Силует жінки

Силует жінки

Оноре де Бальзак

Переклав Дмитро Паламарчук у 1989 р.

Присвячується маркізові

Джованні Карло ді Негро

Маркіза де Лістомер — молода жінка, вихована в дусі Реставрації. У неї стійкі принципи, вона поститься, ходить до причастя, а проте любить чепуритися, їздить на бали, до Італійського театру, в Оперу. Її духівник дозволяє їй сполучати мирське з небесним. Вона незмінно в цілковитій згоді і з церквою, і зі світським етикетом — одне слово, вона прообраз сучасності, яка проголосила своїм гаслом законність. Поведінка маркізи просякнута такою побожністю, що в разі появи нової пані Ментенон вона могла б наблизитися до похмурого благочестя останніх днів правління Аюдовіка XIV, і водночас у ній цілком достатньо світського полиску, який міг би пасувати галантним звичаям першої пори цього правління, якби вона воскресла. Нині вона цнотлива з розрахунку або, може, з уподобання. Одружена ось уже сім років з маркізом де Лістомером, одним із депутатів, яких чекає звання пера, вона, певно, гадає, що своїм поводженням сприяє честолюбним намірам родини. Остаточне судження про неї деякі жінки відкладають до того часу, коли пан де Лістомер стане пером, а їй мине тридцять шість років — вік, коли більшість жінок починає розуміти, що вони стали жертвами суспільних законів. Маркіз людина досить незначна: при дворі його цінують, але його переваги, так само як і хиби, жалюгідні; перші не додають йому ореола чесноти, другі не здіймають навкруг нього галасу, цього супутника світських вад. Він депутат, але ніколи не виступає, зате голосує цілком добромисно. В подружньому житті він поводиться так само, як і в палаті, а тому зажив слави одного з найвзірцевіших чоловіків у Франції. Він не з тих, хто захоплюється, але й не бурчить, аби лишень йому не докучали. Друзі прозвали його "тьмяною погодою". Справді, він не буває ні надто веселий, ні надто похмурий. Він схожий на всіх міністрів, які змінювали один одного у Франції з часів Хартії. Жінці з усталеними житейськими звичаями важко було потрапити до кращих рук. Чи ж для доброчесної жінки не означає уже багато чого досягти, одружившись із тим, хто нездатний на легковажність? Траплялися дурні, які під час танцю насмілювалися легенько потиснути маркізі руку; у відповідь — лише зневажливий погляд, і кожен відчував ту образливу байдужість, яка, неначе весняні приморозки, губить паростки найсміливіших мрій. Красуні, дотепники, дженджики, ловеласи, носії старовинних чи просто відомих імен, люди високого лету, люди незначні — всі біля неї примеркали. Вона завоювала собі право, не даючи приводу для лихослів'я, розмовляти з чоловіками, які їй здаються розумними, так довго і так часто, скільки їй заманеться. Деякі вітрогонки ладні дотримуватися цього плану сім років з тим, щоб потім дати цілковиту волю своїм примхам; але приписати такий розрахунок маркізі де Лістомер означало б принизити її. Яке щастя тільки дивитися на цю диво-маркізу. Вона вміє вести розмову, я вмію слухати. Я їй сподобався; буваю на її вечорах. Більшого мені не треба. Пані де Лістомер ні потворна, ні вродлива; у неї білі зуби, яскравий рум'янець, криваво-червоні губи; вона високого зросту; ніжки у неї стрункі й маленькі, але вона не виставляє їх напоказ; очі в неї не тьмаві, як у більшості парижанок, а випромінюють м'яке світло, таке чарівне, коли вона у веселому настрої. Крізь цю не бозна-яку оболонку вгадується душа. Якщо маркіза захоплена розмовою, то з-під зовнішньої стриманості виступають приховані в ній чари, і тоді вона стає знадливою. Вона не ганяється за успіхом, але має його. Адже завжди знаходиш те, чого не шукаєш. Ця заувага так часто себе виправдує, що з часом стане прислів'ям. Ось вона й буде мораллю цієї романтичної пригоди, яку я не дозволив би собі розповісти, якби її відлуння не рознеслося по всіх паризьких салонах.

Десь місяць тому маркіза де Лістомер танцювала з молодиком, не менш скромним, ніж легковажним; він наділений багатьма гарними рисами, але виявляє лише свої вади: він палкий, але з пристрастей глузує; кмітливий, але таланти свої приховує; корчить із себе вченого з аристократами і аристократа з ученими. Ежен де Растіньяк належить до числа вельми розважливих молодих людей, які пробують свої сили в усьому і ніби промацують теперішнє, щоб узнати, що обіцяє їм майбутнє. Поки не пробила для нього година амбіцій, він з усього кпить; він вишуканий і оригінальний — дві рідкісні властивості, бо одна виключає другу. Він розмовляв із маркізою де Лістомер близько півгодини, проте на успіх не розраховував. Користуючись невимушеністю розмови, що торкалася то опери "Вільгельм Телль"1, то питання про жіночі обов'язки, він кілька разів позирав на маркізу так, ніби хотів поцілувати її; потім відійшов і вже за цілий вечір не перемовився з нею жодним словом. Він танцював, грав в екарте, трохи програвся і пішов спати. Запевняю вас, що все відбувалося саме так. Я нічого не перебільшую і нічого не применшую.

