, втекла від батогів балроґів Унґоліанта і мешкала там деякий час, заліплюючи ущелини своїм смертоносним мороком, отож, навіть після того, як вона зникла, в закутках тієї місцини скрадалися її гидкі виплоді, плетучи свої лихі сіті. Нечисленні водні потоки, які стікали з Еред-Ґорґороту, було забруднено, вони стали небезпечними для пиття, бо серця тих, хто куштував тієї води, сповнювалися тінями шаленства й відчаю. Усі живі істоти уникали тієї землі, а нолдори проходили через Нан-Дунґортеб лише в разі крайньої необхідності, та й то стежками, якнайближчими до кордонів Доріату і якнайдальшими від пагорбів, що їх населяли страховиська. Путь ту було прокладено ще в давнину, в час перед поверненням Морґота до Середзем'я; і той, хто мандрував цією дорогою, виходив східніше від Есґалдуіну, де у дні Облоги все ще стояв камінний міст Іант-Іаур. Потім проходив Дор-Діненом, Мовчазною Землею, і, перетнувши Ароссіах (це означає Броди Аросу), досягав північних кордонів Белеріанду, де мешкали сини Феанора.

Південніше лежали заповідні ліси Доріату, пристановище Тінґола, Таємничого Короля, в чиї володіння можна було потрапити лише з його волі. Північну – меншу – частину його володінь, Ліс Нелдорет, зі сходу та півдня обмежувала темна ріка Есґалдуін, яка в центрі краю завертала на захід; а поміж Аросом і Есґалдуіном росли густі й пишні ліси Регіону. На південному березі Есґалдуіну, де ріка повертала у бік Сіріону, були Печери Менеґрота; цілий Доріат лежав на схід од Сіріону, крім вузької околиці – лісистої місцини між злиттям Тейґліну та Сіріону й Сутінковими Озерами. Народ Доріату називав цей ліс Ніврім, Західне Узграниччя; там росли велетенські дуби, і його також оточував Пояс Меліан, так що певна частина Сіріону, який вона любила з пошани до Улмо, була цілковито під владою Тінґола.

На південному заході від Доріату, де Арос впадав у Сіріон, по обох берегах ріки простягалися великі стави та болота, які розбивала його течія та розпорошувала багатьма каналами. Край той називався Аелін-уіал, Сутінкові Озера, позаяк його огортала імла, а над ним нависали доріатські чари. Північна частина Белеріанду до цієї точки опускалась, а далі певний час ішла рівнинно, і потік Сіріону сповільнювався. Та південніше від Аелін-уіалу ландшафт несподівано й різко знижувався; нижні луки Сіріону були цим різким зниженням відділені від верхніх, і хто дивився з півдня на північ, бачив той переділ у вигляді нескінченного ланцюга пагорбів, які збігали від Еґларесту поза Нароґом на заході до Амон-Еребу на сході, де віддалік видніла ріка Ґеліон. Нароґ проривався крізь ці пагорби глибокою вузькою ущелиною, перетікав через пороги, та не мав водоспаду, а на його західному березі здіймалися величні вкриті лісом нагір'я Таур-ен-Фароту. На західному боці тієї вузької ущелини, де короткий і пінистий потік Рінґвіл стрімголов мчав із Високого Фароту простісінько в Нароґ, Фінрод заснував Нарґотронд.