Другого ранку Растіньяк прокинувся пізно й довго вилежувався в постелі, поринувши, безперечно, у ті вранішні мрії, в яких юнак подумки, мов той сильф, прослизає під шовкові, кашемірові або й ситцеві запони. В такі хвилини що глибше тіло занурене в дрімоту, то бадьоріший дух. Нарешті Растіньяк підвівся, ледь позіхнув, як добре вихована людина, подзвонив служникові, велів подати чай, випив його чималенько, що здається цілком природним любителям цього напою; тим же, хто п'є чай лише як ліки, я повинен пояснити, що Ежен одночасно писав листа. Він сидів зручно, ставлячи ноги частіше на хутряний килимок, ніж на камінні ґратки. Як приємно, прокинувшись і запнувши щільніше халат, простягти ноги на полірований залізний прут, що з'єднує двох грифів камінних граток, і мріяти про кохану! Який жаль, що в мене нема ні коханої, ні каміна, ні халата! Коли все це в мене буде, то я про свої спостереження розповідати не стану, а добуду з них корисну науку.

На першого листа Ежен витратив якусь чверть години, згорнув його, запечатав і, не надписавши адреси, поклав біля себе. Другий, початий об одинадцятій, був завершений лише опівдні. Всі чотири сторінки були пописані.

"Ця жіночка не йде мені з голови",— думав він, запечатуючи друге послання; він поклав його біля себе, збираючись, очевидно, надписати адресу, коли отямиться від мрій. Запнувши поли візерунчастого халата, він поставив ноги на ослінчик, застромив руки в кишеньки червоних кашемірових панталонів і розкинувся у вигідному м'якому фотелі з подушками, сидіння якого утворило із спинкою кут у сто двадцять градусів. Він перестав сьорбати чай і сидів нерухомо, втупившись у позолочену ручку вугільного совка, не бачачи ні совка, ні каміна. Він навіть не ворушив присок. Яка нерозважливість! Хіба не втіха — розгрібати жар, мріючи про жінок? Наша думка наділяє словами голубі язички полум'я, які, раптом спалахнувши, потріскують у каміні. А ти сидиш і слухаєш виразну й різку мову бургундців.

На цьому слові затримаємось і для людей необізнаних наведемо пояснення одного вельми поважного етимолога, що побажав залишитися невідомим. Бургундець — народна назва, дана за часів Карла VI тим тріскучим спалахам полум'я, які викидають на килим чи на одежу жаринки — зародок пожежі. Вогонь, кажуть, звільняє повітряний пухирець, залишений у серцевині дерева хробаком. Inde amor, inde burgundus*. Боязко спостерігаєш, як, подібно до лавини, скочується вугілля, яке було так старанно укладене між двома палаючими полінами. О! Ворушити жар у каміні, коли ти закоханий — чи не означає це втілювати свої думки у мінливі óбрази?

* Де любов, там і бургундець (латин.).

Саме в таку хвилину я увійшов до Ежена. Він підхопився й вигукнув:

— А, ось і ти, любий Орасе! Давно ти тут?

— Оце щойно увійшов.

— А!

Растіньяк узяв листи, надписав на них адреси і подзвонив служникові.

— Віднесіть це в місто.

Жозеф мовчки вийшов. Не служник, а скарб!

Ми завели розмову про Морейську експедицію, в якій я мав намір узяти участь як лікар. Ежен зауважив мені, що я багато втрачу, якщо поїду з Парижа, і ми заговорили про всяку всячину. Гадаю, на мене не нарікатимуть, якщо я пропущу цю розмову.

......................

Близько другої години пополудні, коли маркіза де Лістомер устала, покоївка Кароліна подала їй листа. Маркіза почала читати, поки Кароліна її зачісувала. (Необачність, притаманна багатьом молодим жінкам!)

"О любий, ненаглядний ангеле мій, джерело мого життя і щастя!" Прочитавши ці слова, маркіза хотіла була кинути листа у вогонь, але їй впала в голову забаганка, яку всяка доброчесна жінка зрозуміє,— довідатись, як закінчить чоловік листа, початого в такому тоні. Отож вона стала читати далі. Дійшовши до четвертої сторінки, маркіза, ніби втомившись, опустила руки.

— Кароліно, підіть довідайтесь, хто приніс цього листа.

— Пані, я сама взяла його від служника барона де Растіньяка.

Запала довга мовчанка.

— Чи не бажають пані одягтися?

— Ні.

"Який нахаба!" — подумала маркіза.

....................

Я прошу, щоб кожна жінка сама вирішила, як би вона повелася за подібних обставин.

Що ж до пані де Лістомер, то вона твердо постановила: віднині вона більше не прийматиме Ежена де Растіньяка; а якщо зустріне його у світі, то виявить до нього більше ніж зневагу, адже його зухвалість не зрівняти з тим, що маркізі досі траплялося пробачати. Першим її бажанням було зберегти листа, але, поміркувавши, вона спалила його.

— Пані допіру одержала чудного любовного листа й прочитала його! — повідомила Кароліна економку.

— Оцього вже я від пані не сподівалася! — вигукнула вражена економка.

Увечері пані де Лістомер поїхала до віконтеси де Босеан, куди, мабуть, мав приїхати і Растіньяк. Це було в суботу, в прийомний день віконтеси. Віконтеса — далека родичка пана де Растіньяка, і той, звісно, відвідає її. Пані де Лістомер прибула для того, щоб знищити Ежена своєю холодністю, але прождала його марно до другої години ночі. Один дуже розумний чоловік, Стендаль, створив оригінальну теорію "кристалізації"2 — і її цілком можна прикласти до тієї розумової діяльності, яка відбувалася в маркізі до, під час і після цього вечора.

Через чотири дні Ежен лаяв свого служника.

— Ось що, Жозефе, доведеться мені вигнати тебе, голубе!

— Чому, пане?

— Ти робиш забагато дурниць.